— Пункт призначення? — запитав Корабель.

Консул заплющив очі. Позаду пролунав дзвінок, який сповістив, що Тео Лейна можна перемістити із реанімаційної цистерни в загальний хірургічний відсік.

— Скільки летіти до точки рандеву з елементами сил вторгнення Вигнанців? — поцікавився у відповідь він.

— Тридцять хвилин до власне Рою.

— А коли ми будемо в радіусі їхніх далекобійних озброєнь?

— Вони ведуть нас уже зараз.

Вираз обличчя Меліо Арундеса був спокійним, але його пальці побілішали на спинці диванчика в голографічній ніші.

— Гаразд, — проказав Консул. — Курс на Рій. Кораблів Гегемонії уникати. На всіх частотах відправити повідомлення про те, що ми — беззбройна дипломатична місія і просимо про перемовини.

— Його текст був санкціонований і записаний Виконавчою директрисою Ґледстон. Зараз воно транслюється на всіх комунікаційних частотах і «світлом-плюс».

— Виконуй, — дав добро Консул. Він вказав на комлоґ Арундеса: — Бачиш час?

— Так. Шість хвилин до точного моменту народження Рахілі.

Консул відкинувся на диван і знову заплющив очі.

— Докторе Арундес, ви здолали такий довгий шлях, але все намарне.

Археолог підвівся, похитнувся на якусь мить, намагаючись опанувати власні ноги в умовах симульованої гравітації, а тоді обережно підійшов до рояля. Постоявши там певний час, він визирнув із балконного вікна у чорноту космосу, де все ще сяяв лімб планети, яка стрімко меншала на очах.

— Можливо, ви не маєте рації, — відказав він. — Можливо, не маєте.

Сьогодні ми заїхали на болотисту рівнину, в якій я упізнав Кампанію[95], і на знак такої радісної події мене пройняв черговий напад кашлю з рясними крововиливами. Дуже рясними. Лі Гант не знаходить собі місця від переживання та цих прикрощів. Потримавши мене за плечі під час чергового спазму й допомігши очистити одяг ганчіркою, яку він намочив у придорожньому струмку, Гант питає:

— Чим я можу зарадити?

— Зібрати квіти на полях[96], — видихую я. — Власне, Джозеф Северн саме цим і займався.

Він сердито відвертається, не усвідомлюючи, що навіть під час пропасниці, геть виснажений, я говорю йому чистісіньку правду.

Крихітний візочок і втомлена кобила подорожують Кампанією під торохкотіння і болісне підскакування на бруківці, сильніше, ніж будь-коли. Пізно пополудні понад шляхом нам трапляються кінські кістяки, потім руїни старого заїзду, за ними іще більші руїни древнього віадука, порослого мохом, і нарешті палі, до яких прибито щось на подобу білих паличок.

— А бодай я під землю провалився! Що це в біса таке? — питає Гант, не розуміючи, що волею іронії майже скаламбурив із цією антикварною лайкою.

— Кістки бандитів, — щиро відказую я.

Гант дивиться на мене як на остаточно збожеволілого від недуги. А може, так воно і є?

Згодом, коли ми вибираємося із мочарів Кампанії, далеко в полях помічаємо спалах червоного кольору.

— Що це? — завзято, із надією в голосі питає Гант. Я знаю, що він кожної миті сподівається натрапити на людей і одразу після цього — на робочий телепорт.

— Кардинал, — знову не кривлю душею я. — Стріляє пташок.

Гант консультується зі своїм убогим, скаліченим комлоґом.

— Кардинал же і є пташкою, — каже він.

Я киваю, дивлюся на захід, але червоного кольору вже не видно.

— А ще духовна особа, — кажу я. — І ми, до речі, наближаємося до Рима.

Гант насупився і в тисячний раз спробував знайти когось на частотах свого комлоґу. Тихий день, якщо не враховувати ритмічного порипування дерев’яних коліс ветури і далеких трелей якоїсь співочої пташки. А може, це і є кардинал?

Ми в’їжджаємо в Рим із першим доторком надвечір’я до хмар. Маленький візочок погойдується і гуркоче в Латеранській брамі[97], за якою одразу відкривається вид на Колізей, обліплений плющем. Зараз, вочевидь, це притулок для тисяч голубів, але в антуражі крихітних хатинок та на фоні відкритих полів там, де закінчується місто і починається село (а не в брудних кордонах повоєнного мегаполіса, оточеного велетенськими аркологіями[98]), він на порядок більш вражаючий, аніж голографії його руїн. На відстані вже видно власне Рим... розсип дахів і дрібніших руїн на його легендарних Семи пагорбах... але тут верховодить Колізей.

— Господи, — шепоче Лі Гант, — що це?

— Кістки бандитів, — поволі проказую я, боячись викликати новий напад жахливого кашлю.

Ми рухаємося далі, і копита цокають покинутими вулицями Рима Старої Землі дев’ятнадцятого століття, навколо нас тужавіє вечір і світло тьмянішає, а голуби кружляють над банями та дахами Вічного міста.

— Де всі? — шепоче Гант. У нього переляканий голос.

— Тут їх нема, бо вони тут непотрібні, — мій голос звучить різко у присмерку ущелин міських вулиць. Колеса торохтять по бруківці, яку складно назвати рівнішою від тих каменюк, що ми по них сюди їхали.

— Це якась стимсимуляція? — питає Гант.

— Зупинити підводу, — промовляю я, і слухняна кобила завмирає на місці. Я показую на важкий кругляк біля стічної канави. — Копни його, — наказую я Гантові.

Той хмуриться, але злізає з екіпажа, підходить до каменя і від душі б’є по ньому ногою. Із дзвіниць та з-поміж плюща в повітря здіймаються голуби, схарапуджені відлунням прокльонів, що сиплються із вуст Ганта.

— Достоту як доктор Джонсон[99], тепер ви стали наочним доказом реальності сущого, — коментую я. — Це не стимсимуляція і не сон. Точніше, не більше, ніж усе наше життя до цього.

— Навіщо нас сюди відправили? — вимагає помічник Виконавчої директриси, підвівши погляд у небо, ніби з-за все тьмянішої пастельної паволоки вечірніх хмар до нього дослухалися самі боги. — Що їм потрібно?

«Щоб я помер, — раптом збагнув я, і ніби чийсь кулак затопив мені у груди. Я дихаю повільно і неглибоко, уникаючи нападів кашлю, хоч і відчуваю, як у горлі клекотить і вирує мокротиння. — Їм потрібно, щоб я помер, а вони за цим спостерігатимуть».

Кобила знову рушає у свій тривалий шлях, повертаючи направо в наступний завулок і знову направо — на широкий проспект, сповнений тіней та відлуння нашого екіпажу, і зупиняючись перед нескінченними сходами.

— Ми на місці, — кажу я і заледве вибираюсь із підводи. Ноги ломить, у грудях болить, та й зад я засидів. Подумки я читаю зачин сатиричної оди про радощі подорожування.

Гант сходить на землю такий самий розбитий і зупиняється на початку великих, розділених на два марші сходів. Він склав руки і люто дивиться на них, ніби це якась фальшивка.

— Северне, де конкретно ми «на місці»?

— П’яцца-ді-Спанья[100], — показую я на площу біля підніжжя сходів унизу. Мені раптом стає дивно від того, що Гант мене і досі називає «Северном». Я збагнув, що це ім’я перестало бути моєю власністю, щойно ми проїхали Латеранську браму. Точніше кажучи, у цю мить до мене несподівано повернулося моє істинне ім’я.

— Мине не так багато часу, і ці сходи назвуть Іспанськими, — я рушаю вниз правим маршем, але заточуюся від несподіваного запаморочення. Гант хутенько бере мене попід руку.

— Тобі не можна йти. Ти надто хворий, — говорить він мені.

Я вказую на старий будинок зі шпакуватими стінами на протилежній стороні, що глухою стіною обернений до широких сходів, а фасадом виходить на П’яццу.

— Нам недалеко, Ганте. Ось і наш пункт призначення.

Помічник Ґледстон кривиться на споруду:

— І що там? Нащо спинятись там? Що на нас чекає там?

Я не можу не всміхнутися від того, що цей найнепоетичніший чоловік підсвідомо вдався до таких прикметних асонансів та алітерацій[101]. Раптом у моїй уяві постають довгі ночі в цьому темному кістяку будівлі, які ми коротатимемо разом, а я навчатиму його правильному поєднанню цієї техніки з чоловічою і жіночою цезурами або радощам альтернації ямбічної стопи та ненаголошеного пірихія чи й навіть потуранню частій появі спондея.