— Треба йти до виходу з Долини, — Консул хапав повітря ротом, намагаючись піднятися із Гетом Мастіном, накинутим на плече, ніби плащ. — Мусим... вийти... з Долини.
Трійко чоловіків рушили до війстя долини, проз першу Гробницю та Сфінкса, але хроноприпливи дужчали та напирали на них, немовби кошмарний смерч млості. Якісь тридцять метрів, і більше їм уже було не під силу. Впавши навкарачки, вони впустили Гета Мастіна, чиє тіло покотилося кам’янистою стежкою. Рахіль покинула голосити і скрутилася від невдоволення.
— Назад, — сапав Поль Дюре, — назад у долину. Було... краще... внизу.
Вони верталися власними слідами, хитаючись по дорозі, ніби троє п’яничок, кожен із яких тягнув надто цінний вантаж, аби його впустити. Під Сфінксом чоловіки сіли перепочити, притулившись спинами до скельної брили, поки навколо, здавалося, сама тканина часопростору танцювала і гороїжилася. Весь світ ніби перетворився на прапор, що його хтось розгорнув із сердитим виляском. Реальність надимала пузирі та бралася брижами, щоби потім, трохи пізніше, обрушитися вниз, мовби нависла хвиля. Консул покинув тамплієра під каменем, а сам став навкарачки, обійнятий панікою, важко дихаючи та вгородивши пальці в ґрунт.
— Куб Мебіуса, — проказав, ворухнувшись, храмовник, навіть не розплющивши очей. — Нам потрібен куб Мебіуса.
— Прокляття, — видихнув Консул. Він грубо потрусив Гета Мастіна. — Навіщо він нам? Мастіне, нащо він нам здався? — голова тамплієра безвільно теліпалася туди-сюди. Він знову знепритомнів.
— Сходжу по нього, — озвався Дюре. Священик здавався древнім та хворим, його обличчя та губи були дуже блідими.
Консул кивнув, примостив Гета Мастіна собі на плече, допоміг підвестися Солові і чвалом рушив униз у долину, відчуваючи, як слабне прудководдя антиентропійних полів, коли із кожним кроком він віддаляється від Сфінкса.
Отець Дюре піднявся стежиною й довгими сходами і ввалився у головний вхід до Сфінкса, вчепившись у його грубі кам’яні стіни, як моряк хапається за кінець, що йому кидають за борт у бурхливе море. Сфінкс наче дрижав над ним, хилячись спочатку градусів на тридцять в одну сторону, а потім на п’ятдесят — в іншу. Дюре було відомо, що це просто спотворення його відчуттів через несамовиті хроноприпливи, але навіть їх було досить, аби впасти навколішки і поблювати на камінь.
Хвилі часу взяли паузу, ніби знавіснілий прибій між двома кошмарними напливами цунамі. Тож Дюре зіпнувся на ноги, витер рота тильною стороною долоні і, перечіпаючись, подибав у темряву гробниці.
Ліхтарика він не взяв, тому ішов навмання, навпомацки шукаючи шлях у коридорі та страхаючись натрапити в темряві на одну із двох своїх страшних фантазій: що-небудь слизьке та прохолодне або те приміщення, де він відродився, та знайти в нім власний труп, що досі гниє, видобутий із могили. Дюре вереснув, але звук потонув у круговерті його пульсу, коли хроноприпливи поновили свою силу.
У кімнаті, де вони спали, було темно від того самого моторошного мороку, що завжди означає абсолютну відсутність світла, проте очі Дюре адаптувалися, і він усвідомив, що куб Мебіуса мрів сам по собі, а індикатори на його поверхні блимали.
Перечепом він здолав захаращене приміщення і вхопився за куб, піднімаючи важкий предмет у раптовому адреналіновому набутку сил. У зведених записах Консула вже згадувався цей артефакт (загадковий багаж Мастіна, що він його прихопив у прощу), так само як і той факт, що в ньому нібито містився ерґ — чужорідна енергетична істота, що живила кораблі-дерева храмовників. Дюре й гадки не мав, навіщо їм зараз цей ерґ, та він виважив куб на рівень грудей і, притискаючи його, пошкандибав назад коридором і вниз по сходах у долину.
— Сюди! — гукнув Консул із першої Печерної гробниці в узніжжі скельної стіни. — Тут ліпше.
Дюре валандався стежиною, щоразу мало не впускаючи куба у спантеличенні та несподіваному занепаді сил. Останні тридцять кроків до печери йому допомагав Консул.
Усередині і справді виявилося краще. Дюре відчував хвилювання хроноприпливів за входом, але усередині гробниці, де в холодному світлі фотосфер можна було розгледіти складні барельєфи, він почувався практично в нормі. Священик рухнув поруч із Солом Вайнтраубом та поставив куб Мебіуса недалеко від мовчазної фігури Гета Мастіна, очі котрого попри те лишалися широко розплющеними.
— Він прокинувся із вашим наближенням, — прошепотів Сол.
Очі немовляти здавалися в слабкому світлі дуже широкими і дуже темними.
Консул упав на землю з іншого боку від храмовника.
— Навіщо нам цей куб? Мастіне, для чого він нам здався?
Погляд Гета Мастіна не послаб ні на йоту, він навіть не кліпнув очима.
— Наш спільник, — прошепотів він. — Єдиний союзник проти Князя болю, — усі склади були позначені виразним акцентом планети тамплієрів.
— Як він може бути нашим союзником? — вимагав конкретики Сол, схопивши храмовника за барки. — Як ним скористатися? Коли?
Але погляд чоловіка був спрямований кудись у безмежну далину.
— Нам дісталася ця честь, — шепотів і харчав він. — Істинний Голос «Секвої вічнозеленої» першим сконтактував із кібридом поверненої особистості Кітса... але саме мене вшанувало світло М’юїра. Саме «Іґґдрасіль», мій «Іґґдрасіль» став офірною спокутою за гріхи наші перед М’юїром, — тамплієр заплющив очі. Легкий усміх різко дисонував із суворими рисами його обличчя.
Консул позирнув на Дюре і Сола.
— Звучить радше як термінологія культу Ктиря, аніж догми тамплієра.
— Можливо, це і те, й інше водночас, — прошепотів Дюре. — В історії богослов’я укладалися й значно дивніші коаліції.
Сол підніс долоню до чола храмовника. Високий чоловік горів од пропасниці. Сол покопався в їхньому останньому медпаку, шукаючи пластир-анестетик або жарознижувальні накладки. Знайшовши одну таку, він раптом завагався.
— А храмовники вписуються у стандартні медпротоколи? Не хотілось би, щоб якась алергійна реакція його докінчила.
Консул забрав у нього жарознижувальну накладку і приклав її до щуплявого плеча тамплієра.
— Вписуються, — він нахилився ближче до нього. — Мастіне, що трапилося на буєрі?
— Буєрі? — очі храмовника розплющилися, але не змогли зосередити погляду.
— Не розумію, — озвався напошепки отець Дюре.
Сол відвів його вбік.
— Мастін так і не розповів нам про причини своєї участі в паломництві, — прошепотів він. — І зник у першу ж ніч на буєрі. Лишивши по собі кров. Море крові. А ще — багаж і куб Мебіуса. Тільки не себе.
— Що трапилося на буєрі? — знову запитав Консул і трохи потрусив тамплієра для привернення його уваги. — Думай, Істинний Голосе Дерева Гете Мастіне!
Обличчя високого чоловіка змінилося, погляд його очей сфокусувався, і непевні азійські риси прибрали знайомого суворого виразу.
— Я звільнив елементаля[49] із його тюрми...
— Ерґа... — прошепотів Сол спантеличеному священику.
— ...і сплутав його розумовою дисципліною, якої навчився у Верхогіллі. Але в той момент, без попередження, до нас явився Князь болю.
— Ктир, — знову шепотів Сол, швидше звертаючись до себе, ніж до священика.
— Там ваша кров пролита? — Консул продовжував допитувати храмовника.
— Кров? — Мастін поглибше натягнув відлогу на очі, щоби приховати своє спантеличення. — Ні, не моя. Князь болю мав... із собою причетного... в обіймах. Чоловік борсався. Намагався уникнути спокутного терновиння...
— А як же ерґ? — наполягав Консул. — Елементаль? Що він мав зробити для вас?.. Оборонити від Ктиря?
Храмовник спохмурнів і підніс тремтячу руку до лоба.
— Був... не готовий. Я був не готовий. І повернув його назад до тюрми. Князь болю торкнувся мого плеча. Мені... сподобалося... що моя спокута надійде в одну й ту саму годину з офірою мого корабля-дерева.
Сол нахилився ближче до Дюре.
— Корабель-дерево «Іґґдрасіль» було знищено на орбіті того самого вечора, — прошепотів він.
