Морпурґо підійшов і заткнув його собі за пасок, не випускаючи з рук жезла смерті.

— Ти його вбив, — проказала Директриса. — Якби він відмовився співпрацювати, я би просто лишила його тут. Робінзоном на Кастроп-Раукселі.

— Нам узагалі не можна ризикувати, — промовив генерал, відтягуючи труп подалі від порталу. — Від наступних пари годин залежить усе.

Ґледстон подивилася на старого друга.

— Готовий з усім цим покінчити?

— Мусимо. Наша остання нагода позбутися ярма. Я одразу ж від дам накази про розгортання й особисто вручу запечатані інструкції. Більшість флоту...

— Боже мій, — прошепотіла Міна Ґледстон, дивлячись на тіло адмірала Сінґха. — І я все це роблю за вказівками сну.

— Інколи, — озвався генерал Морпурґо, беручи її за руку, — сни — це єдине, що відрізняє нас від машин.

Як з’ясувалося, смерть — не з приємних переживань. І покинути знайому кімнату на площі П’яцца-ді-Спанья й тіло, яке швидко дубіло — все одно, що поночі кидати затишок рідного дому, прожогом рятуючись від пожежі чи повені. Відчуття швидкого переходу стражденні та приголомшливі. Коли я шубовснув у метасферу, то пережив ті самі враження ганьби та раптового ніякового одкровення, які притаманні нашим снам, де ми виходимо на люди і раптом розуміємо, що вдома забули вдягтися.

Оголений. Тепер я підібрав відповідне означення своїм відчуттям, поки намагаюся зібрати докупи дрантя персони свого аналога. Мені вдалося зосередитися, щоб утримати разом майже стохастичну хмарку електронів, в якій зберігається моя пам’ять і асоціації, та зібрати симулякр людини[151], котрою я колись був, — принаймні тієї, що мала спільні спогади зі мною.

Містер Джон Кітс п’яти футів заввишки.

Метасфера мене лякає не менше. Я би сказав, навіть більше, бо тепер у мене немає смертного притулку, куди можна було би шуснути. Поза темними горизонтами рухаються неозорі форми, у Поєднувальній Безодні, ніби кроки по кахлях у покинутому замку, відлунюють звуки. Під усім, позаду всього стоїть постійний та бентежний гуркіт, немовби битим шляхом, укритим шифером, котиться карета.

Сердешний Гант. Мене ятрить спокуса вернутися до нього, вигулькнути перед ним, наче різдвяний привид Марлі-Мерглея[152] і запевнити, що мені тепер набагато краще, бо Стара Земля зараз — небезпечне місце для Северна / Кітса: присутність Ктиря на ній видає яскравий огонь у базовій площині метасфери, ніби на чорному оксамиті зайнялося полум’я.

Корд гукає до мене із все відчутнішою силою, але там ще більш небезпечно. Я не забув, як Уммон знищив Кітса в присутності Брон Ламії, він просто стискав іншу персону аналога, поки вона не розчинилася в ньому, назагал пам’ять ТехноКорду про людину подібна до грудки солі, що розчиняється в рідині.

Дякую, не хочу.

Замість стану божественності я обрав смерть, але мені ще треба дати раду своєму хазяйству.

Метасфера мене лякає, але Корд страхає ще більше, а від самої думки про темні тунелі між сингулярностями інфосфери мене пробирає жах до самісіньких аналогових кісток. Але вибору як такого немає.

Я пірнаю в перший чорний конус, і мене, ніби метафоричний листочок, підхоплює аж занадто реальний вир, і хоч виносить він на потрібну базову площину, та я почуваюся надто запамороченим та дезорієнтованим, щоб одразу братися за роботу. Я сиджу, видимий геть усякому кордівському Штінту, що завітає в цей ганглій ПЗУ, чи підпрограмі-фагу, яка може ховатися у фіолетових ущелинах будь-якого з цих інформаційних хребтів. Рятує мене лише хаос у самому ТехноКорді: великі персоналії надто зайняті облогою особистих Трой, аби стежити при цьому за своїми чорними входами й виходами.

Я знаходжу потрібні мені коди доступу в інфосферу та лінки до необхідних синапсів, тож тепер старі доріжки до Центру Тау Кита, Будинку уряду, тамтешнього лазарету й медикаментозних снів Поля Дюре — справа кількох мікросекунд.

Особливий талант моєї персони — це сни. Суто випадково я з’ясовую, що мої шотландські туристичні спогади — приємне сон-тло для того, аби схилити священика до втечі. Як англієць і вільнодумець, колись я міг похвалитися різким несприйняттям усього, що мало присмак папства, але на пошану єзуїтів можна сказати бодай одну річ — покору їм вбивають у голову навіть ґрунтовніше від логіки, і принаймні зараз усе людство тільки виграло від цього. Дюре не питає мене про причини, коли я кажу йому тікати... а наче слухняний хлопчик прокидається, загортається в ковдру і йде.

Міна Ґледстон думає про мене як про Джозефа Северна, але приймає повідомлення з моїх вуст, наче Слово Боже. Мені кортить їй розповісти, що я не Той Єдиний, я — тільки Напередовець, але моя звістка — це найголовніше в даний момент, тому я приніс її Директрисі і пішов геть.

По дорозі в метасферу Гіперіона я минаю Корд і вловлюю цей із металевим присмаком подих громадянської війни, а також яскраве світло — можливо, хтось зараз саме гасить вогонь Уммона. Старий Учитель, якщо це справді він, не читає при смерті коани, а верещить в агонії не менш правдоподібно, ніж будь-яка свідома істота, яку живцем запихають у піч.

Я наддаю ходи.

Телепорт-зв’язок із Гіперіоном уже ефемерний: єдиний військовий портал і єдиний ушкоджений корабель-стрибун у все вужчому периметрі оборони, який складають пошарпані війною зорельоти Гегемонії. Захисної сфери сингулярності їм не втримати під натиском Вигнанців довше, ніж іще пару хвилин. А в той самий момент, коли я намагаюся зачепитися за орієнтири на тому обмеженому рівні інфосфери, звідки веду спостереження, факельник Гегемонії із технокордівським пристроєм жезла смерті на борту саме готується квантуватись у систему. Я пригальмував, аби подивитися, що буде далі.

— Господи, — проказав Меліо Арундес. — Міна Ґледстон на каналі найвищої пріоритетності.

Тео Лейн приєднався до старшого чоловіка в голографічній ніші, коли термінове повідомлення починало імлитися в повітрі. Залізними крученими сходами зі спальні спустився Консул, і це попри те, що він збирався нагорі подрімати.

— Нові ЦУ із ЦТК? — гаркнув він.

— Не конкретно нам, — Тео прочитав червоні шифри, перш ніж ті зникли. — Це командне повідомлення «світлом-плюс», адресоване геть усім по всій Мережі.

Арундес упав на подушки дивана.

— Щось іде не так. Виконавчі директори хоч раз раніше зверталися до народу ось так, на всіх частотах?

— Ніколи, — відповів Тео Лейн. — Тільки для кодування такого пучка повідомлення потрібна неймовірна кількість енергії.

Консул підійшов ближче і тицьнув на зникаючі шифри.

— Це не повідомлення, — зауважив він. — Поглянь, трансляція наживо.

Тео похитав головою.

— Вона ж затягне мінімум на кількасот мільйонів гігаелектрон-вольтів.

Арундес присвиснув.

— Та навіть сто мільйонів гігаелектрон-вольтів вартують лише повідомлень виняткової важливості.

— Це повна капітуляція, — припустив Тео. — Тільки вона вимагала би всезагальної передачі наживо. Ґледстон звертається до Вигнанців, загумінкових планет, загарбаних світів і всієї Мережі. Її треба передавати всіма частотами, ГТБ та каналами інфосфери. Це капітуляція.

— Стули пельку, — почулося від Консула. Останнім часом він постійно пив.

Почалося це одразу після повернення з Трибуналу, і його настрій, уже кепський в той момент, коли Тео з Арундесом плескали його по спині та святкували його яву, не поліпшувався ні після зльоту, ні після того, коли вони покинули межі Рою, ні впродовж трьох годин прискорення, що розвинув його корабель у напрямку Гіперіона.

— Міна Ґледстон не з тих, хто капітулює, — промимрив Консул, не випускаючи пляшки шотландського віскі з рук. — Просто дивіться.