— Ніде.

— Кров? Обвуглені кістки? Записка, що він пішов до пральні і скоро повернеться?

— Нічого.

Брон Ламія зітхнула і сіла на валун поблизу Консула. Сонце гріло її шкіру. Жінка примружилася, розглядаючи вхід у долину.

— От чорт, — зітхнула вона. — Що ж робитимемо далі?

Консул вийняв люльку, насупив брови і труснув головою.

— Я вранці знову намагався зв’язатися по комлоґу, проте корабель усе ще арештовано, — він витрусив попіл. — Пробував і екстрену лінію також, але, напевно, ми не зможемо додзвонитись. Або ж корабель не отримує сигналу, або ж людям наказали не відповідати.

— А ви відлетіли б насправді?

Консул знизав плечима. Він змінив свій учорашній дипломатичний костюм на грубу вовняну блузу, сірі габардинові штани і високі черевики.

— Якби тут був корабель, ми — ви — мали би змогу залишити це місце. Я хотів би, щоб інші про це подумали. Хай там як, а Мастін зник, Гойт і Кассад загинули... Я не впевнений, як нам чинити далі.

— Можна спробувати приготувати щось на сніданок, — відповів глибокий голос.

Ламія озирнулася і побачила, що Сол спускається униз доріжкою. Рахіль лежала в слінґу у нього на грудях. Сонце вигравало на лисіючій голові підстаркуватого чоловіка.

— Непогана думка, — сказала вона. — А у нас досить запасів?

— Досить для сніданку, — промовив Вайнтрауб. — Ще є сухпайки на кілька перекусів із Консулової сумки з продуктами. А потім займемося міріадоніжками та канібалізмом.

Консул витиснув із себе усмішку і заховав люльку назад у кишеню блузи.

— Пропоную повернутися до Твердині Хроноса до того, як наступить цей момент. Ми доїли заморожені харчі з «Бенареса», але у Твердині є склади.

— Я би з радістю... — почала Ламія, проте її перебив крик зі Сфінкса.

Туди вона добігла першою і заскочила всередину вже з автоматичним пістолетом у руці. Коридор був темним, а кімната, де вони спали, — ще темнішою, тому жінка не одразу зрозуміла, що там нікого немає. Брон Ламія зігнулася, наставляючи пістолету сторону темного вигину коридору, і не опустила його навіть тоді, коли Силенів голос звідкись знову вигукнув: «Агов! Ходіть сюди!»

Вона побачила через плече, як увійшов Консул.

— Чекайте тут! — кинула Брон і швидко пішла коридором, тримаючись попід стіною і знявши пістолет із запобіжника; імпульсний заряд у бойовій готовності. Вона зупинилася біля входу до невеликої кімнати, де лежало тіло Гойта, зіщулилася і, цілячись, прошмигнула досередини.

Мартін Силен, схилившись над трупом, підвів погляд. Він тримав у руці зім’яту фібропластову сорочку, якою вони прикрили мертвого священика. Поет зиркнув на Ламію, навіть не звернувши уваги на пістолет, а тоді знову подивився на отця.

— Неймовірно, правда? — промовив він тихо.

Брон опустила зброю і підійшла ближче. Позаду виринув Консул. У коридорі Ламія почула кроки Сола Вайнтрауба. Дитя плакало.

— О Господи! — промовила Брон Ламія і присіла біля тіла Лінара Гойта.

Спотворені болем риси молодого священика змінилися обличчям чоловіка літ за шістдесят: високочолого, із видовженим аристократичним носом, кутиками вузьких губ, що приємно вигиналися догори, гострими вилицями і такими ж гострими, прикритими сивим волоссям вухами та великими очима під блідими й тонкими, наче пергамент, повіками.

Консул опустився поруч на коліна.

— Я бачив голограми. Це отець Поль Дюре.

— Гляньте, — вигукнув Силен.

Він іще нижче опустив сорочку, на мить завагався, а тоді перевернув труп на бік. Дві маленькі хрестоформи, геть як у Гойта, пульсували на грудях чоловіка, але на спині не було нічого.

Сол біля дверей заспокоював Рахіль, шикаючи та ледь-ледь її погойдуючи. Коли немовля заспокоїлося, він сказав:

— Я гадав... регенерація у бікура займала три дні.

Мартін Силен зітхнув.

— Паразити-хрестоформи воскрешали бікура понад два стандартні століття. Можливо, за першим разом це простіше.

— А він... — почала Ламія.

— Живий? — поет взяв її за руку. — А ти спробуй.

Груди чоловіка зовсім легко підіймалися й опускалися. Шкіра на дотик була теплою. Від хрестоформи йшов жар. Брон Ламія відсмикнула руку.

Те, що якісь шість годин тому було трупом отця Лінара Гойта, розплющило очі.

— Отець Дюре? — промовив Сол, відступаючи на крок.

Чоловік повернув голову. Він закліпав так, ніби тьмяне світло різало йому очі, а відтак вичавив дивний звук.

— Води, — зрозумів Консул і поліз у кишеню блузи за маленькою пластиковою пляшкою.

Мартін Силен тримав голову чоловіка, поки дипломат допомагав йому напитися.

Сол підійшов ближче, опустився на коліно і торкнувся до лоба незнайомця. Здавалося, навіть Рахіль зацікавлено дивиться.

— Якщо не можете говорити, кліпніть двічі на відповідь «так» і один раз — якщо «ні». Ви Дюре? — запитав Вайнтрауб.

Чоловік повернув обличчя до вченого.

— Так, — промовив він тихим, глибоким голосом. — Я отець Поль Дюре.

Сніданок складався з остатків кави, шматочків м’яса, підсмажених на похідній пічці, суміші злаків із регідратованим молоком та окрайця хліба, розділеного на п’ять порційок. Ламії їжа дуже смакувала.

Вони сиділи на краю тіні від простягнутого крила Сфінкса за пласким каменем як за столом. Сонце повзло до середини ранку, а небо все ще лишалося ясним. Було тихо, тільки зрідка дзенькала виделка чи ніж, та ще пілігрими вели приглушену розмову.

— Ви пам’ятаєте... що було раніше? — поцікавився Сол. На священикові був запасний корабельний одяг Консула: сірий спортивний костюм зі знаком Гегемонії зліва на грудях. Уніформа видавалася трохи замалою.

Дюре тримав кухлик із кавою обома руками так, ніби приготував його для освячення. Він подивився вгору. Його очі говорили про глибокий інтелект і таку ж глибоку тугу.

— До того, як померти? — уточнив Дюре. Аристократичних вуст торкнулася усмішка. — Так, пам’ятаю. І заслання, і бікура... — він опустив очі, — і навіть дерево тесла.

— Гойт розповідав нам про це, — промовила Брон. — Священик прибив себе до активного дерева тесла у вогнелісі, роками страждав від агонії, смерті та воскресіння і знову смерті, аби лише не віддаватися примітивному симбіозу життя під хрестоформою.

Дюре труснув головою.

— Я гадав... у ті останні секунди... що я його здолав.

— Так і сталося, — відповів Консул. — Отець Гойт та інші знайшли вас. Ви виштовхнули цю штуку зі свого тіла. А тоді бікура посадили вашу хрестоформу на Лінара Гойта.

Священик кивнув.

— А від тіла не лишилося навіть сліду?

Мартін Силен показав на груди чоловіка.

— Певно, ця хрінь не суперечить законам збереження маси. Гойт так довго відчував нестерпний біль — бо ж не повертався туди, де воно вимагало бути, — що так і не набрав ваги для... як би це назвати? Подвійного воскресіння.

— Не має значення, — сумно всміхнувся Дюре. — ДНК хрестоподібного паразита має безмежне терпіння. Воно покоління поспіль може відтворювати свого носія. Рано чи пізно, та обидва створіння матимуть свій дім.

— Ви пам’ятаєте бодай щось після дерева тесла? — тихо спитав Сол.

Дюре допив каву.

— Смерть? Рай чи пекло? — його усмішка була щирою. — Ні, пані та панове, хотів би я вам відповісти, що пам’ятаю, але ні. Пригадую лише біль... вічність, оповиту болем... а тоді звільнення. А тоді пітьму. А тоді пробудження тут. Скільки років, ви кажете, минуло?

— Майже дванадцять, — відповів Консул. — Але для Гойта минула лише половина цього часу. Він був у дорозі.

Отець Дюре підвівся, потягнувся і закрокував туди-сюди. Чоловік був високим і худим, але в ньому відчувалася сила. Брон Ламія раптом зрозуміла, що її вражає його присутність, його дивна, незбагненна харизма, яка віддавна була дана небагатьом особистостям, дарувала їм владу і проклинала їх нею. Детективу довелося нагадати самій собі, що, по-перше, він був священиком, чия релігія вимагала целібату від служителів, а по-друге, годину тому це ще був мрець. Ламія спостерігала за крокуванням немолодого чоловіка, за його витонченими і розслабленими, наче в кота, рухами і розуміла, що хоч обидва спостереження й не позбавлені об’єктивності, але вони жодним чином не притлумлювали природного магнетизму, який Дюре випромінював. Цікаво, чи відчували те саме чоловіки?