— «То це не симуляція?»

— «Ні», — відказала Монета.

— «Це відбувається прямо зараз?»

Срібний привид біля нього задер голову:

— «А що означає „зараз“?»

— «Суміжно із нашою... зустріччю... у долині Гробниць».

— «Ні».

— «Отже, це майбутнє?»

— «Так».

— «Але ж близьке?»

— «Так. Через п’ять днів від того моменту, коли ти з друзями прибув у долину».

Подивований Кассад захитав головою. Якщо Монеті можна вірити, то він помандрував уперед у часі.

Варто було їй розвернутися до нього, як на її обличчі затанцювали численні відблиски полум’я.

— «Хочеш взяти участь у цьому бою?»

— «Битися з Вигнанцями? — він склав руки й аж прикипів поглядом до картини перед очима. Попередньо полковнику вже були відомі можливості його дивного костюма. Цілком можливо, що він одноруч зможе змінити хід подій на цьому театрі... найпевніше, знищити кілька тисяч вигнанських військ, що вже висадилися на планету. — Ні, — подумки відправив він їй сигнал. — Не цього разу».

— «Князь болю вважає тебе воїном».

Кассад знову повернувся до неї. Його трохи непокоїло питання, навіщо вона обдаровує Ктиря таким неоковирним титулом.

— «Князь болю йде нахрін, хіба що він хоче битися зі мною».

Монета завмерла майже на цілу хвилину, подібна до живосрібної статуї на відкритій всім вітрам вершині.

— «Ти справді хочеш із ним битися?»

— «Я і на Гіперіон прилетів тільки для того, щоби його вбити. А ще тебе. Тому битимусь будь-якої хвилини, щойно хтось із вас або й ви обоє дасте на це згоду».

— «Ти мене досі вважаєш своїм ворогом?»

Кассад пригадав напад на себе в Гробницях часу. Тепер він розумів, що то радше був не ґвалт, а реалізація його власного бажання, непромовленого прагнення знову кохатися з цією неймовірною жінкою.

— «Я не знаю, хто ти чи що ти».

— «Спочатку я була жертвою, як і багато хто інший, — відповіла Монета, звертаючи погляд назад на долину. — Потім, у нашому далекому майбутньому, я зрозуміла причини, через які було викуто Князя болю... через які його змушені були викувати... опісля я стала його супутницею та хранителькою».

— «Хранителькою?»

— «Я стежила за хроноприпливами, лагодила всяку машинерію та наглядала за тим, щоби Князь болю не прокинувся раніше часу».

— «Отже, ти можеш його контролювати?» — серце Кассада затріпотіло тільки від самої думки про це.

— «Ні».

— «То хто чи що його контролює?»

— «Тільки той, хто здолає його в особистому двобої».

— «І хто ж його здолав?»

— «Ніхто, — відправила вона йому у відповідь. — Ні у твоєму минулому, ні в майбутньому».

— «І чимало пробувало?»

— «Мільйони».

— «І всі вони загинули?»

— «Навіть гірше».

Кассад перевів подих.

— «Ти не в курсі, мені дозволять стати з ним на герць?»

— «Дозволять».

Кассад видихнув. Ніхто ще не здолав Ктиря. Його майбутнє було її минулим... вона там жила... вона бачила жахливе тернове дерево, як і він сам, бачила знайомі їй обличчя, як він упізнав Мартіна Силена, котрий борсався, прохромлений шипом, задовго до їхнього знайомства. Кассад розвернувся спиною до битви в долині під ним.

— «Ми можемо відправитися до нього зараз? Я кидаю йому особистий виклик».

Монета мовчки зазирнула йому в обличчя. І полковник міг розгледіти власне ртутне відображення в її подобі. Нічого не відповівши, вона змахнула рукою в повітрі, і перед ними постав портал.

Кассад покрокував уперед і першим зник у ньому.

Ґледстон квантувалася одразу в Будинок уряду та гайнула до Тактичного командного центру з Лі Гантом і дюжиною інших присутніх тут помічників. У кімнаті ніде було голки встромити: Морпурґо, Сінґх, Ван Зейдт і ще з десятеро осіб представляли Збройні сили — хоча Директриса не змогла не помітити, що молодого героя флоту, капітана II рангу Лі з ними якраз і не було. Також її випередила більшість міністрів кабінету, включно з Алланом Імото від Міноборони, Ґаріоном Персовим із Міністерства дипломатії та Барброю Ден-Ґіддіс із Мінекономіки. Сенатори прибували один за одним, і в деяких обличчя натякали на те, що їх тільки-но розбудили. «Силову дуту» за овальним столом конференц-зали складали сенатор Колчев із Луза, Рішо з Ренесанс-Вектора, Роанквіст із Нордгольма, Какінума з Фудзі, Сабенсторафем із Сьомої Дракона і Петерс із Денебі-Драй. У верхньому світлі ламп блищала лисина Голови Президії Сенату Про Тема Дензел-Гайят-Аміна, котрий сидів зі спантеличеним виразом на обличчі, а його молодший колега, спікер Речі Спільної Ґіббонс, примостився скраєчку крісла, вклавши руки на коліна, — ескіз із натурником, що ледве стримує буйну енергію. Проекція радника Альбедо була розташована одразу навпроти порожнього місця Ґледстон. Коли вона майнула проходом, усі підвелися і потім всілися знову, скорившись змахові її руки.

— Пояснюйте, — оголосила вона.

Підвівся генерал Морпурґо, кивнув підлеглому, після чого світло потьмяніло і з’явилися туманні голограми.

— Наочності можна пропустити! — гаркнула Ґледстон. — Розказуйте!

Голограми згасли, знову загорілися яскраві вогні. Морпурґо стояв наче прибитий. Глянув на свою світлову указівку, насупився і поклав її у кишеню.

— Пані Директрисо, сенатори, міністри, панове Голово та Спікере. Вельмишановні... — Морпурґо прокашлявся. — Вигнанцям вдалася несподівана нищівна атака. Їхні бойові Рої наближаються до добрих півдесятка планет Мережі.

Пожвавлення в кімнаті хвилею накрило подальші його слова.

— Планет Мережі! — горлало різноголосся.

Кричали політики, міністри, керівники галузевих підрозділів.

— Тиша! — скомандувала Ґледстон, і вмить запанував спокій. — Генерале, ви переконували нас, що жодні ворожі сили не перебувають ближче, ніж п’ять років польоту від Мережі. Як і чому все змінилося?

Генерал перехопив погляд Директриси.

— Пані Виконавча директрисо, наскільки можна зараз висновувати, всі сигнатури рушіїв Гокінґа насправді виявилися хибними цілями. Рої повимикали свої двигуни десятки років тому і лягли на нові курси, йдучи субсвітловими швидкостями...

Його знову заглушило збуджене торохтіння.

— Далі, генерале, — повторила Ґледстон, миттєво притлумивши гамір.

— Деякі Рої... мусили йти... на субсвітлових швидкостях по п’ятдесят стандартних років і більше... Їх неможливо було виявити. Нічиєї помилки тут немає...

— Яким планетам загрожує небезпека, генерале? — поцікавилася Ґледстон. Вона говорила дуже тихо, дуже спокійно.

Морпурґо подивився поперед себе в повітря, наче шукав там наочності, і знову втупився поглядом у стіл. Він стис кулаки.

— Базуючись на зафіксованих мітках термоядерних вихлипів, скоригованих у подальшому нововідкритим пеленгом рушіїв Гокінґа, наша розвідка вважає, що перша хвиля сягне Небесної Брами, Божегаю, Моря Безкрайого, Есквіта, Іксіона, Панни Ціндао-Сішуан, Актеона, Світу Барнарда і Темпі в діапазоні між наступними п’ятнадцятьма і сімдесятьма двома годинами.

Цього разу веремії ніхто не намагався загасити. Ґледстон дозволила всім упродовж кількох хвилин накричатися і виговоритися, а потім здійняла руку та взяла ситуацію під контроль.

Сенатор Колчев скочив на ноги.

— Як у біса ви дозволили цьому статися, генерале? Ваші доводи були залізобетонними!

Морпурґо тримав оборону, і в його голосі не чулося гніву у відповідь на звинувачення.

— Так, сенаторе. А ще вони ґрунтувалися на хибних даних. Ми помилялися. Протягом години заява про мою відставку лежатиме на столі у Виконавчої директриси... решта начальників об’єднаних штабів наслідують мій приклад.

— До дідька ваша відставка! — ревів Колчев. — Нас усіх незабаром повішають на опорах телепортів. Я вас про інше питаю: що в біса ви зараз робите з цим вторгненням?

— Ґабріеле, — тихо промовила Ґледстон, — будь ласка, сядь на місце. Я сама це збиралася спитати. Генерале? Адмірале? Я гадаю, ви вже розпорядилися про оборону цих світів?