Упродовж короткої перерви перед наступною хвилею сенаторів, міністрів та асистентів Ґледстон знову витріщилася на порожню стіну, піднесла вгору палець і погрозила кулаком.

А коли об’явилася нова юрба надважливих відвідувачів, вона вже знову зустрічала їх обличчям до обличчя.

Коли пролунали постріли, Сол, Консул, отець Дюре і непритомний Гет Мастін перебували в першій із Печерних гробниць. Надвір Консул пішов сам-один, неквапом, обачно, остерігаючись хронобурі, що загнала їх поглибше в долину.

— Усе гаразд, — прокричав він назад. Тьмяне світло Солового ліхтаря позначало нутро печери з трьома блідими обличчями та непорушним тілом тамплієра, що нагадувало саван. — Хроноприпливи трохи вщухли.

Підвівся Сол. Обличчя його доньки скидалося на ще один білястий овал під його власним.

— Ви певні, що Брон стріляла зі свого пістолета?

Консул ступив ближче до темного проймища їхнього сховку.

— Автоматичної зброї більше ні в кого з нас немає. Сходжу перевірю.

— Заждіть, — відгукнувся старий. — Я з вами.

Отець Дюре і далі колінкував перед Гетом Мастіном:

— Ідіть. Я почергую біля нього.

— Через п’ять хвилин один із нас повернеться, — промовив Консул.

Долина мріла від блідого світла Гробниць часу. Вітер завивав із півдня, але сьогодні його потік нісся вище, понад скельні стіни, не займаючи барханів у самій долині. Сол рушив за Консулом, котрий вів його складною стежиною вниз, прямуючи до війстя долини. Легкі напади дежавю нагадали Вайнтраубові про ґвалт, який хроноприпливи зчинили годину тому, але зараз поступово минали вже останні відгомони дивної бурі.

Коли в самому низу долини доріжка стала ширшою, Сол із Консулом проминули вкрите жужелицею поле бою під Кришталевим монолітом — високу споруду, від якої лилося молочне світло, відображене в незліченних скалках, що всівали дно каньйону. Тоді трохи піднялися повз тьмяну Гробницю з її блідо-зелєною фосфоресценцією, зробили ще один поворот і плавними манівцями дісталися Сфінкса.

— Господи, — прошепотів Сол і поквапився вперед, намагаючись не потривожити в слінґу сонного немовляти. На верхній сходинці старий упав на коліна біля темної постаті.

— Брон? — спитав Консул, важко дихаючи після різкого підйому та зупиняючись за два кроки.

— Так, — Сол спробував підняти їй голову, аж раптом відсмикнув руку, коли натрапив на щось слизьке та прохолодне, що стирчало з її черепа.

— Мертва?

Вайнтрауб міцніше притиснув голову дівчинки до грудей, поки перевіряв пульс на шиї жінки.

— Ні, — він глибоко зітхнув. — Жива... але непритомна. Присвітіть мені.

Сол узяв ліхтарик і поводив його променем по розпластаній Брон Ламії, вистежуючи сріблясту припону (яку би ліпше було назвати «мацаком», оскільки вона здавалася м’ясистою на доторк і викликала в думках згадку про органічне походження), що тягнулася від нейрошунта по широкій верхній східці перед Сфінксом і в його середину через відкритий портал. Сам Сфінкс світився найяскравіше з усіх інших Гробниць, хоча вхід до нього був дуже темним.

Консул під ступився ближче.

— Що тут? — він потягнувся до сріблястого кабелю й одразу відсмикнув руку, так само прудко, як і Сол. — Господи, воно тепле.

— І здається живим, — погодився старий. Він спочатку розтирав долоні Брон, а тепер поплескав її трохи по щоках, намагаючись розбудити. Жінка не ворухнулася. Сол крутнувся і посвітив ліхтариком уздовж припони, яка зміїлася вглиб вхідного коридору. — Навряд чи з власної волі вона під’єдналася до цієї штуки.

— Ктир, — погодився Консул і нахилився, щоби ввімкнути наручний комлоґ Брон і перевірити покази її біомонітора. — Соле, в неї все в нормі, якщо не зважати на хвилі мозкової активності.

— А що не так?

— Вона мертва. Принаймні її мозок. У будь-якому разі вища нервова діяльність не спостерігається.

Сол зітхнув і сів навпочіпки.

— Треба знайти, куди веде цей шнур.

— Може, просто від’єднати його від шунта?

— Погляньте, — Сол посвітив на потилицю Брон, одгорнувши її густі темні кучері. Нейрошунт, зазвичай пласторганічний диск діаметром кілька міліметрів із гніздом завширшки десять мікрон, здавалося, розплавився... набубнявіла шкіра зрослася червоним рубчиком з мікроштекером металевого кабелю.

— Тут без хірурга не обійтися, — прошепотів Консул. Він торкнувся рубця, що мав кепський вигляд. Брон і не ворухнулася. Консул забрав ліхтарик і підвівся. — Лишайтеся з нею. А я сходжу розвідаю.

— Не забувайте про канали зв’язку, — проказав Сол і згадав, наскільки марним це було під час хроноприпливів та відпливів.

Консул кивнув і хутко рушив уперед, аби не дозволити страху розохотити його.

Хромований кабель в’юнився головним коридором і тікав з-перед очей далі за кімнату, де минулої ночі спали прочани. Консул зазирнув у кімнату, роздививсь у світлі ліхтаря ковдри та пакунки, що вони їх тут покинули в гарячці.

За поворотом коридору він проминув центральний портал, де коридор розгалужувався на три вужчі ходи; вгору по апарелі і знову вузьким проходом, який при першому огляді вони прозвали «шосе царя Тутанхамона», потім ще раз пандусом униз; вузьким коридором, де довелося плазувати, обережно розставляючи руки-ноги, аби не торкнутися теплого, немов живе тіло, мацака; вверх настільки крутим підйомом, що ним довелося дряпатися, ніби комином печі; вниз широким коридором, якого Консул не пам’ятав, де сочилося вологою каміння і під стелею хилилося всередину; а потім крутим спуском, де від падіння пощастило вберегтися лише ціною здертих долонь та колін, і нарешті повзком по коридору, що завдовжки був більшим, аніж Сфінкс здавався завширшки. Врешті-решт Консул остаточно загубився, довірившись кабелю, що мав його вивести, коли настане час.

— Соле, — гукнув він, ні на мить не вірячи, що сигнал проб’ється крізь камінь і хроноприпливи.

— Я тут, — пролунав ледве чутний шепіт ученого.

— Я забрався чорті-куди, — прошепотів у свій комлоґ Консул. — Коридором, якого геть не пам’ятаю. Таке враження, що це дуже глибоко.

— Ви знайшли кінець шнура?

— Ага, — тихо відказав Консул, обіпершись спиною на стіну та витираючи обличчя хустиною.

— Якийсь вузол? — уточнив Сол, маючи на увазі незліченні кінцеві конектори, через які громадяни Мережі під’єднувалися до інфосфери.

— Ні. Він, здається, просто зникає в кам’яній підлозі. Це ще й кінець коридора. Я намагався його посмикати, але з’єднання таке саме, як і в черепа з нейрошунтом. Ніби приварився. Таке враження, що це просто частина скелі.

— Тоді вибирайтеся звідти, — крізь шумовиння статики почувся голос Сола. — Спробуємо відсікти його тут.

У вогкій темряві тунелю Консул уперше в житті відчув напад клаустрофобії. Стало важко дихати. Він був упевнений, що за ним у темряві хтось стоїть, затуляє потік повітря і єдиний шлях відступу. У вузькому кам’яному мішку чоловік практично чув гупання власного серця.

Спробував дихати повільніше, ще раз протер обличчя і силою притлумив паніку.

— Це... здатне... її вбити, — видушив він із себе між повільними подихами.

У відповідь нічого не прозвучало. Консул іще раз озвався до Сола, але зв’язку між ними вже не було.

— Я виходжу, — проказав він у мовчазний прилад і розвернувся, граючи променем ліхтаря в присадкуватому тунелі. «Це шнур-мацак смикнувся чи просто гра світла?»

Консул поповз назад — тим шляхом, яким потрапив сюди.

Гета Мастіна вони знайшли, коли сонце вже заходило, за пару хвилин до початку бурі. Храмовник ледве тримався на ногах, коли Консул, Сол і Дюре вперше побачили його, а поки вони дісталися до місця падіння, Мастін уже знепритомнів.

— Віднесімо його до Сфінкса, — сказав Сол.

Тієї миті, ніби скоряючись хореографії призахідного сонця, хроноприплив хлинув на них валом нудоти і дежавю. Усі троє повалилися на коліна. Прокинулася Рахіль та розплакалася з усім завзяттям новонародженої та переляканої дитинки.