— Так.

Гант хитнув головою, ніби не розуміючи, навіщо я там знадобився Директрисі.

— Вона затягнеться, а після неї запланована зустріч із командуванням ЗСГ. Ваша присутність потрібна на обох заходах.

— Я буду, — відповів я.

Гант затримався біля дверей.

— А вам є чим зайнятися в Будинку уряду до вечері?

— Попрацюю над ескізами, — я всміхнувся до нього. — Опісля, мабуть, прогуляюся в Оленячому парку. Ну, а потім... не знаю... може, посплю.

Гант іще раз похитав головою та поквапився геть.

Перший постріл лягає в метрі від Федмана Кассада, розчахуючи камінь біля нього навпіл. Полковник і далі рухається, доки вибух не збиває його з ніг. Обороняючись, військовий відкочується. Він повністю активував полімерний камуфляж і посилив протиударну броню; штурмова гвинтівка напоготові, а щиток шолома ввімкнено на режим пошуку цілі. Кассад довго лежить, слухаючи, як гупає його серце, і вивчаючи долину, схили та Гробниці на предмет щонайменших ознак тепла чи руху. Нічого. Він починає усміхатися за своїм чорним заборолом.

Хто б не стріляв у нього, він не мав наміру поцілити — це точно. У нього випустили стандартний енергетичний заряд вісімнадцятиміліметрового патрона, тож якщо супротивник не розташовувався на відстані десятка чи й більше кілометрів... шансів промахнутися просто не існувало.

Кассад вскакує і біжить під захист Нефритової гробниці, а за мить другий постріл втрапляє йому в груди та відкидає назад.

Цього разу чоловік гарчить і перекидається, а тоді жене до Нефритової гробниці з усіма ввімкненими сенсорами. Вдруге стріляли гвинтівковою кулею. Той, хто з ним бавився, користувався такою самою, як і в нього, багатоцільовою штурмовою гвинтівкою Збройних сил. Ворог, очевидно, знає, що військовий у броні, яка з будь-якої відстані захистить його від кулі. Та багатоцільова гвинтівка має й інші налаштування, і якщо наступний рівень гри передбачає смертоносний лазер, то Кассаду кінець. Він вривається у вхід до Гробниці.

Його сенсори все ще не ловлять ані тепла, ані руху, крім червоно-жовтих і вже майже охололих слідів його товаришів, котрі кілька хвилин тому ввійшли до Сфінкса.

Із допомогою тактичних імплантів він змінює дисплеї, швидко перебираючи УКХ і канали оптичної комунікації. Порожньо. Чоловік збільшує зображення долини в сто разів, вводить поправку на вітер та пісок, активує індикатор рухомої цілі. Але той знаходить лише комах. Кассад відправляє радіолокаційні, ехолокаційні і лорфо-імпульси, ризикуючи дозволити снайперу зосередитись на них. Порожньо. Він викликає тактичне зображення перших двох пострілів: оживають два балістичні сліди.

Перший прилетів із Міста поетів, із відстані понад чотирьох кілометрів на південний захід. Вдруге стріляли менш ніж за десять секунд, із Кришталевого моноліту, майже повний кілометр униз долиною на північний схід. За логікою, мало би бути два снайпери. Та Кассад упевнений, що був лиш один. Він збільшує масштаб на екрані. Вдруге стріляли високо з Моноліту, не менш як із тридцяти метрів над землею, звідкись із прямовисного фасаду.

Полковник визирає, збільшує картинку і дивиться в ніч, крізь піщано-сніжну бурю, що вже вщухала, на величезну споруду. Порожньо. Нема ні вікон, ні щілин, жодних отворів.

Лише мільярди колоїдних часток, що зависнули у повітрі після шторму, на якусь мить роблять видимим світло лазера. Кассад бачить зелений промінь уже після того, як він влучає йому в груди. Полковник відкочується назад до входу у Нефритову гробницю, роздумуючи, чи зможуть зелені стіни збити приціл зеленого ланцета, в той час як надпровідники його військового обладунку віддають навсібіч тепло, а тактичний щиток повідомляє вже відому йому інформацію: цілили високо із Кришталевого моноліту.

Чоловік відчуває гострий біль у грудях і опускає очі— саме вчасно, аби побачити, як із п’ятисантиметрового отвору на його суперброні в’язко скрапує на підлогу розплавлена матерія. Його врятував останній шар. Під костюмом піт із нього котиться градом, і він бачить, як стіни гробниці буквально світяться, розпечені від викинутого панциром жару. Біомонітори пищать, вимагаючи уваги, проте не повідомляють нічого нового чи важливого. Сенсори броні інформують про якесь замикання від пошкодження, хоча насправді нічого непоправного не сталося, а його зброя напоготові, все ще з повним магазином і акумулятором.

Кассад міркує. Усі Гробниці становлять непересічну археологічну спадщину, яка зберігається століттями на знак дарунка майбутнім поколінням, навіть якщо вони і справді рухаються назад у часі. Якщо полковник Федман Кассад наражатиме на ризик безцінні артефакти задля порятунку власної шкури, це буде злочином міжпланетного масштабу.

— Ой, та до дідька, — шепоче він і відкочується на вогневу позицію.

Пострілами лазера він решетує кришталевий фасад Моноліту і біжить. Кожних десять метрів він засипає його енергетичними зарядами — від самісінької верхівки і до низу. Тисячі дзеркальних уламків розлітаються в ніч, в уповільненому русі сиплячись на дно долини та залишаючи в стіні споруди гидкі діри, немов вибиті зуби. Кассад знову перемикається на широкий лазер і крізь вибоїни обшукує зали зсередини, усміхаючись за забралом, коли щось загоряється на кількох поверхах. Полковник палить «пчолами» — пучками електронів, що пронизують Моноліт і залишають ідеальні циліндричні тунелі чотирнадцятисантиметрової ширини на півкілометра вглиб у навколишніх скелях. Він палить картечними гранатами, що, проходячи крізь кришталевий фасад артефакту, розриваються на десятки тисяч флешет. Він сипле безладними чергами з лазера, і всякий, хто б поглянув з будівлі в його напрямі, просто осліпнув би. Полковник стріляє набоями з теплонаведенням в усі щілини й отвори, які є у споруді.

Кассад відкочується назад у Нефритову гробницю і підіймає щиток. Полум’я башти відбивається у тисячах кришталевих уламків, розкиданих по долині. Дим здіймається у нічне, зненацька притихле небо. Багряні дюни світяться від вогню. Простір раптом сповнюється звуками музики вітру, коли кришталь тріскається й розсипається, в інших же місцях він звисає довгими пасмами розплавленого скла.

Військовий витягає спорожнілі батареї та магазини і замінює їх на запасні з пояса, а потім лягає на спину, вдихаючи прохолодне повітря, що дме із входу. Він ні на мить не сумнівається, що снайпер живий.

— Монета, — шепоче Федман Кассад. Перед тим, як продовжити бій, він на секунду заплющує очі.

Уперше полковник зустрів Монету одного ранку біля Азенкура[19] наприкінці жовтня 1415 року. Поля були всіяні трупами французів і англійців, а ліс видавався аж надто живим: навіть один ворог, що ховався там, міг становити загрозу. Той ворог міг запросто перемогти, якби не допомога високої жінки з коротким волоссям та очима, яких йому ніколи не забути. Так і вкриті кров’ю здоланого лицаря, Кассад із незнайомкою кохалися поміж дерев, наче святкували спільну перемогу.

Стимсимуляція Історико-тактичної мережі Командного училища «Олімп» була такою реалістичною, що цивільним навіть не снилося, проте фантомна коханка на ім’я Монета не була її артефактом. За ті роки, що Кассад був курсантом у Командному училищі «Олімп», і пізніше, коли, задурманений від утоми справжнього бою, після всіх переживань, він неодмінно провалювався у цілющий сон, вона приходила до нього.

Федман Кассад і примара, котра звалася Монетою, кохались у тихих закутках навколо полів бою від Антітама і до Кум-Ріяда[20]. Ніхто не знав, ніхто з інших курсантів не бачив, що чи в тропічні ночі на варту, чи в морозні дні, коли їх осаджували в російських степах, до нього приходила жінка. У Кассадових снах після ночей справжньої перемоги на острівних полях бою Мауї-Заповітної і під час агонії фізичної реконструкції після того, як він мало не помер на Південній Брешії, вони шепотіли одне одному слова пристрасті. І завжди Монета була єдиним його коханням: найпотужніша пристрасть, замішана на запахах крові та пороху, присмаку напалму, м’яких губ та іонізованої плоті.