Тоді навіщо, гадав Сол, припавши до кам’яної сходинки, поки Сфінкс, здавалося, виринав із хвиль часу та провалювався під них, укотре проходити це випробування. Які нові жахливі одкровення найближчим часом чекають на людство?

І тоді Сол зрозумів — із того мізеру, що розповіла Брон, з оповідей прочан, якими вони ділилися під час своєї подорожі, з його особистих відкриттів за останні пару тижнів, — що зусилля машинного Абсолютного Інтелекту, чим би він до дідька не був, із вимивання зниклої сутності Емпатії людської Божественності — марні. Сол уже не бачив тернового дерева на маківці бескиду, не бачив його металевих гілок та стражденного сонму, натомість перед його очима постала машинна річ, настільки ж органічна, як і Ктир, — інструмент для ретрансляції страждань по всьому Всесвіту, на які не міг не зреагувати людський складник Бога і не проявити себе.

Якщо Бог еволюціонував, а Сол був переконаний, що Він мусив еволюціонувати, то Його розвиток спрямовувався на емпатію, співпереживання стражденним, а не на владу чи панування. І блюзнірське дерево, проблиск якого помітили пілігрими і жертвою якого став Мартін Силен, не мало на меті пробудити зниклу силу.

Тепер Сол розумів: машинний бог незалежно від своєї форми виявився досить проникливим і второпав, що емпатія — це реакція на чужі страждання, але водночас виявився і помітно тупим, бо емпатія (як із погляду людини, так і її Абсінту) значно більша від цього. Емпатія і любов нероздільні і незбагненні. Машинному Абсінту зрозуміти цього не судилося, навіть у настільки скромних межах, щоби використати її в ролі приманки для частини людського абсолютного інтелекту, яка втомилася від війни у далекому майбутті.

Любов, найтривіальніше з явищ, найбільш трафаретне з усіх релігійних мотивів, була потужнішою — Сол це знав — від сильної, чи слабкої, чи електромагнітної, чи гравітаційної взаємодій. Любов і була всіма цими силами, збагнув чоловік. Поєднувальна Безодня, субквантова неможливість, що передавала інформацію від фотона до фотона, — не що інше, як любов.

Та чи могла любов — проста, банальна любов — пояснити так званий антропний принцип, над яким науковці всім гуртом ламали голови впродовж семи століть або навіть і довше? Пояснити ту майже нескінченну послідовність збігів обставин, що призвели до появи всесвіту із саме таким числом вимірів, коректним значенням елементарного заряду, точними законами гравітації, саме таким віком зірок, відповідними добіологічними умовами, аби це все вкупі спричинило появу бездоганних вірусів, а ті в свою чергу стали належними молекулами ДНК? Одним словом, пояснити вервечку настільки абсурдних у своїй точності збігів обставин, наскільки вони ж лишалися правильними, що це суперечило логіці, розумінню і навіть релігійним поясненням? Любов?

Сім сторіч існування теорій Великого об’єднання, постквантової фізики гіперструн та технокордівської інтерпретації всесвіту як самодостатнього та безмежного, позбавленого сингулярностей Великого Вибуху та відповідних кінцевих точок його розвитку[159], за великим рахунком позбавили Бога — примітивно антропоморфного або ж витіюватого постайнштайнівського — всякої ролі, навіть як хранителя чи законодавця правил із часів до Сотворіння світу. Сучасний Всесвіт, наскільки його розуміли машина і людина, не потребував Творця; не дозволяв Творця. Його правила майже не потребують лагодження і взагалі не підлягають фундаментальному перегляду. Він не почався і не скінчився, якщо не зважати на цикли розширення та скорочення, настільки ж регулярні та саморегульовані, наскільки такими можна вважати пори року на Старій Землі. У ньому немає місця любові.

І здавалося, що Авраам пропонував свого сина в офіру задля випробування фантома.

І здавалося, що Сол привіз свою донечку при смерті за сотні світлових років та невимірні злигодні у відповідь на порожній звук.

Однак зараз, у тіні Сфінкса та з першими досвітніми огнями в блідому небі Гіперіона, Сол збагнув, що він реагував на силу, ґрунтовнішу та всеохопнішу, ніж жахіття Ктиря чи владарювання болю. І якщо він має рацію — а цього він не міг знати, тільки відчувати, — то любов є невід’ємним структурним елементом всесвіту як сила тяжіння чи матерія / антиматерія. Місце хоч якогось Бога збереглося не в павутині поміжстінню, не в шпаринах між бруківкою сингулярностей, не в позаречовинному світі чи до його існування... а в самому утоку речей. В еволюції всесвіту таким, яким він еволюціонував. У навчанні того, чому навчилися ті, хто був спроможний у всесвіті на навчання. У любові, якою любить людство.

Сол підвівся на коліна і зіпнувся на ноги. Хронобуря, здається, трохи вщухла, і старому спало на думку, що це нагода всоте спробувати ввійти до гробниці.

Яскраве світло досі сочилося з того місця, де був з’явився Ктир, де він забрав Солову доньку і зник. Але тепер в небі танули зірки і благословлялося на світ.

Сол піднявся сходами.

Він згадав той час удома в Світі Барнарда, коли Рахіль (у десятирічному віці) пробувала видряпатися на найвищий берест у місті і звалилася з нього, коли їй лишилося до маківки п’ять метрів. Сол тоді прилетів у медцентр і побачив свою дитину в реанімаційній цистерні з живлющим середовищем. Вона потерпала від болю через пробиту легеню, зламану ногу, ребра, тріснуту щелепу та численні порізи й синці. Та вона всміхнулася до нього, показала великий палець і промовила крізь накладену шину: «Наступного разу в мене все вийде!»

Усю ту ніч Сол із Сарою просиділи в медцентрі біля ліжка Рахілі. Вони чекали на ранок. Усю ніч Сол протримав її за руку.

Зараз він також чекав.

Дужим вітром хроноприпливи досі не давали йому зайти у відкритий вхід до Сфінкса, але він хилився, борюкаючись із ним, ніби впершись у непорушну скелю, і так і стояв за п’ять метрів від нього, чекаючи, мружачись від яскравого світла.

Він підвів погляд, але не зробив і кроку назад, коли розгледів термоядерний огонь із дюз космічного корабля, що сідав у досвітньому небі. Він озирнувся, але не відступив, навіть коли почув, як той приземлився, і він помітив три постаті, котрі вийшли із нього. Він зиркнув, але не пішов назад, коли почув інші шуми, крики із глибини долини та помітив знайому постать, що, з’явившись із-за Нефритової гробниці, несла іншу, наче пожежник, перекинувши через плече.

Це все не мало жодного відношення до його дитини. Він чекав на Рахіль.

Навіть без інфосфери моїй персоні цілком можливо пересуватися навколо Гіперіона в густому супі Поєднувальної Безодні. Перше бажання — навідати Того, Хто Буде. І хоча його світлом уже сочиться метасфера, я ще не готовий для цього візиту. Зрештою, я ж усе-таки маленький Кітс, а не Предтеча.

Сфінкс — гробниця, спроектована за реальною істотою, якій іще кількасот літ чекати на своїх генетичних інженерів — нуртовиння темпоральних енергій. Насправді моєму розширеному зору тепер видно кілька Сфінксів: антиентропійну гробницю із завантаженим у неї Ктирем, що ніби контейнер із запечатаною смертоносною бацилою рухається назад у часі; активного нестабільного Сфінкса, де заразилася Рахіль Вайнтрауб, що розпочав од спроби відкрити портал у часі; і Сфінкса, який уже відкрився і знову рухається вперед. Цей останній Сфінкс — сліпуча пройма світла, що в загальному багатті метасфери, розпаленому біля Гіперіона, за силою поступається тільки вогню Того, Хто Буде.

Я спускаюся до джерела світла якраз у ту мить, коли Сол Вайнтрауб передає доньку Ктиреві.

Я би нічим не зміг завадити, навіть якби прибув раніше. І не завадив би, навіть якби міг. Від цього діяння залежить цілий всесвіт, що не піддається логічному осмисленню.

Але в самому Сфінксі я чекаю, поки повз мене не пройде Ктир зі своїм тендітним вантажем. Тепер я бачу немовля. Їй кілька секунд від народження, воно все вкрите плямами, слизом та зморшками. І вволю намагається викричатися своїми новонародженими легенями. З погляду вічного парубка та самозарефлексованого поета мені важко зрозуміти, чим цей ревучий неестетичний малюк може приваблювати свого батька і космос.