— Бувайте всі! — крикнув він. — Богом клянуся, справа була варта заходу, правда ж? — він розвернувся до світла обличчям, і вони з немовлям зникли.

Кілька хвилин панувала тиша, яка межувала із порожнечею. Нарешті Консул ніяково промовив:

— То що, вертаємося на корабель?

— Можеш спустити нам ліфт, — відказав Мартін Силен. — А от пан-Ламія і повітрям підніметься.

Брон люто зиркнула на мініатюрного поета.

— Гадаєш, це Монета все влаштувала? — спитав Арундес, повторюючи вже висловлене Ламією припущення.

— Ну, а як же інакше? — відгукнулася вона. — Якась наука майбутнього чи щось таке.

— Ага, ну звісно, — зітхнув Мартін Силен, — наука майбутнього... так зазвичай говорять ті, кому бракує сміливості визнати свою забобонність. Альтернатива ж, моя люба, полягає в тому, що ти відкрила джерело сили, яка дозволяє літати в повітрі та перетворювати монстрів на бабаїв із крихкого скла.

— Стули пельку, — тепер у голосі Ламії не чулося жодних ноток приязні. Вона визирнула з-за плеча. — Хто сказав, що новий Ктир не може явитися будь-якої хвилини тепер?

— І справді — хто? — погодився з нею Консул. — Підозрюю, нам тепер довіку жити із яким-небудь Ктирем або чутками про нього.

Тео Лейн, якого чужі сварки завжди ставили у незручне становище, прокашлявся і заявив:

— А гляньте, що я знайшов серед ваших сумок навколо Сфінкса, — він підняв інструмент із трьома струнами, довгим грифом і яскравими візерунками на трикутному резонаторі. — Це гітара?

— Балалайка, — виправила Брон. — Вона належала отцеві Гойту.

Консул взяв інструмент і зіграв пару акордів:

— Ви знаєте цю пісню? — і він бренькнув кілька нот.

— «Цицькотрахальна мелодія для Ліди»? — знову ризикнув припустити Мартін Силен.

Консул похитав головою і зіграв іще трохи.

— Це щось старе? — спробувала вгадати Брон.

— «Десь там за веселкою»[162], — озвався Меліо Арундес.

— Ну, це задовго до мого народження, — Тео Лейн кивнув у такт із переборами Консула.

— Це до народження всіх нас, — відповів Консул. — Гайда, я вас навчу слів по дорозі.

Крокуючи поруч у спекотному сонці, співаючи не в лад і плутаючи слова, по-новому починаючи куплети, вони пішли вгору схилом до корабля, що чекав на них.

Через п’ять із половиною місяців Брон Ламія на сьомому місяці вагітності сідала на вранішній дирижабль, що летів на північ — зі столиці до Міста поетів, на прощальне свято Консула.

Коли дирижабль відчалив од щогли на летовищі й рушив на північний захід уздовж русла Гулаю, столиця, яку тепер усі, від тубольців до військовослужбовців ЗСГ та Вигнанців у відпустці, однаково звали Джектауном, у вранішньому світлі виглядала чистою та білою.

Найбільше місто Гіперіона постраждало від бойових дій, але переважно було вже відбудоване, тому більшість із трьох мільйонів біженців родом із фібропластових плантацій та дрібних поселень на південному материку вирішили нікуди не вертатись — попри великий інтерес, нещодавно виявлений до фібропласту зі сторони Вигнанців. Місто росло як на дріжджах, так що базові зручності — електрика, каналізація та кабельне ГТБ — потягнулися аж до кишел самоселів у горах між космопортом і старими кварталами.

У вранішньому світлі білішали будинки, свіжість весняного повітря обіцяла гарний день, а Брон розглядала грубі просіки нових доріг та жвавий рух на річці — добрі знаки для майбутнього.

Бої на орбіті Гіперіона скінчилися практично одразу після падіння Мережі. І фактична окупація Вигнанцями космопорту зі столицею плавно набула статусу спільного їх управління прибульцями та місцевим самоврядуванням, якого після визнання ліквідації Мережі домоглися, головним чином, Консул і колишній генерал-губернатор Тео Лейн. За майже півроку в космопорті сідали тільки спускові апарати з кораблів, що лишилися від планетарного флоту Збройних сил, та регулярні екскурсії з Рою. Тепер високі постаті Вигнанців, котрі скуплялися на Джектаунській площі, або їхні екзотичніші одноплемінники за чаркуванням у «Цицероні» вже нікого не дивували. Останні пару місяців Брон якраз і прожила в «Цицероні», їй відвели один із найбільших номерів на четвертому поверсі старого крила, поки Стен Левеський перебудовував і розширював пошкоджені корпуси легендарного закладу.

«Боже ж ти мій! — мав звичку викрикувати Стен, коли Брон питала, чим може зарадити. — Мені ще вагітні не помагали!» І попри те щоразу все закінчувалося тим, що вона таки бралася за якусь роботу під бурчання й обурення хазяїна. Хоч Ламія і була вагітна, та все ж таки вона лишалася лузійкою і за кілька місяців на Гіперіоні її мускулатура не встигла атрофуватися.

Того ранку Стен провів її до причальної щогли, допоміг із багажем та передав пакунок Консулу. А потім власник готелю вручив невеличку бандероль і самій Брон.

— Летіти в ту глушину довго й нудно, — проричав він. — Тобі ж треба щось почитати, еге ж?

Він подарував їй факсимільне видання «Поезій» Джона Кітса, випущене 1817 року і переплетене в шкіру самим Стеном Левеським.

Гігант зніяковів, а її супутники-пасажири пораділи з видовища, коли вона до тріщання в ребрах пригорнула бармена.

— Годі ж, хай тобі грець, — пробурмотів він, потираючи боки. — Перекажи тому Консулові, що я хочу знову бачити його нікчемну шкуру в своєму нікчемному генделику ще до того, як передам його в управління своєму сину. Так і перекажеш, чула?

Стоячи на антресольній палубі, Брон разом з іншими пасажирами кивнула та махала проводжальникам, поки дирижабль відчалював, скидав баласт і незграбно розвертався над дахами будинків.

Тепер же вони остаточно пролетіли район передмість і звернули на захід уздовж річища. Брон уперше так добре могла роздивитися гірську вершину на півдні, з якої над містом усе ще замислено нависав лик Сумного Короля Біллі. На його щоці лазерний ланцет залишив під час битви свіжий десятиметровий шрам, і тепер він помалу стирався під дією вітру та води.

Проте увагу Брон привабила ще більша скульптура, що поволі прибирала форми на північно-західному схилі гори. Навіть із сучасними різаками, позиченими в армійців, ця робота тривала нешвидко. Зараз ледве можна було розпізнати великий орлиний ніс, важкі надбрів’я, широкий рот і сумні розумні очі. Чимало біженців із Гегемонії, які застрягли на Гіперіоні, спробували було заперечити проти появи образу Міни Ґледстон на горі, але Рітмет Корбе III, правнук монументаліста, котрий викарбував сусіднє обличчя Сумного Короля Біллі (а також, за збігом обставин, власник цієї території) якнайдипломатичніше заявив: «Нахуй!» — і зайнявся роботою. Іще рік-два, і він закінчить.

Брон зітхнула, погладила вже помітний живіт — усе своє життя вона терпіти не могла цей прояв ніжностей у вагітних, а тепер не могла його спекатися сама — і незграбно подибала до свого шезлонга на оглядовій палубі. Якщо вона така велика на сьомому місяці, на що ж вона стане схожа вкінці вагітності? Брон поглянула на так само помітну велику газову оболонку дирижабля, подумала за аналогією про свій живіт і скривилася.

Із постійними ходовими вітрами подорож дирижаблем триває всього двадцять годин. Якусь частину шляху Брон куняла, але більшість подорожі все ж таки спостерігала за тим, як унизу розгорталися знайомі пейзажі.

Вони проминули шлюзи Карли перед обідом, і Ламія з усмішкою на вустах погладила пакунок, який везла Консулу. Кілька годин по обіді на обрії вже забовванів річковий порт Наяда, і з висоти трьох тисяч футів жінка побачила стару пасажирську баржу, яку проти течії тягнули скати-манта, лишаючи по собі V-подібний кільватерний струмінь. «Цікаво, — подумалося їй, — а це не може бути наш „Бенарес“, га?»

Над Окраєм у верхньому салоні саме подали вечерю, а з останніми променями призахідного сонця, що забарвили рівнину, вони вилетіли на узбережжя Трав’янистого моря. Мільйони трав брижилися під подувами того самого бризу, що гнав і їхній дирижабль. Свою каву Брон забрала на антресольну палубу, до улюбленого шезлонга. Вона поширше відчинила вікно і дивилася, як уже в присмерках під нею розливалося Трав’яне море, схоже на чуттєве сукно більярдного стола. Перед тим як на палубі засвітили вогні, їй пощастило роздивитися буєр, що плуганив із півночі на південь. На його кормі та носу хиталися ліхтарі. Жінка перехилилася з вікна і, здається, навіть розчула гуркотіння великого маховика та лопотіння парусини клівера, коли буєр важко гойднувся, лягаючи на новий галс[163].