Дюре сів на камінь, витягнув ноги і потер стегна, ніби змагаючись із судомами.

— Ви вже трохи розповіли, хто такі... і чому ви тут, — говорив отець. — Можете розказати докладніше?

Прочани перезирнулися.

Дюре кивнув.

— Гадаєте, я монстр? Якийсь поплічник Ктиря? Якщо так, то я вас не звинувачую.

— Ні, ми так не гадаємо, — заперечила Брон Ламія. — Ктиреві не потрібні помічники, які виконували б його накази. Крім того, ми знаємо про вас із розповідей отця Гойта, а також із вашого щоденника, — вона поглянула на інших. — Щиро кажучи, нам було... важко... ділитися історіями, чому ми прилетіли на Гіперіон. Ми просто не зможемо їх повторити.

— Я робив записи на комлозі, — сказав Консул. — Вони дуже стислі, проте дадуть вам загальне уявлення про наші оповіді... і про історію Гегемонії останнього десятиліття. Чому Мережа воює із Вигнанцями. Ну, і таке інше. Він до ваших послуг, якщо забажаєте. Гадаю, на ознайомлення піде не більше години.

— Буду дуже вдячний, — відповів отець Дюре і рушив за дипломатом назад до Сфінкса.

Брон Ламія, Сол і Силен пішли до виходу з долини. Із сідловини між низькими скелями вони бачили, як смуги барханів і голої землі майже через десять кілометрів простягалися на південний захід, у бік гір хребта Вуздечка. Розбиті сфери, плавні шпилі та зруйновані галереї мертвого Міста поетів виднілися всього за три кілометри вправо, вздовж широкого гребеня, якого тихо завойовувала пустеля.

— Повернуся до Твердині й пошукаю якусь їжу, — промовила Ламія.

— Ненавиджу, коли ділиться група, — зауважив Сол. — Краще підемо всі разом.

Мартін Силен склав руки на грудях.

— Хтось має лишитися, бо ж раптом повернеться полковник.

— Перш ніж хтось піде, — почав Сол, — треба обшукати долину повністю. Консул цього ранку не дивився там, за Монолітом.

— Згода, — підтримала Ламія. — Займімося цим, поки ще не надто пізно. Я хочу забрати харчі з Твердині й повернутися ще до темряви.

Вони спустилися до Сфінкса, коли з нього вийшли Дюре і Консул. Священик тримав запасний комлоґ дипломата. Ламія пояснила план пошуків, і обидва чоловіки вирішили приєднатися до них.

Компанія знову пройшла залами Сфінкса, промені від ліхтариків і лазерів-ручок освітлювали вологі камені й химерні кути. Вибравшись на полуденне світло, вони пройшли триста метрів до Нефритової гробниці. Коли група увійшла до кімнати, де минулого вечора з’явився Ктир, Ламія відчула, що вся тремтить. Від Гойтової крові на зеленій керамічній підлозі лишилася іржаво-брунатна пляма. Прозорий вхід у лабіринт наче корова язиком злизала. Ктир зник, і місце було холодним.

В Обеліскові не було кімнат, лише центральна шахта зі спіральною рампою, закрутою як для людини. Вона звивалася вгору між стінами кольору чорного дерева. Тут навіть шепіт відлунював, тому прочани майже не говорили. Вікон ніхто не запримітив, і верхівка рампи, що височіла в п’ятдесяти метрах над кам’яною підлогою, не проглядалася. Промені ліхтарів лише виривали чорноту даху, що вигинався над ними. Залишки мотузок і ланцюгів, які впродовж двох століть кріпили туристи, дали їм змогу спуститися, не боячись посковзнутись і розбитися внизу. Зупинившись біля виходу, Мартін Силен востаннє покликав Кассада на ім’я. Товариші вийшли на сонце, і луна гайнула за ними.

Півгодини чи й більше вони вивчали руїни біля Кришталевого моноліту. Калюжі піску, розтопленого на скло — деякі з них по п’ять чи десять метрів завдовжки, — віддзеркалювали полуденне світло та відбивали жар їм в обличчя. Розбитий фасад Моноліту, весь усіяний дірами та бурульками із розплавленого кришталю, видавався жертвою бездумного вандалізму, проте всі розуміли, що Кассад бився за життя. До стільникового лабіринту всередині не було ні дверей, ні входів. Прилади показували, що він, як і завжди, так само порожній і ні з чим не пов’язаний. Вони неохоче пішли звідти, дряпаючись крутими доріжками до підніжжя скель на півночі, де Печерні гробниці розташувалися за сотню метрів одна від одної.

— Перші археологи вважали ці гробниці найстарішими через їхнє грубе виконання, — сказав Сол, коли вони зайшли в першу печеру і їхні ліхтарики заграли на тисячі різьблених незрозумілих візерунках. Жодна з печер не заглиблювалася більше, ніж на тридцять-сорок метрів. Кожна закінчувалася стіною, товщини якої не могли визначити ні бурінням, ні радіолокаційним зондуванням.

Вийшовши із третьої Печерної гробниці, група заледве знайшла мізерну тінь, аби сховатися в ній. Вони розділили воду і протеїнові галети із запасних польових пайків Кассада. Здійнявся вітер, тепер він зітхав і шепотів у наскрізь поритих угорі скелях.

— Нам його не знайти, — констатував Мартін Силен. — Сраний Ктир забрав і його.

Сол годував маля однією з останніх упаковок молока. Маківка дитячої голівки порожевіла від сонця, хоча Вайнтрауб і намагався надворі ховати дитину.

— Кассад міг би бути в одній із гробниць, куди ми заходили, — промовив він, — якщо там є місця з відмінним від нашого часом. Це теорія Арундеса. Він трактує Гробниці як чотиривимірні споруди зі складними нашаруваннями простору та часу.

— Чудово, — відповіла Ламія. — Отже, якщо Федман Кассад і є десь там, ми його не побачимо.

— Ну, — втомлено зітхнув Консул, зводячись на ноги, — принаймні давайте не будемо сидіти склавши руки. Лишилася ще одна гробниця.

Ктирів палац розташовувався за кілометр углиб долини, нижче від інших, і ховався за поворотом скельної стіни. Ця невелика будівля, менша від Нефритової гробниці, видавалася більшою, ніж була насправді, завдяки складній конструкції: гребням, шпилям, контрфорсам, що загиналися та вихилялись у ретельно продуманому хаосі.

Усередині однією-єдиною залою гуляла луна. Нерівна підлога складалася із тисяч припасованих одне до одного фрагментів із кривими контурами. Вони нагадали Ламії ребра та хребці якоїсь закам’янілої істоти. Купол, що розкинувся на висоті п’ятнадцяти метрів, перетинали десятки хромованих «лез». Вони проходили крізь стіни та крізь інші «леза», через що споруда їжачилася сталевими шипами. Ледь матовий, густо-молочний матеріал, із якого було збудовано купол, контрастував на тлі небесної сфери.

Ламія, Силен, Консул, Вайнтрауб і Дюре гуртом заходилися кликати Кассада. Їхні голоси відбивалися й резонували, але все намарно.

— Ніде немає ні Кассада, ні Гета Мастіна, — резюмував на виході Консул. — Певно, за такою схемою все й відбуватиметься... всі ми зникатимемо по одному, доки не лишиться єдиний.

— А чи здійсниться бажання того єдиного чи єдиної, як пророкує Церква Ктиря? — поцікавилася Брон. Вона сіла на кам’янистий виступ, прилеглий до Ктиревого палацу; її короткі ноги не діставали землі.

Поль Дюре звів обличчя до неба.

— Аж не віриться, що отець Гойт забажав померти, аби я знову жив.

Мартін Силен примружився на священика.

— А чого б хотіли ви, падре?

Дюре не вагався.

— Я би хотів... молився... аби Господь забрав цю кару, цих нечистих близнюків[35] — війну і Ктиря — назавжди зі світу.

Запала тиша, у якій віддалено зітхав і стогнав пообідній вітер.

— А тим часом, — змінила тему Ламія, — нам треба знайти якусь їжу або ж навчитися харчуватись повітрям.

Дюре кивнув.

— А чому ж ви так мало принесли із собою?

Мартін Силен розреготався і голосно продекламував: