Під ним долина аж ніби бриніла від нечутного дрожу. Гробниці часу ясніли своїм власним внутрішнім огнем, пульсували холодним мрінням, що лилося через усю долину на багато метрів із кожного отвору, порталу та виїмки. Гробниці мали новий, свіжий, блискучий вигляд.

Кассад збагнув, що дихає тільки завдяки своєму виряду, який також рятував його від космічного холоду, що заступив собою теплоту пустелі. Він повернувся до Монети, спробував сформулювати розумне питання, але не зміг, тому ще раз перевів погляд на неймовірне дерево.

Його шипи здавалися виготовленими з того самого сплаву, хрому та хрящів, що й сам Ктир: очевидно штучні і водночас жахливо органічні. У своїй основі стовбур мав зо дві-три сотні метрів ширини, нижнє гілля було не тоншим, але дрібніше майже одразу звужувалося до розмірів стилета, коли пропонувало небу свої кошмарні плоди людського роду.

Просто неймовірно, що настромлені жертви могли так довго жити; ще менш вірогідним здавалося те, що вони не вмирали у вакуумі цього місця, поза простором і часом. Але крім того, що виживали, вони ще й страждали. Полковник бачив, як вони звивалися в конвульсіях. Усі вони були живі. І всі потерпали від болю.

Кассад знав про їхні муки: він чув сильний нестерпний звук, невпинне завивання ніби туманного горна, так наче тисячі нетренованих пальців тиснули на клавіші масивного органа болю. Він настільки добре відчувався, що чоловік навіть пошукав був його видимі хвилі в сліпучому небі, так ніби дерево було гробовим багаттям або якимось маяком.

Але нічого, крім безжального світла та космічної тиші, в ньому не знайшов.

Кассад збільшив картинку оптичних лінз і почав переводити погляд із гілки на гілку, із шипа на шип. Люди, що корчилися на дереві, належали до обох статей і всіх вікових категорій. Вони були вбрані у найрізноманітніше дрантя, мали рештки макіяжу на обличчі, що свідчило про значний часовий діапазон у кілька десятків років, якщо не століть, між ними. Чимало різних стилів полковник навіть не впізнав, а тому припустив, що жертви із його майбутнього. Їх налічувалося тисячі... десятки тисяч... зібраних тут жертв. І всі живі. І всіх проймав біль.

Кассад зупинився, зосередився на вітті в чотирьохстах метрах над поверхнею землі, на пучку шипів і тіл, далеко від стовбура, на одинокому терні триста метрів завдовжки, з якого звисав знайомий пурпуровий плащ. Постать звивалася, корчилася і раптом повернулася до Федмана Кассада.

Він дивився на посадженого на палю Мартіна Силена.

Кассад вилаявся і стис кулаки так сильно, що аж кості в кистях рук заболіли. Він роззирнувся в пошуках зброї і збільшив картинку, перевівши погляд на Кришталевий моноліт. Там нічого не було.

Полковник труснув головою, збагнувши, що його костюм — кращий від будь-чого смертоносного, що він привіз із собою на Гіперіон, і рушив до дерева. Він не знав, як спинатися на нього, але він розбереться. Не знав, як зняти Силена (і всіх жертв) живим, але він зробить це — або загине.

За десять кроків він зупинився на гребені завмерлого бархана. Між ним і деревом стовбичив Ктир.

Кассад усвідомив, що люто шкіриться під хромованим силовим полем свого обтислого обладунку. Саме на це він чекав так багато років. Ось вона — благородна війна, якої він жадав упродовж усього життя, ось вона — честь. Саме про них він говорив у своїй клятві двадцять років тому під час церемонії «Масада». Двобій і герць між воїтелями. Бій на захист невинних. Кассад усміхнувся, розпластав правицю на срібний клинок і зробив крок уперед.

— «Кассаде!»

Він озирнувся до Монети. Світло спадало її ртутним оголеним тілом, коли вона жестом показувала щось у долині.

Другий Ктир виходив із гробниці, що звалася Сфінксом. Ще далі інший Ктир виходив із Нефритової гробниці. Жорсткі відблиски мерехтіли на шипах та колючих стрічках наступного, котрий виринув із Обеліска за півкілометра від чоловіка.

Кассад не зважив на них і знову повернувся до дерева та його охоронця.

Сотня Ктирів стояла між ними. Кліпнув очима — і ще сто об’явилося ліворуч. Глянув позаду — на холодних дюнах та розплавах пустельних гір стовбичив легіон Ктирів, наче легіон байдужих статуй.

Полковник стукнув себе по коліну. «Трясця».

Монета підійшла і зупинилася поруч, торкнувшись його рукою. Їхні костюми злилися разом, і він відчув тепло її передпліччя. Вона стала біля нього стегном до стегна.

— «Я кохаю тебе, Кассаде!»

Він подивився на бездоганні риси її обличчя, знехтувавши буйством переливів, кольорів та відображень у ньому, і спробував пригадати їхнє знайомство в лісі під Азенкуром. У пам’яті спливли її приголомшливо зелені очі та куце каштанове волосся. Повнота нижньої губи і смак її сліз, коли він випадково за неї вкусив.

Чоловік підняв руку і торкнувся її щоки, відчуваючи теплоту шкіри під костюмом. «Якщо кохаєш, — передав він, — то залишайся тут».

Полковник Федман Кассад одвернувся і зірвався на крик, що тільки він його міг чути в космічній тиші: крик юного бунтівника з далекого людського минулого, крик курсанта ЗСГ після випуску, крик каратиста і крик просто незгідного. Він бігом кинувся через бархани до тернового дерева та Ктиря навпроти нього.

Тепер у долині та міжгір’ях стояли тисячі Ктирів, їхні пазурі розкрилися в унісон, світло сяйнуло на десятках тисяч скальпелів, лез та шипів.

Кассад не дивився на інших, він нісся до Ктиря, якого, йому здавалося, він бачив від самого початку. Над істотою від свого самотнього болю корчилися людські фігури.

Ктир, до якого він мчав, розкрив руки немовби для обіймів. Криві клинки на зап’ястках, суглобах та грудях ніби покинули свої потаємні піхви.

Кассад загорлав і здолав останні метри.

— Не варто летіти мені, — промовив Консул.

Поки отець Дюре наглядав за Брон Ламією, вони із Солом тягнули напівпритомного Гета Мастіна із Печерної гробниці до Сфінкса. Була майже опівніч, і долина сяяла од відображеного світла Гробниць. Крила Сфінкса відтинали видимий клаптик неба, що прозирав між скельними стінками. Брон лежала нерухомо, й аномальний шнур тікав у темряву входу.

Сол торкнувся плеча Консула.

— Ми вже це обговорили. Летіти слід вам.

Його співбесідник похитав головою та розгублено погладив антикварний килим-літун.

— Можливо, двох би він усе-таки підняв? І ви з Дюре дістались би до місця швартування «Бенареса».

Сол притримував немовля в колисці рук і помалу її гойдав.

— Рахілі два дні. Крім того, ми повинні лишатися саме тут.

Дюре похилився вперед. Ілюмінація гробниці за ними підфарбовувала світлом його високе чоло та гострі вилиці.

— Сину мій, якщо ви тут і зостанетеся, то хіба ж не для самогубства? Натомість коли спробуєте привести сюди зореліт заради пан-Ламії та храмовника, то поможете іншим.

Консул потер щоку. Він був страшенно зморений.

— Отче, на килимку стане місця і вам.

— Яка б доля мене не чекала, — всміхнувся Дюре, — маю відчуття, що моє призначення — зустріти її тут. Я зачекаю на ваше повернення.

Консул знову похитав головою, та все ж таки вмостився на килимку по-турецьки і підсунув до себе важку сумку з речима. Він перерахував кількість сухпайків та пляшок з водою, що їх для нього спакував Сол.

— Забагато. Вам це потрібніше.

— Завдяки пан-Ламії харчів та води нам вистачить на чотири дні. А якщо по тому доведеться говіти, то для мене цей піст буде не першим.

— А раптом повернуться Силен із Кассадом?

— Нашої води їм вистачить, — озвався Сол. — Якщо ж повернуться інші, можна буде ще раз сходити по їжу до Твердині.

— Гаразд, — зітхнув Консул.

Він торкнувся пілотних ниток у відповідній послідовності — двометровий килимок зашкарубнув і піднявся на десять сантиметрів над каменем. Якщо в магнітному полі тут і відбувалися якісь коливання, їх ніхто не помітив.