хто шукав другий шлях /

сповнений непевності для обох рас \\

Наша група повідомила Ґледстон про

її вибір /

вибір людства /

про знищення або спуск чорною дірою

Змінної Гіперіона і

війну / різню /

порушення всіх зв’язків /

смерть богів /

але і про завершення патової ситуації /

перемогу тієї чи іншої сторони

якщо Емпатію третю

сторону триєдності

знайдуть і змусять вернутись на війну \\

Дерево болю гукатиме її \\

Ктир візьме її \\

істинний Абсінт знищить її \\

От історія Уммона]

Брон дивиться на Джонні в пекельному відсвіті мегаліту. Яйцеподібна камера, що ховає за собою мегасферу і всесвіт, все ще чорна, матова і не дає про себе знати. Жінка схиляється до нього, поки вони не торкаються скронями, хоч і знає, що жодної думки тут не приховати, однак думає, ніби шепоче:

— «Господь усемогутній, і ти геть усе зрозумів?» Джонні гладить м’якими пучками пальців її щоку.

— «Так».

— «То в Мережі переховується частина якоїсь рукотворної Трійці?»

— «У Мережі або деінде. Брон, у нас лишилося дуже мало часу. Мені потрібні деякі останні відповіді від Уммона».

— «Ага. Мені також. Але давай спробуємо не дати йому збитися на манівці проповідника».

— «Згода».

— «Можна, я перша, Джонні?»

Брон дивиться, як аналог її коханця ледь поклонився і махнув рукою — мовляв, давай, починай, — і перемикає увагу на енергетичний моноліт.

— «Хто вбив мого батька? Сенатора Байрона Ламію?»

[Елементи Корду санкціонували вбивство \\ Включно зі мною]

— «Навіщо? Що він вам зробив?»

[Він наполягав на введенні Гіперіона в рівняння перш ніж його можна було факторизувати / прогнозувати / поглинати]

— «Навіщо? Він знав те, що ви нам розповіли?»

[Він знав тільки те / що Протестанти наполягають на хуткому

винищенні

людства \\

Він передав ці відомості

своїй колезі

Ґледстон]

— «Чому ж ви не вбили її?»

[Дехто з нас завадив

цій можливості / неминучості \\

Зараз настав час

розіграти

змінну Гіперіона]

— «Хто вбив першого кібрида Джонні? Напав на його персону з Корду?»

[Я / Така була

на те воля Уммона]

— «За що?»

[Ми його створили \\

І вирішили

що настав час перервати його існування

на певний період \\

Твій коханець персона поверненої особистості

людського поета

уже давно померлого \\

Якщо не брати до уваги Проекту Абсолютного Інтелекту

жодні зусилля

не були настільки складними

настільки незбагненними

як це воскресіння \\

Як і ваш рід /

ми зазвичай руйнуємо те

 чого не розуміємо]

Джонні здіймає кулак перед мегалітом:

— «Але ж от іще один я. Ви прорахувалися!»

[Не прорахувалися \\ Тебе треба було знищити

щоби інший

міг жити]

— «От тільки мене не знищили!» — кричить Джонні.

[Ні \\

Знищили]

Мегаліт хапає Джонні другою масивною псевдо-подією. Брон не встигає ні зреагувати, ні востаннє торкнутися свого поета-коханця. Той якусь секунду звивається у потужному захваті штучного інтелекту, аж раптом його аналог — маленьке, але прекрасне тіло Кітса — уже роздертий, розчавлений, стиснутий у невпізнаваний кавалок, розтертий об мегалітичну плоть, що тепер поглинає рештки аналога у свої оранжево-червоні надра.

Брон падає на коліна і ридає. Вона прагне люті... вона благає про щит із гніву... але відчуває лише втрату.

Уммон звертає свій прискіпливий погляд на неї. Овоїд яйцеподібної камери руйнується, впускаючи дзуміння та електричний шал мегасфери, що миттю обволікають їх.

[А тепер геть \\

Розіграй

останню дію

щоб ми жили

чи спали

як нам зболить доля]

— «Та пішов ти! — стоячи навколішки, Брон гамселить по долоні-платформі, копає її ногами і лупцює псевдоплоть під ногами. — Триклятий невдаха! Ти й твої друзяки-ШтІнти. Та наш Абсінт у будь-який момент надере вашому зад!»

[Сумнівно]

— «Ми тебе збудували, гадюко. І ми знайдемо ваш Корд. І коли ми це зробимо, то вирвемо ваші кремнієві кишки!»

[У мене немає кремнієвих кишок / органів / внутрішніх складників]

— «І ще одне! — верещить Брон, шмагаючи та дряпаючи мегаліт.— Ти нікудишній оповідач. У тобі немає навіть десятої частки від поета, яким був Джонні! Ти не зміг би розказати історію прямо, навіть якби від цього залежало твоє тупе Штінтівське існування...»

[Геть]

Уммон, мегалітичний Штінт, відпускає її аналог у карколомне падіння в тріскотливе безмежжя мегасфери, позбавленої верху та низу.

Брон врізається в інформаційні потоки, заледве не потрапляє під ходу штучних інтелектів завбільшки з природний супутник Старої Землі. Та навіть перекидаючись у польоті через голову та стукаючись об вітри інформаційних пакетів, вона відчуває світло вдалині, холодне, але звабне, і розуміє, що з кінцем життя та Ктиря доведеться зачекати.

Бо з ними ще не покінчила вона сама.

Линучи на те холодне світло, Брон Ламія повертається додому.

— З вами все гаразд, пане?

Я усвідомив, що сидів у фотелі, зігнувшись у дугу, поклавши лікті собі на коліна, вгородивши п’ятірні в чуприну і міцно затиснувши ними голову. Я випростався і поглянув на архіваріуса.

— Ви кричали. І мені здалося, що, можливо, з вами щось негаразд.

— Ні, — відповів я, прокашлявся і почав знову: — Ні, все гаразд. Голова просто розболілася.

Я обвів навколо поглядом. У мене боліли геть усі суглоби тіла. Комлоґ, напевно, дав збій, бо показував, нібито з моменту прибуття до бібліотеки минуло вісім годин.

— Котра година, — поцікавився я в архіваріуса, — за стандартним часом Мережі?

Він мені відповів. І справді, збігло вісім годин. Я ще раз потер обличчя руками:

— Я, напевно, вас затримую. Вам давно вже час зачинятися, — перепросив я. — Вибачте.

— Нічого страшного, — відповів хазяїн книгозбірні. — Я завжди радий затриматися в архіві для вчених, — він склав на грудях руки. — Особливо сьогодні. Коли на вулицях такі безладдя, додому не надто хочеться іти.

— Безладдя, — озвався я луною, забувши про все на світі... про все, крім нічного кошмару Брон Ламії про штучний інтелект на ім’я Уммон і смерть мого двійника персони Кітса. — А... війна. Якісь новини є?

Архіваріус помотав головою:

Я всміхнувся до нього.

— І ви вірите в те, що «грубий звір який — прийшла його година! — Чвал а до Вифлеєма — народитись?»

— Так, пане. Вірю, — архіваріус лишився серйозним.

Я підвівся і рушив уздовж герметичних вітрин, не приглядаючись до власного почерку на пергаменті дев’ятсотлітнього віку.

— Можливо, ваша правда, — промовив я. — Ой, таки правда.

Стояла пізня година. На стоянці лишились тільки руїна мого краденого «віккена» і самотній витіюватий EM-седан, вочевидь, місцевого виробництва, родом із Ренесанс-Вектора.