Я кашляю, не перестаю кашляти, аж поки кров не бризкає на долоню та сорочку.

Гант веде мене попід руку вниз по сходах, переводить через П’яццу, де в сутінках жебонить і булькоче водограй-кораблик Берніні, і, слідуючи вказівці мого пальця, заводить у чорний прямокутник дверного отвору (П’яцца-ді-Спанья, № 26), поки я мимохідь міркую про «Комедію» Данте і, здається, навіть бачу слова «LASCIATE OGNE SPERANZA, VOI CH’INTRATE» — «Надії збавтесь, як сюди ступили»[102], — викарбувані в холодному надвірку.

Коли настала ніч і Гробниці заясніли в усій красі свого відкриття, а донька не вернулася, Сол Вайнтрауб стояв біля входу до Сфінкса та стрясав кулаком, погрожуючи Всесвіту.

Не вернулася.

Її забрав Ктир, підняв її новонароджене тільце у своїй сталевій долоні і відступив назад у сяйво, що й зараз не дозволяє Солові зайти всередину, відштовхуючи його, немов якийсь жахливий сліпучий вітер із надр планети. Сол бореться з ураганом світла, але це марно — все одно що змагатися із непідконтрольним силовим полем.

Сонце Гіперіона вже сіло, і тепер із рівнин дмухає холодний вітер, бо пустелею наступає холодний фронт, сповзаючи із гірських схилів на півдні. Сол розвертається, щоби подивитися на відкриття Гробниць часу, і бачить, яку прожекторних стовпах світла, яким вони горять, мерехтить курява кольору цинобри.

Відкриття Гробниць часу!

Сол мружиться проти холодного блиску і переводить погляд у долину, де за завісою розвіяного вітром пилу мріють блідо-зеленим відтінком болотяних блимавок інші Гробниці. Світло й довгі тіні плигають по дну долини, поки хмари вгорі зціджують із себе останні кольори призахідного сонця, а тоді під завивання вітру наступає ніч.

У вході до другої споруди, Нефритової гробниці, якийсь рух. Сол, похитуючись, спускається сходами, поглядаючи при цьому на отвір, у якому зник із його донькою Ктир. І от він уже біжить повз лапи Сфінкса і квапиться, перечіпаючись за каміння, по відкритій усім вітрам стежці до Нефритової гробниці.

В овальному вході до неї повільно щось ворухнулося, облямоване світлом, яке лине зсередини, але сказати, людина це чи ні, Сол не може. Якщо це Ктир, то він схопить його голіруч і хоч до власної смерті труситиме, допоки той не поверне його доньки.

Та це не Ктир.

Тепер видно людські обриси. Прибулець заточився й обіперся об стіну Нефритової гробниці. Так наче був поранений чи втомлений. Прибульцем виявилася дівчина.

Сол подумав про Рахіль — юного археолога, що прилетіла сюди понад пів стандартного століття тому, щоби досліджувати ці артефакти, і навіть не підозрювала, яка доля чекає на неї в подобі хвороби Мерліна. Сол постійно уявляв собі, що одного дня ця недуга просто відпустить його дитину і вона знову дорослішатиме в нормальний спосіб, пройшовши зворотний шлях від немовляти до дорослої Рахілі. А раптом Рахіль повернеться двадцятишестирічною, якою вона зайшла до Сфінкса?

Калатає серце, і кров так сильно шумить у вухах Сола, що йому навіть не чутно знавіснілого вітру навколо. Він помахав людині, майже схованій від нього піщаною бурею.

Дівчина махає йому у відповідь.

Сол несеться іще двадцять метрів уперед, зупиняється метрів за тридцять від гробниці і гукає:

— Рахіль! Рахіль!

Обрис дівчини на тлі світляного шаленства ворухнувся біля дверей і підніс руки до обличчя — вона щось прокричала проти вітру, але слова розгубилися. Вона рушила вниз по сходах.

Сол мчав, перечіпаючись за кругляки, збиваючись зі шляху, біжучи навмання і не зважаючи на біль у коліні, яким він стукнувся об присадкувату скелю, мчав до підніжжя Нефритової гробниці назустріч тій, котра йшла від конуса світла, зверненого основою в долину.

Але щойно Сол підскочив до нижньої сходинки, як дівчина похитнулась. Він встиг підхопити її й обережно покласти на землю, в той час як бурий пісок шмагав його по спині, а голова аж паморочилася від вирування невидимих хроноприпливів і викликаних ними дежавю.

— Це ти! — промовляє вона і піднімає руку до Солової щоки. — Це все реально. Я повернулася.

— Так, Брон, — зумисно спокійно відповідає Сол, відгортаючи зліплені кучері з-перед її очей. Він міцно її обіймає, притримуючи голову і водночас зсутуленою спиною прикриваючи від вітру та піску. — Усе гаразд, Брон, — шепоче він, відчуваючи спиною пориви вітру; у його очах бринять сльози розчарування, які він намагається непомітно витерти: — Усе гаразд. Ти повернулася.

Міна Ґледстон піднялася сходами із печери Оперативного центру і вийшла у коридор із довгими і товстими плексигласовими вікнами, з яких проглядалися схил вулкана Олімп і плато Тарсіс за ним. Далеко в долині йшов дощ, і з цього місця, розташованого на дванадцятикілометровій висоті в марсіанському небі, можна було розгледіти пульсування блискавиць та електричну статику — в міру руху шторму високогірними рівнинами.

Помічниця Седептра Акасі також вийшла у коридор і мовчки зупинилася біля начальниці.

— Досі ні слова про Северна і Ганта? — питає Ґледстон.

— Жодного, — відповідає дівчина. Її юне темношкіре обличчя підсвітлюється як блідим штучним світлом центру, так і концертом блискавок у долині. — Керівництво Корду заявляє про можливу дисфункцію телепортів.

Ґледстон холодно усміхнулася.

— Авжеж... Седептро, а ти можеш згадати хоч один такий випадок за нашої пам’яті? Будь-де у Гегемонії?

— Ні, пан-Виконавча директрисо.

— ТехноКорд навіть не ховається. Вочевидь, вони забрали собі в голову, що можна викрадати кого лише їм заманеться і жодним чином не відповідати за це. На їхню думку, в даній ситуації ми надто від них залежимо. І знаєш що, Седептро?

— Що?

— Вони мають рацію, — Ґледстон похитала головою і повернулася назад, до Оперативного центру. — До облоги Божегаю Вигнанцями лишилося десять хвилин. Ходімо до всіх інших. Моя зустріч із радником Альбедо відразу після наради?

— Так, Міно. Не думаю... Тобто я хотіла сказати, що декому з нас здається, що йти з ними на пряму конфронтацію надто ризиковано.

Ґледстон призупинилася перед дверима.

— Чому? — тепер уже щиро всміхаючись, поцікавилася вона. — Гадаєш, Корд викраде і мене, як Северна та Ганта?

Акасі хотіла було щось відповісти, але промовчала і лише покірно підняла долоні рук.

Директриса торкнулася її плеча.

— Якщо вони зважаться на таке, то це буде надто велика милість. Але я сильно в цьому сумніваюся. Усе зайшло настільки далеко, що, на їхню думку, жодна людина вже не спроможна змінити ходу подій.

Ґледстон забрала руку, і її усмішка згасла:

— Цілком можливо, що вони мають слушність.

Не розмовляючи, обидві жінки спустилися в коло військових та політиків, що вже зачекалися на них.

— Мить наближається, — промовляє Істинний Голос Світового дерева Сек Гардін.

Отець Поль Дюре виринув зі свого стану замріяності. За минулу годину його відчай та розчарування, минаючи стадію неприйняття, нівелювалися до такого собі вдоволення від самої думки про те, що тепер він звільнився від необхідності робити вибір, від своїх обов’язків. Дюре спільно з очільником Братства тамплієрів у дружньому мовчанні спостерігав за заходом сонця і ряснотою зірок, поміж якими не всі були зірками.

Дюре розмірковував про те, що в такий час очільник тамплієрів усамітнився від свого народу, однак поміркувавши ще над віруванням храмовників, дійшов висновку: потенційну загрозу послідовники М’юїра воліють зустрічати поодинці, ізолювавшись на священних платформах і найпотаємніших закапелках своїх пресвятих дерев. Періодичні фрази, що їх Гардін нашіптував у свій клобук, свідчили на користь такої гадки — Істинний Голос спілкувався з побратимами по комлоґу та за допомогою імплантів.

Хіба ж не прекрасно зустріти отак кінець світу? Сидіти у верховітті найвищого в пізнаній галактиці дерева, дослухатися до шелестіння теплого вечірнього леготу у мільйонах акрах листя та спостерігати за мерехтінням зірок і бігом двох місяців в оксамитовому небі.