— Не зовсім так, як ми планували, еге ж? — запитав він.

— Не знаю, — відказала Ламія. У дорогу вона переодяглася в шорти, і м’язи на її коротких міцних ногах виблискували від поту. — А як ми планували?

— Я збирався завершити найвеличнішу поему Всесвіту і повернутися додому, — сказав Силен. Він відсьорбнув з останньої пляшки з водою. — От чорт, чого ж я не припас із собою стільки вина, аби на нас вистачило?

— А я нічого не планувала, — відповіла Ламія швидше навіть самій собі. Короткі кучері, сплутані від поту, прилипли до її міцної шиї.

Мартін Силен реготнув.

— Ти б сюди не прийшла, якби не той твій коханець-кіборг...

— Клієнт, — відрізала вона.

— Байдуже. Повернена персона Джона Кітса вирішила, що їй важливо дістатись на Гіперіон. Тож ти притягла його аж сюди... ти все ще носиш його у петлі Шрена, еге ж?

Ламія мимохіть торкнулася нейронного шунта за лівим вухом. Тоненька мембрана осмотичного полімеру захищала від піску та пилу рознімач завбільшки із фолікулу.

— Так.

Поет знову засміявся.

— А яка із того користь, якщо тут не можна під’єднатися до інфосфери, га, дівчинко? Ти з таким же успіхом могла би лишити персону Кітса і на Лузі.

Поет на мить зупинився поправити лямки наплічників.

— То кажеш, ти сама не маєш доступу до його особистості?

Ламія згадала сни минулої ночі. Здавалося, в них вона відчувала присутність Джонні... проте бачила картинки з Мережі. Спогади?

— Ні, — сказала вона, — сама я не маю доступу до петлі Шрена. У ній більше інформації, ніж може опрацювати сотня звичайних імплантів. Чого б тобі не заткнутися і не йти мовчки? — вона пришвидшила крок, а він лишився стояти позаду.

На небі, зеленуватому і з глибокими відтінками лазуриту, не було ні хмаринки. На південний захід, аж до пустиря, простяглося кам’яне поле, а сам пустир з іншого боку поступався дюнам. Вони із півгодини йшли мовчки, на відстані п’яти метрів один від одного і в полоні власних думок. Маленьке гіперіонівське сонце яскраво палило справа.

— Бархани вищають, — помітила Брон, піднімаючись на черговий гребінь і сковзаючи з протилежного боку. Поверхня була гаряча, а в її черевики вже набився пісок.

Силен зупинився, кивнув і витер обличчя шовковою хусткою. Він низько опустив м’який червоний берет на брови та ліве вухо, але тіні той не давав.

— Легше буде пройти вздовж височини на південь звідси. Біля мертвого міста.

Брон Ламія затулила очі від сонця й подивилася у той бік.

— Там ми втратимо не менше півгодини.

— А тут втратимо ще більше, — поет присів на бархан і відпив воду із пляшки. Стягнув плащ, склав його і запхнув у найбільший рюкзак.

— Що ти там тягнеш? — поцікавилася Ламія. — Він, здається, геть забитий.

— Не твоя смердюча справа, жінко.

Брон труснула головою, потерла щоку і відчула, що вона обгоріла. Брон не звикла так довго бути на сонці, а атмосфера Гіперіона не дуже захищала від ультрафіолету. Вона дістала з кишені тюбик із кремом проти засмаги і намазалася.

— Добре, — згодилася Ламія. — Підемо в обхід. Уздовж хребта, доки не скінчаться найвищі дюни, а тоді знову навпростець до Твердині.

На горизонті бовваніли гори і, здається, все ближчали. Вкриті снігом вершини звабливо обіцяли прохолоду й чисту воду. Позаду вже не було видно долини Гробниць часу: огляд закривали бархани та кам’яне поле.

Ламія поправила торби, повернула направо і чи то сповзла, чи то збігла із сипкої дюни.

Коли вони піднялися з піску на вкритий невисоким чагарником і ковилою гребінь, Мартін Силен не міг відвести погляду від руїн Міста поетів. Ламія обійшла місто зліва, уникаючи всіх розвалищ, окрім частково похованих під піском магістралей, що оточували місто, та інших доріг у напрямку пустиря, доки вони не зникли під дюнами.

Силен відставав усе більше й більше, а тоді зупинився і сів на повалену колону. Колись вона слугувала опорою порталу, крізь який проходили щовечора робітники-андроїди, реєструючись після роботи у полях. Тепер цих полів немає. Акведуки, канали і шосе лише вгадувалися під купами каміння, в заглибинах чи у відполірованих піском обрубках дерев, які колись нависали над водним каналом або кидали тінь на затишну вуличку.

Мартін Силен, витріщаючись на румовища, витер обличчя беретом. Місто все ще було білим... білим, наче кістки, що проступили на поверхню з-під мінливого піску. З місця, де сидів Силен, численні будівлі видавалися йому такими самими, якими він їх бачив востаннє півтора століття тому. Недобудований Амфітеатр поетів велично лежав у руїнах, а по білому й загадковому Римському Колізеєві повзло пустельне гаддя і фанфарний плющ. Величний атрій був відкритий небу[42], а його галереї розбиті. Поет знав, що то не від часу, а від зондів, променів-ланцетів і вибухівки безглуздої Служби безпеки Сумного Короля Біллі — це сталося через десятки років після евакуації міста. Вони збиралися вбити Ктиря. Вони збиралися електронікою й когерентним світлом вбити Ґренделя після того, як він ущент зруйнував Медові хороми.

Мартін Силен гиготнув і нахилився вперед, раптово відчувши запаморочення від спеки й утоми.

Поет бачив великий купол громадського центру, де він обідав, спочатку із сотнями представників мистецького братства, а потім в окремішній тиші з кількома тими, хто зостався з якихось власних незрозумілих і невисловлених причин, після того, як Біллі перебрався до Кітса, а тоді й один. Геть один. Якось він впустив чашу, і луна від удару десь із півхвилини розносилася під помальованим винними лозами куполом.

«Один із морлоками[43], — думав Силен. — Але в кінці й морлоки не складуть компанії. Лише моя муза».

Пролунав різкий звук, і зграя білих голубів зірвалася з якоїсь заглибини в нагромадженні з розбитих веж палацу Сумного Короля Біллі. Силен спостерігав за їхнім кружлянням у розпеченому небі, дивуючись, як протягом століть вони вижили тут, на краю світу.

«Та якщо я зміг, то чому б їм не змогти?»

Місто вкривала тінь, оазиси тіні. Поет гадав, чи все ще функціонують колодязі і наповнюються прісною водою підземні резервуари, що утворилися до прибуття кораблів-«ембріоносців». Гадав, чи все ще стоїть у кімнаті, де він написав стільки своїх «Пісень», його древній дерев’яний робочий стіл, привезений зі Старої Землі.

— Що сталося? — Брон Ламія повернулася і тепер стояла біля нього.

— Нічого, — він примружився, поглянувши на неї. Ця жінка виглядала немов кремезне дерево із широким чорним корінням-стегнами, обпеченою на сонці корою та замороженою енергією. Він намагався уявити її виснаженою... ця спроба втомила його самого. — Я раптом зрозумів, — продовжив він, — що ми втрачаємо час, прямуючи так далеко до Твердині. У місті є джерела. Можливо, і запаси їжі.

— Е-е, — заперечила Ламія. — Ми з Консулом уже про це думали й говорили. Покоління мародерів паслися у Мертвому місті. Прочани Ктиря спустошили магазини ще років шістдесят-вісімдесят тому. На колодязі не варто розраховувати... водяний горизонт змістився, а резервуари забруднені. Йдемо до Твердині.

Силен відчував, як у ньому росте гнів через нестерпну зверхність жінки. Вона чомусь раптом вирішила, що може керувати у будь-якій ситуації.

— Я піду й перевірю, — вперся він. — Це може зекономити нам години у дорозі.

Брон заступила йому сонце. Тепер її чорні кучері підсвічувало ззаду сонце, і вони стали немов його короною під час затемнення.

— Ні. Якщо ми згаємо тут час, то не зможемо повернутися до темряви.

— Тоді йди собі, — випалив поет, сам здивувавшись цим словам. — Я втомився. Хочу перевірити склад за громадським центром. Можливо, я згадаю якісь місця, до яких не могли дістатися пілігрими.

Він бачив, як напружилося тіло жінки: вона хотіла схопити його за барки, підняти на ноги й потягти назад на бархани. Вони ж пройшли трохи більше третини шляху до підніжжя, де починався довгий підйом сходами до Твердині. А тоді її м’язи розслабилися.