Сол так і не відпустив її руки і все ще не збирався робити цього зараз.

— Ти подорожуєш назад у минуле з Гробницями? Навіщо? Як так?

Рахіль підвела погляд, і світло, відбите далекими скелями, залило її обличчя теплом.

— Така в мене роль, тату. Це мій обов’язок. Мені дали засоби контролювати Ктиря. І тільки я була... готова для цього.

Сол підняв голівку немовляти вище. Розбуркана, дівчинка пустила слину, повернула обличчя до батька, ввіткнулася йому в затишок шиї і згорнула крихітні кулачки на його сорочці.

— Готова? Ти говориш про хворобу Мерліна?

— Так, — кивнула Рахіль.

— Але ж ти не виховувалася в якомусь загадковому майбутті, — похитав він головою. — Ти виросла в університетському містечку Крофорд, на вулиці Фертіґ, у Світі Барнарда. І твоя... — він затнувся.

Рахіль кивнула.

— Вона виросте... там, тату. Пробач, але мені вже потрібно йти, — вона вивільнила руку, збігла вниз по сходах і на якусь мить торкнулася до щоки Меліо Арундеса. — Пробач за болісні спогади, — тихо промовила вона до приголомшеного археолога. — Для мене це було буквально в іншому житті.

Арундес кліпнув очима і ледве затримав її руку на щоці.

— Одружений? — нечутно спитала вона. — Діти?

Арундес кивнув і потягнувся рукою до кишені, ніби збирався дістати звідти фотографії дружини та дорослих дітей, але зупинився на півдорозі і ще раз кивнув.

Рахіль усміхнулася, ще раз хутенько чмокнула його в щоку і рушила назад по сходах угору. Світанок уже повністю набрав сили, але вхідний отвір до Сфінкса все одно лишався яскравішим.

— Тату, — сказала вона, — я тебе люблю.

Сол спробував щось відповісти, прокашлявся:

— Як?.. Як мені потрапити до тебе... у майбутньому?

Рахіль показала на відчинений прохід у Сфінксі.

— Якийсь час тут лишатиметься відкритим портал у те майбутнє, про яке я розповідала. Але, тату... — вона вагалася. — Це значить іще раз виростити і виховати мене. Ти втретє страждатимеш від мого дитинства. Жодного батька не можна просити про таке.

Сол видушив із себе усмішку.

— Жоден батько від такого не відмовився би, — він переклав сонька-немовля в іншу руку та ще раз похитав головою. — Чи буде колись час... для нас обох?..

— Знову співіснувати? — всміхнулася Рахіль. — Ні. Я вирушаю в протилежному напрямку. Ти навіть собі не уявляєш, чого мені вартувало переконати Раду Парадоксів, аби вони дозволили нам цю зустріч.

— Раду Парадоксів? — спитав Сол.

Рахіль перевела подих. Дівчина відступила назад, поки вони з батьком не торкнулися одне одного кінчиками нігтів, простягнувши один одному руки.

— Мушу йти, тату.

— А я там, — він поглянув на малечу, — я там буду сам... у майбутньому?

Рахіль розсміялася, і цей знайомий звук ніби взяв його серце в теплі долоні.

— Що ти, звісно, ні! Не сам. Там прекрасні люди. Можна навчитися дивовижним речам і займатися дивовижними справами. Побачити дивовижні місця... — вона обвела поглядом усіх навколо. — Місця, які нам не снилися в найхимерніших снах. Ні, тату, ти будеш там не сам. А ще там буду я, незграбний підліток та чванькувата юнка.

Вона зробила крок назад, вислизнувши пальцями з руки Сола.

— Почекай, перш ніж робити крок у портал, тату, — гукнула вона із яскравого ореолу. — Це геть не боляче, але, відправившись туди, шляху назад уже не матимеш.

— Рахіль, зажди, — промовив Сол.

Його донька відступала, і шлейф її довгої сукні волочився каменем, поки її повністю не огорнуло світло. Вона піднесла руку.

— Знюхаємося! — гукнула вона.

— Збачимося! — підняв руку Сол.

Старша Рахіль зникла у світлі.

Немовля прокинулося і почало плакати.

До Сфінкса Сол з усіма іншими повернулися майже за годину. А до того вони гуртом ходили до корабля Консула, щоб надати першу допомогу Брон та Мартіну Силену, попоїсти та підготувати Сола з дитиною до подорожі.

— Ця підготовка здається якоюсь дурницею, — говорив Сол. — Мені ж тільки один крок у портал треба зробити. Це майбутнє, може, й диво дивнеє, але якщо там не виявиться дитячого харчування і підгузків, то ми матимемо клопіт.

Консул вишкірився і поплескав по двох набитих рюкзаках, що стояли на сходинці:

— Цього вам із малечею має вистачити на перші два тижні. І якщо до того часу вам не трапиться якийсь місцевий гузнечко-сервіс, то можете відправлятися в котрийсь із тих інших всесвітів, про які розповідала Рахіль.

— Я не можу повірити в те, що відбувається, — похитав головою Сол.

— Зачекайте пару днів чи тижнів, — запропонував Меліо Арундес. — Переждіть, поки не розвидниться обстановка. Квапитися нікуди. Майбутнє ніде не дінеться.

Сол гладив бороду, поки іншою рукою годував дівчинку з пакета, який наготовив корабель.

— Ми не знаємо напевно, чи цей портал завжди буде відкритий, — промовив він. — Крім того, я можу перенервувати. Я стаю застарим для повторного виховання дитини... особливо в ролі приходька у чужім краї[161].

Арундес поклав дужу руку йому на плече.

— То дозвольте мені відправитися разом із вами. Мені страх як цікаво побачити це місце.

Сол широко всміхнувся, простягнув і міцно потис руку археологу.

— Дякую, друже мій. Але в Мережі... на Ренесанс-Векторі... вашого повернення чекають дружина і діти. У вас свої зобов’язання.

Арундес кивнув і подивився в небо.

— Якщо це повернення взагалі можливе.

— Можливе, — без емоцій зауважив Консул. — Старомодні польоти на рушіях Гокінґа нікуди не ділися, хай би сама Мережа і зникла назавжди. Час-у-борг сягне кількох років, Меліо, але ви зможете повернутися.

Сол кивнув, закінчив годувати немовля, поклав на плече чисту пелюшку і впевнено поплескав його по спині. Він озирнув своє маленьке товариство.

— У нас у всіх свої зобов’язання.

Він потиснув руку Мартіну Силену. Поет відмовився не тільки залазити у ванну із реанімаційним живлющим середовищем, а й видаляти нейрошунт хірургічним шляхом.

— Колись у мене вже таке було, — прокоментував він.

— Ви й далі писатимете свою поему? — поцікавився Сол.

— Я скінчив її на дереві, — похитав головою Силен. — І ще відкрив там дещо, Соле.

Науковець повів бровою.

— Я дізнався, що бути поетом не значить бути Богом, але якщо Бог... або щось на подобу Бога існує, то він поет. Поет-невдаха.

Дитинка зригнула.

Мартін Силен вищирився на всі тридцять два зуби і востаннє потиснув Солові руку.

— Влаштуй там їм усім прочуханку, Вайнтраубе. Скажеш, що ти їхній прапрапрапрапрадідусь, і якщо вони погано поводитимуться, то ти понабиваєш їм їхні попи.

Сол кивнув і порівнявся із Брон Ламією.

— Я помітив, що ви радилися з медичним терміналом корабля, — промовив він. — З вами та вашою ненародженою дитинкою все гаразд?

— Усе добре, — всміхнулася Брон.

— Хлопчик? Дівчинка?

— Дівчинка.

Сол поцілував її в щоку. Брон торкнулася його бороди і відвернулася, щоби приховати сльози, бо ж колишні приватні детективи не плачуть.

— Дівчатка — це така морока, — проказав він, виплутуючи Рахілині пальчики зі своєї бороди та кучерів Брон. — Обміняйте свою на хлопчика, як тільки випаде нагода.

— Згода, — відповіла Брон і відійшла.

Він востаннє потис руки Консулу, Тео і Меліо, закинув на плечі рюкзак, поки Брон потримала немовля, та знову забрав Рахіль на руки.

— Буде з біса кепський епілог, якщо це все не спрацює і в результаті я примудрюся заблукати всередині Сфінкса.

— Спрацює, — Консул примружився, розглядаючи сліпучий портал. — Я не певен тільки, як саме. Бо здається мені, що це взагалі не телепорт.

— Темпопорт, — ризикнув скаламбурити Силен і миттю закрився руками від ударів Брон. Поет відійшов трохи далі і знизав плечима. — Якщо він не закриється, Соле, то, підозрюю, сам ти не лишишся. За тобою внадяться тисячі.

— Якщо дозволить Рада Парадоксів, — гмикнув Сол, погладжуючи бороду, як він і завше робив, заносячись думками у хмари. Він моргнув, поправив заплічник і немовля й рушив уперед. Цього разу силові поля навколо відкритого порталу пропустили його.