Збройні сили Гегемонії пишалися власними штучними інтелектами, власними інфосферами та обчислювальними ресурсами. Причина нібито була на поверхні — необхідність функціонувати у неосяжній порожнечі між світами Всемережжя, у темних і тихих прогалинах поміж зірками, куди не дотягалася мегасфера планет Гегемонії. З іншого боку, істинний резон полягав у тому, що ЗСГ протягом сторіч гарячково прагнули незалежності від ТехноКорду. І тим не менш, на військовому зорельоті біля планети, що не входила ні в Мережу, ні в Протекторат, я все ще ловив на фоні той самий заспокійливий гомін даних та енергій, який мене супроводжував у Мережі повсюди. Цікаво.

Я думав про комунікації, які з собою притягнув у систему Гіперіона телепорт: не тільки про корабель-стрибун й енергетичну сферу навколо телепорту, що висіла в точці L₃, наче осяйний молодий місяць, а й цілі милі гігаканального оптоволокна, що в’юнилося в його стаціонарних порталах, про ретранслятори, що механічно снували по них на кілька дюймів, аби передати інформацію майже в реальному часі, ручні Штінти командного корабля, що відсилають запити (й одержують відповіді), призначені Верховному командуванню з Олімпу на Марсі та й будь-де. Десь таки прокралася інфосфера, можливо, навіть непомітно для машин та їхніх операторів і поплічників у Збройних силах. Штучні інтелекти ТехноКорду знали про все, що відбувається в системі Гіперіона. Якби моєму тілові судилося зараз померти, мені, як і завжди, було би куди відступати — геть по пульсуючих каналах зв’язку, що ніби тайні лази вели за кордони Мережі, де не було ані сліду базової площини, відомої людям, геть по тунелях перекачки даних і до самісінького ТехноКорду. «А якщо точно, — думалося мені, — то не у власне Корд, бо Корд оточує усе навколо, обволікає решту, ніби океан, в якому існують великі течії, схожі на Ґольфстрим, що бундючно вважають себе окремими морями».

— Так шкода, що тут немає вікон, — шепотів Лі Гант.

— Так, — погодився я, — мені теж шкода.

Спусковий апарат вбрикнув і завібрував, коли ми ввійшли у верхні шари атмосфери Гіперіона. «Гіперіон, — подумав я. — Ктир». Цупка сорочка і жилет, здавалося, вже липнули до тіла. Ззовні щось ледве шелестіло, і це підказувало мені, що ми неслися стрілою по ляпіс-лазуровому небу на кількох швидкостях звуку.

Молодий лейтенант перехилився у прохід:

— Уперше на планеті, панове?

Гант кивнув.

Лейтенант жував гумку, і всім видом давав нам знати, наскільки розслаблено він себе почуває.

— Ви ж обоє цивіли з «Гебридів»?

— Так, ми тільки-но звідти, — відказав Гант.

— Так я і думав, — вишкірився лейтенант. — А я кур’єрку везу вниз, на базу, до десантників під Кітсом. Уже п’ятий політ.

Мене ніби хтось штурхнув, коли я почув назву столиці. Гіперіон повторно колонізував Сумний Король Біллі, населивши планету поетами, митцями та іншими людьми не від цього світу, що тікали з його вотчини під загрозою навали Горація Ґленнон-Гайта — навали, що так і не відбулася. Саме поет Мартін Силен, один з учасників нинішньої прощі до Ктиря, майже двісті років тому нарадив своєму монарху це ім’я для столиці. Кітс. Стару її частину місцеві прозвали Джектауном.

— Ви не повірите, — розводився далі лейтенант, — але це реальна срака світу. Ні тобі інфосфери, ні «емтешок», ні телепортів чи стимсим-барів, нічогісінько. Чого ж тоді дивуватися, що тисячі цих драних тубільців стали табором навколо космопорту і мало що паркан не розбирають, аби вибратися подалі з цієї планети.

— Вони справді атакують космопорт? — спитав Гант.

— Нєа, — промовив лейтенант і надув пузир із гумки. — Але готові, так. Січете? І тому другий десантний батальйон установив периметр й охороняє виїзд у місто. Крім того, ці селюки вважають, що ми зараз понатикуємо порталів тут і там і вони зможуть вибратися з цього болота, куди самі ж себе і загнали.

— Самі себе загнали? — здивувався я.

— Певно, вони щось начудили, — знизав плечима лейтенант, — якщо Вигнанці так проти них окотилися, правда? А ми, значить, своїми руками пар загрібати мусим.

— Жар, — поправив його Лі Гант.

— Байдуже, — і пузир жувальної гумки луснув ще раз.

Шелест іззовні переріс у вереск, який тепер було дуже добре чути всередині. Апарат двічі трухнуло, і він раптом ліг на плавний курс (зловісно плавний), так ніби натрапив на льодову смугу в десятьох милях над поверхнею планети.

— Шкода, що тут немає вікон, — прошепотів Лі Гант.

Усередині капсули було тепло і задушливо. Після повітряних ям усі неочікувано розслабилися. Ми ніби йшли під вітрилами невеличкої яхти, яку помалу гойдало на хвилях. На якісь пару хвилин я заплющив очі.

Сол, Брон, Мартін Силен і Консул несуть речі, Мастінів куб Мебіуса та тіло Лінара Гойта по довгому схилу до входу у Сфінкс. Тепер летить сніг, крутиться навколо барханів у складному танці, зчиненому вітром. Комлоґ повідомляє, що ніч наближається до кінця, та на сході не видно навіть натяку на світло, їхній комлоґ відправляє регулярні запити на зв’язок із Кассадом, проте відповіді немає.

Сол Вайнтрауб спиняється перед гробницею, що зветься Сфінксом. На грудях під плащем він відчуває тепло своєї доньки, шиєю чує її ритмічне дихання. Піднімає руку й торкається невеликого згортка, намагаючись уявити Рахіль двадцятишестирічною дослідницею, яка зупиняється на цьому самому місці, перед входом, готуючись до вивчення антиентропійних загадок вапнякової гробниці. Сол струшує головою. З того моменту минуло двадцять шість років і ціле життя. Через чотири доби — день народження його доньки. Якщо Вайнтрауб не спроможеться щось зробити, наприклад, знайти Ктиря, якось домовитися з цим створінням, зробити бодай щось, то Рахіль через чотири дні помре.

— Ви йдете, Соле? — гукає Брон Ламія.

Інші вже склали свої пожитки у першій залі, за кілька метрів углиб вузьким камінним коридором.

— Йду, — відповідає він і заходить усередину.

Фотосфери й електричні вогні протяглися вздовж тунелю, але тепер вони мертві й укриті пилом. Дорогу освітлює лише Солів ліхтарик та одна із Кассадових невеликих ламп.

Перша кімната — невеличка, приблизно чотири на шість метрів. Троє інших пілігримів притулили свій багаж до задньої стіни та розкинули брезент і опальники посеред холодної підлоги. Два ліхтарі шиплять і відкидають холодне світло. Сол стає і роззирається.

— Тіло отця Гойта в іншій кімнаті, — відповідає Брон на його мовчазне запитання. — Там іще холодніше.

Сол сідає поруч з іншими. Хоча він всередині, та все одно чує тріскотіння піску та снігу по каменю.

— Трохи згодом Консул спробує ще раз скористатися комлоґом і розповісти Ґледстон про нашу ситуацію, — каже жінка.

Мартін Силен сміється:

— У цьому немає сенсу. Ніякого, трясця, сенсу, взагалі. Вона знає, що робить, і ніколи нас звідси не випустить.

— Спробую вже після світанку, — говорить Консул. У нього дуже втомлений голос.

— Я постою на варті, — пропонує Сол. Рахіль крутиться і тихо хлипає. — Мені однаково треба годувати дитину.

Інші вже надто виснажені, аби відповідати. Брон схиляється на рюкзак, заплющує очі і вже через кілька секунд починає важко сопіти. Консул натягує трирогого капелюха собі на очі. Мартін Силен складає руки на грудях й очікувально дивиться на вхід. Вайнтрауб воловодиться з упаковкою молока, холодними артритними пальцями йому важко справитись із нагрівальною стрічкою. Він зазирає в сумку і бачить, що лишилося близько десяти упаковок і трохи підгузків.

Дитя смокче, Сол куняє, майже спить, аж раптом усіх будить різкий звук.

— Що? — скрикує Брон, намацуючи батьків пістолет.

— Цить! — сичить поет, підіймаючи руку і закликаючи до тиші.

Звідкись іззовні знову лунає цей звук. Він глухо й уривчасто протинає шум вітру та шурхіт піску.

— Кассадова гвинтівка, — здогадується Брон Ламія.

— Або ще чиясь, — шепоче Мартін Силен.