Ґледстон затрималася в парку, що виходив на Болотянський променад, де у світлі газових ліхтарів і тінях дерев здійснювали свій вечірній моціон десятки пар і виряджені туристи. Директриса уявила, на що була більше схожа Небесна Брама ще три століття тому, коли вона залишалася неотесаною планеткою Протекторату, не до кінця тераформованою, а Мартін Силен тут усе одно потерпав на культурний шок, втрату статків та ушкодження головного мозку через «рефрижераторний струс» довгої мандрівки, то й мусив гарувати в цьому світі фактично рабом.

Тоді Атмосферна генерувальна станція забезпечувала придатним повітрям кількасот квадратних кілометрів території, на якій заледве можна було виживати. Цунамі забирали із собою з однаковою безпристрасністю цілі міста, меліоративні проекти й самих робітників — без розбору. І каторжні трудяги, такі як Силен, мусили копати кислотні канали, чистити дихальне горло станції від бактерій-регенераторів і після чергових повеней у долині виловлювати усяку твань спільно із трупами.

«Деякий прогрес усе ж таки спостерігається, — думала Ґледстон, — незважаючи на ту інертність, яку силою нав’язав ТехноКорд. Попри фактичну загибель науки. Попри нашу фатальну залежність від іграшок, жалуваних власними створіннями».

Її це не задовольнило. До цієї прогулянки світами їй кортіло відвідати рідні домівки всіх прочан з Гіперіона. І попри марність застосування цього критерію до Небесної Брами стосовно Силена саме тут, вона знала, він навчився віршувати по-справжньому, хоча його мозок і залишався тимчасово враженим і він не міг розмовляти. Проте це не була рідна домівка поета.

Ґледстон нехтувала приємною музикою, що лилася зі сторони Променаду, де йшов концерт, нехтувала потоками приміських «емтешок», які летіли над її головою, ніби зграя перелітного птаства, нехтувала приємним повітрям та ніжним світлом. Вона викликала портал і скомандувала йому доправити її на земний Місяць. Той самий Місяць.

Замість того, щоби розпочати квантування, комлоґ попередив її про небезпеку перебування там. Вона перекрила його команди своєю.

Із нізвідки вигулькнув її мікрододаток і тонким голоском в імпланті засумнівався в доречності подорожі Виконавчої директриси до такого нестабільного місця. Вона стишила і його.

Уже навіть сам телепорт заходився сперечатися із нею, поки вона не скористалася універсальною карткою для ручного перепрограмування.

Перед нею відкрилися двері порталу, і Ґледстон ступила в них.

Єдине місце на супутнику Старої Землі, де все ще можна було жити, розташовувалося в горах навколо одного з морів, де Збройні сили влаштовували свою церемонію «Масада», тож Ґледстон вийшла саме тут. Глядацькі місця і плац зараз стояли порожнем. Захисні поля десятого класу затьмарювали зірки і стіни віддаленого валу, проте Ґледстон таки роздивилася, де внутрішній жар від страхітливих перепадів гравітації розтопив неблизькі гори і перетворив розплави гірської породи на новітні скельні моря.

Директриса йшла рівниною, вкритою сірим піском, відчуваючи незначну силу тяжіння, ніби запрошення злетіти. Вона уявляла себе однією з тих повітряних куль тамплієрів, ледве припнуту, проте ладну шугнути вгору будь-якої хвилини. Жінка притлумила бажання підскочити й стрибати вперед на велетенські відстані, а втім хода її була легка, і тільки курява здіймалася за нею, утворюючи найнеймовірніші візерунки.

Під куполом захисного поля повітря лишалося вкрай розрідженим, і Ґледстон раптом помітила, що дрижить, незважаючи на нагрівальні елементи в її плащі. Вона довго простояла в центрі невиразної рівнини, де спробувала уявити Місяць без усього цього, — місце, куди людство на тривалому й непевному шляху зі своєї колиски зробило свій перший крок. Але трибуни й армійські ангари з устаткуванням відволікали її, зводили нанівець усю силу уяви, тому вона нарешті підвела погляд і зиркнула туди, на що збиралася подивитися від самого початку.

У чорному небі висіла Стара Земля. Точніше, звісно, не Стара Земля, а її акреційний диск та кульова хмара уламків, що колись і були нею. Вони світилися надзвичайно яскраво, сильніше від будь-яких зірок, видимих на Патофі навіть у найбезхмарніші ночі. Та ця яскравість видавалася напрочуд зловісною і заливала брудно-сіру рівнину хворобливим світлом.

Ґледстон стояла і дивилася. Раніше вона тут ніколи не бувала, змушуючи себе утриматися від передчасних візитів, а ось тепер, на цьому місці, відчайдушно намагалася відчути хоч щось, можливо, почути, так ніби тут до неї мав прийти голос застереження, або натхнення, або й навіть співпереживання.

Нічого вона не почула.

Постояла ще кілька хвилин, практично ні про що не думаючи, крім того, що кінчики носа й вуха почали підмерзати, і тільки потім вирішила йти. На ЦТК практично настав світанок.

Ґледстон відкрила портал й обвела прощальним поглядом околиці, аж раптом менш ніж за десять метрів із нічого з’явився інший одноразовий телепорт. Вона пригальмувала. У всій Мережі не налічиш і п’яти осіб, котрі б мали персональний доступ на супутник Землі.

Мікрододаток із дзижчанням спікірував у вільний простір між нею та постаттю, яка квантувалася сюди.

Із порталу вийшов Лі Гант, окинув оком усе навколо, здригнувся від морозу і хутко підійшов до Ґледстон. У розрідженому повітрі його голос пролунав дуже тонко і тому смішно, геть по-дитячому.

— Пан-Виконавча директрисо, ви мусите негайно повертатися. Вигнанцям удалося прорвати оборону в неймовірному контрнаступі.

Ґледстон зітхнула. Вона знала, що це наступний крок.

— Гаразд, — проказала жінка. — Здали Гіперіон? Ми встигаємо евакуювати звідти війська?

Гант похитав головою. Його губи посиніли від холоду.

— Ви не розумієте, — пролунав розріджений голосок помічника. — Йдеться не тільки про Гіперіон. Вигнанці атакують іще в дюжині місць. Це вторгнення в саму Мережу!

Міну Ґледстон раптом пройняв холод аж до кісток, і вона заціпеніла не стільки від морозу на Місяці, скільки від шоку. Кивнувши, жінка загорнулася поглибите у свій плащ і ступила назад, у світ, який уже ніколи не буде таким, як раніше.

Вони зібралися біля входу в долину Гробниць часу: Брон Ламія і Мартін Силен взяли із собою стільки рюкзаків і сумок, скільки могли донести; Сол Вайнтрауб, Консул та отець Дюре стояли мовчки, наче суд старійшин. Зі сходу на долину почали простягатися, ніби пальці темряви, перші пообідні тіні, сягаючи тьмяного сяйва Гробниць.

— Усе ще не впевнений, що розділятися ось так — це хороша ідея, — промовив Консул, потираючи підборіддя.

Стояла страшенна спека. Піт збирався на його щетинистих щоках і збігав потічками по шиї.

Ламія знизала плечима.

— Ми усі знали, що зустрічатимемо Ктиря поодинці. То чи має значення, якщо ми розійдемося на кілька годин? Нам потрібні харчі. Ви троє можете піти з нами, якщо хочете.

Консул і Сол зиркнули на отця Дюре. Священик був явно виснаженим. На пошуки Кассада пішли його останні запаси енергії, що лишилися після жахливого випробування.

— Хтось має почекати тут на випадок, якщо повернеться полковник, — сказав Сол. Дитя в його руках виглядало геть крихітним.

Ламія кивнула на знак згоди. Вона припасувала лямки на плечах і шиї.

— Добре. До Твердині десь близько двох годин. І трохи довше займе зворотний шлях. Ще відкиньте добру годину на те, аби спакувати провізію. Тож повернемося ми до темряви. Десь перед вечерею.

Консул і Дюре потиснули руки Силену. Сол обійняв Брон і прошепотів:

— Повертайтеся живими-здоровими.

Вона діткнулася до щоки бороданя, на мить торкнула голівку немовляти, а тоді повернулася і швидко покрокувала до виходу з долини.

— Якого хріна, почекай хвилинку, я зараз наздожену! — крикнув Мартін Силен і побіг, брязкаючи флягами та пляшками.

Із сідловини поміж скелями вони вийшли уже разом. Силен озирнувся і побачив, що на відстані троє інших чоловіків виглядали маленькими, такими собі тонкими кольоровими паличками поміж брилами і дюнами поблизу Сфінкса.