— ЗЛОВЖИВАННЯ ЦИМ КАНАЛОМ ПРИПИНЕНО. ВИ ПЕРЕШКОДЖАЄТЕ ІНШИМ, КОМУ ВІН ПОТРІБЕН ДЛЯ РОЗВ’ЯЗАННЯ СЕРЙОЗНИХ ЗАВДАНЬ. ДОСТУП ВІДНОВИТЬСЯ, КОЛИ ВИ ЗРОЗУМІЄТЕ МЕТУ ЙОГО ІСНУВАННЯ. ДО ПОБАЧЕННЯ.

Троє чоловіків сиділи в мертвій тиші, яку порушувало заспокійливе туркотіння вентилятора та незліченні тихі звуки, які супроводжують корабель у польоті. Нарешті Консул промовив:

— Кораблю, відправ по «світлу-плюс», будь ласка, стандартне повідомлення з нашим часом і просторовими координатами. І не шифруй його. Іще додай: «Станціям-одержувачам рапорт про одержання».

Через кількасекундну паузу — неймовірно довгу як для бортового комп’ютера, зіставного зі штучним інтелектом — корабель відповів:

— Перепрошую, але це неможливо.

— Чому ні? — обурився Консул.

— Повідомлення «світлом-плюс» більше неможливі... не дозволені. Середовище гіперструн більше не сприймає його модуляції.

— По «світлу-плюс» геть нічого? — Тео Лейн витріщався на порожній простір у голографічній ніші, немовбито хтось вимкнув голографічний фільм у найцікавішому місці.

— Так чи інакше, пан-Лейне, — після паузи проказав корабель, — «світло-плюс» припинило своє існування.

— Хай Бог милує, — прошепотів Консул. Він одним ковтком допив свою чарку і рушив до бару по наступну. — Старе китайське прокляття, — бурмотів він.

— Ви про що? — підняв голову Меліо Арундес.

Консул зробив іще один добрячий ковток.

— Старе китайське прокляття, — пояснив чоловік. — А бодай би ти жив у цікавий час[157].

Ніби компенсуючи втрату «світла+», корабель ввімкнув внутрішнє радіо системи Гіперіона та перехопив балачку вузькоспрямованих каналів. У голографічній ніші він ввімкнув біло-голубу проекцію планети в режимі реального часу, що оберталася та збільшувалася із наближенням до неї. Зореліт гальмував із перевантаженнями у 200 «же».

Я тікаю з інфосфери Мережі за якусь миттєвість перед тим, як міг би втратити можливість обирати.

Видовище мегасфери, що поглинає сама себе, неймовірна і напрочуд бентежна. Брон Ламія уявляла її наче органічне створіння, практично самосвідомий організм, який варто порівнювати не стільки з містом, як з екологічною нішею. Загалом кажучи, вона мала слушність. І тепер, коли зв’язки між телепортами обрубані, світ усередині цих магістралей починає згортатися й обрушуватися сам на себе. Одночасний колапс зовнішніх інфосфер можна порівняти із ситуацією, коли в наметі, обійнятого вогнем, раптом зникають опори, каркас, розтяжки й кілочки: мегасфера поглинає себе, ніби ненаситний й оскаженілий хижак. Він жує власний хвіст, черево, тельбухи, передні лапи і серце, поки від нього не лишається одна бездумна паща, яка клацає в порожнечі.

Метасфера там, де й була. Але тепер іще більше схожа на пустку.

Чорнолісся невідомого часопростору.

Звуки нічні.

Леви.

І тигри.

І ведмеді.

Поєднувальна Безодня здригається в конвульсії, відправляючи у світ людей своє єдине тривіальне послання — крик. Так монолітною скелею пробігають хвилі від землетрусу. Кваплячись мінливою метасферою над Гіперіоном, я не можу не всміхнутися. Здається, що це аналог Бога втомився від мурах, що дряпають якісь написи та каракулі на великому пальці Його ноги.

Я не бачу Бога — жодного з них — у метасфері. Не намагаюся. Мені і своїх клопотів вистачає.

Чорні круговерті входів до інфосфери й мегасфери зникли, їх усунуто з просторочасу, наче бородавки. Вони позникали, як нуртовиння на воді, коли вщухає буря.

Я тут застряг, хіба що ризикну кинути виклик метасфері.

Не ризикну. Не зараз.

Я хотів опинитися саме тут. Інфосферу тут, у системі Гіперіона, фактично знищено, Її жалюгідні рештки на самій планеті та останках флоту Збройних сил Гегемонії підсихають і зменшуються, немовби заплави на сонячному світлі під час відпливу. Зате Гробниці часу аж сяють у метасфері, як маяки у все густішій темряві. Якщо телепорти скидалися раніше на чорні вири, то Гробниці горять огнем білих дір[158], із яких навсібіч ллється світло.

Я лечу до них. Станом на зараз у своїй ролі Напередовця все, що я робив — це являвся людям у снах. Настав час уже й зробити що-небудь.

Сол чекав.

Минули години з моменту, коли він передав Ктирю свою єдину дитину. Він уже не їв і не спав кілька днів. Навколо нього зривалися та вщухали буревії, сяяли й гуркотіли, наче неконтрольовані реактори, Гробниці, і хроноприпливи шмагали його хвилями із силою цунамі. Але Сол вчепився у кам’яні сходинки перед Сфінксом та перечікував усе це. От і зараз він чекав.

Ледве притомний, приглушений від ударів слабкості та страху за свою доньку, Сол збагнув, що його розум ученого працює у прискореному темпі.

Більшу частину свого життя й кар’єри Сол Вайнтрауб, історико-філолого-філософ, мав справу з етикою людської релігійної поведінки. Релігія й етика не завжди (і навіть не часто) сполучувані. Вимоги релігійного абсолютизму, чи фундаменталізму, чи буйного релятивізму часто відображають найгірші аспекти сучасної культури або упереджень, аніж система, в якій обоє, людина і Бог, могли би співіснувати із відчуттям реальної справедливості. Свою найзнаменитішу книгу «Задача Авраама» — що врешті-решт була остаточно названа тільки перед своєю появою на масовому ринку із накладом, який Солові, котрий неодноразово до цього друкувався в академічних виданнях, навіть не снився, — чоловік написав, коли Рахіль помирала від хвороби Мерліна. У книзі, цілком очевидно, йшлося про складний вибір Авраама коритися чи не коритися прямому наказу Господа, що вимагав від нього принести в жертву власного сина.

Сол писав про те, що примітивні часи потребували примітивної покори, що пізніші покоління еволюціонували і тепер уже батьки офірували себе, коли печі рясно всівали Стару Землю темної ночі, і про те, що поточні покоління мусили відкинути будь-який наказ про пожертву. Сол писав, що якої би подоби не приймав Бог у людській свідомості (байдуже, як банальний прояв підсвідомості з її реваншистськими замашками чи як більш усвідомлена спроба в контексті філософської чи етичної революції), але людство більше не могло погоджуватися на пожертви в ім’я Бога. Офіра і згода на офіру записали історію людини кров’ю.

І попри те кілька годин тому, кілька віків тому Сол Вайнтрауб передав у руки смерті во плоті свою єдину дитину.

Протягом багатьох років голос у його голові наказував це зробити. Протягом багатьох років він відмовлявся. Він погодився кінець кінцем, коли зник сам час, коли зникла всяка інша надія, коли він усвідомив, що всі ці роки голос у його та Сариних снах належав ані Богові, ані будь-якій темній силі, що стояла за Ктирем.

То був голос його доньки.

Із несподіваною ясністю, що долала межі його болю і скорботи, Сол Вайнтрауб раптом остаточно збагнув, чому Авраам погодився пожертвувати Ісааком, своїм сином, коли так наказав Господь.

Це не покора.

Це навіть не вивищення любові до Бога перед любов’ю до сина.

Авраам випробовував Бога.

І відкинувши цю офіру в останній момент, спинивши замах ножа, Бог заслужив право (в очах Авраама та в серцях його нащадків) бути Богом Авраама.

Сол здригнувся від думки, що сталося б із подальшим гартуванням зв’язку між вищою силою та людством, якби Авраам став у позу, якби він удавав своє бажання принести сина в жертву. Він мусив знати у своєму серці, що готовий вбити сина. Божеству, хай яку форму воно би не прийняло, потрібно було знати рішучість Авраама, потрібно було відчувати його скорботу та рішучість покласти край усьому найціннішому, що Авраам мав у цілому світі.

Авраам прийшов не жертвувати, а дізнатися раз і назавжди, чи його Бог — це бог, якому можна вірити, якому можна коритися. Жодне інше випробування не дало би відповіді на це запитання.