Леза припинили її різати, перш ніж сковзнули глибше шкіри. Ктир завмер, немовби потік темпоральної енергії, який оточував їх, перетворився на грудку бурштину.

Брон натиснула рукою на його широкі груди і штовхнула.

Ктир повністю застиг, став крихким, блиск металу потьмянішав і поступився місцем прозорому кришталевому сяйву та переливам скла.

Брон стояла в повітрі, охоплена руками триметрової скляної скульптури Ктиря. У його грудях, там, де могло би бути серце, тріпотіло щось схоже на велику чорну нетлю і лопотіло закопченими крильцями об скло.

Брон зробила глибокий вдих і штовхнула ще раз. Ктир посунувся, ніби по слизькій невидимій платформі, на якій вони обоє стояли, назад. Він заточився і впав. Ламія пірнула під його руки, звільняючись від обіймів Ктиря. Вона чула та відчувала, як рветься її куртка, коли в її тканині плуталися і шматували її при падінні все ще гострі пальці-леза. Аж раптом вона вже й сама балансувала в повітрі, вимахуючи здоровою рукою, поки Ктир, крутнувшись півтора рази за політ, гепнув об підлогу та розбився на тисячу гострих фрагментів.

Брон розвернулася, впала на коліна і поповзла невидимим подіумом назад до Мартіна Силена.

На останньому півметрі впевненість їй зрадила, і невидима опора просто зникла. Брон важко впала, вивихнувши щиколотку, коли заділа в польоті кам’яний ярус, а втрималася тільки завдяки тому, що схопилася за коліно Силена.

Лаючись від болю в плечі, нозі та порізів на долонях і колінах, вона видряпалася на терасу поруч із поетом.

— З часу, як я зник, у вас тут якісь химородні речі відбуваються, — прохрипів Мартін Силен. — То ми вже підемо, чи ти ще плануєш виступити на «біс» із номером ходіння по воді?

— Закрий рота, — тремтячим голосом відповіла Брон. У цих двох словах майже чулася приязнь.

Вона трохи відпочила і вирішила, що найлегший спосіб спустити все ще слабкого поета по сходах та перетнути з ним усіяну битим склом підлогу Ктиревого палацу — це закинути його собі на плечі, як ото роблять пожежники. Вони вже були на виході, коли Силен безцеремонно погупав її в спину та запитав:

— А як же Сумний Король Біллі та інші?

— Потім, — важко хекаючи, відповіла йому Брон.

Надворі майже світало.

Вона прокульгала дві третини шляху по долині із накидкою на плечі у вигляді Силена, більше схожому на мокре прання, аж раптом поет поцікавився:

— Брон, а ти ще вагітна?

— Так, — відповіла вона, молячись про себе, щоби після такого тяжкого дня все це ще було правдою.

— Хочеш, щоб я тебе поніс?

— Закрий рота, — промовила вона, дибаючи стежкою вниз до Нефритової гробниці і навколо неї.

— Поглянь, — проказав Мартін Силен, викрутившись, щоб махнути їй рукою, хоч і висів практично догори ногами в неї на плечі.

У яскравому промінні світанку Брон побачила ебеновий космічний корабель Консула, що стояв на узвишші біля входу в долину. Але поет показував не на нього.

У сліпучому палахкотінні Сфінкса виднів обрис Сола Вайнтрауба. Він здіймав руки.

Хтось або щось наближалося до нього з осяйного входу.

Першим її побачив Сол. Постать у потоках світла та рідкого часу, що котив хвилі із Сфінкса. Жінка — зрозумів він по контуру, що наближався з яскравого порталу. І в руках вона щось несла.

Жінка несла немовля.

З’явилася його донька Рахіль — доросла Рахіль, кров з молоком, якою він її востаннє бачив перед початком дисертаційної експедиції на таку собі планету Гіперіон, Рахіль років двадцяти п’яти або трошки старша зараз, — але це однозначно була Рахіль, Рахіль з її мідяно-каштановим волоссям, так само коротко стриженим і з чубчиком на чолі, із характерними розпашілими щоками, які в неї червоніли, варто було якійсь новій ідеї засісти їй в голову, із ніжним, майже трепетним усміхом та очима: велетенськими зеленими очима із ледве видними карими цятками на райдужці. Їх погляд не сходив із Сола.

Рахіль несла Рахіль. Немовля притисло личко до плеча дівчини, крихітні рученята стискали й розтискали кулачки, немовбито воно не могло ніяк вирішити, варто знову починати плакати чи ні.

Сол стояв приголомшений. Він спробував заговорити, та в нього не вийшло, і він спробував ще раз.

— Рахіль?

— Батьку, — відповіла вона і зробила ще один крок уперед, пригорнувши вільною рукою вченого, а іншою трошки відставивши немовля вбік, аби не защемити його між ними.

Сол цілував дорослу доньку, обіймав її, нюхав її чисте волосся, відчував її матеріальну реальність, а потім підняв у руках дитинку і притиснув її до шиї та плеча, відчуваючи, як її тільцем прокотилося здригання, коли новонароджена набирала в груди побільше повітря, щоби розплакатися. Рахіль, яку він привіз на Гіперіон, була в безпеці у його руках, крихітна, зі зморшкуватим червоним обличчям, коли намагалася зосередити випадково блукаючий погляд на обличчі батька. Сол поклав долоню на її малюсіньку голівоньку і підняв вище, розглядаючи дрібне личко ще якусь секунду, перш ніж перевести погляд на молоду жінку.

— Вона ж...

— Ростиме тепер нормально, — відповіла донька. На ній було щось, частково схоже на халат, частково на плаття, виготовлене з м’якого коричневого матеріалу. Сол похитав головою, подивився на неї, побачив її усмішку й помітив ту саму ямочку зліва і трошки нижче кутика рота, що й у немовляти в його руках.

Чоловік іще раз похитав головою.

— Як... як це можливо?

— Ненадовго, — промовила Рахіль.

Сол нахилився і знову поцілував дорослу доньку в щоку. Він помітив, що плаче, але не хотів звільняти жодної руки, щоби витерти сльози. Замість нього це зробила доросла Рахіль, ніжно стерши їх затиллям долоні з обох щік.

На сходах пролунав якийсь шум, і Сол подивився через плече. Внизу стояло троє чоловіків із корабля, розпашілі від бігу, і Брон Ламія, котра помагала зіпнутися на ноги поету Силену, який примостився на білій плиті каменя, що правив за поручні.

Їм в очі дивилися Консул і Тео Лейн.

— Рахіль, — прошепотів Меліо Арундес, в очах якого забриніли сльози.

— Рахіль? — перепитав насуплений Мартін Силен, перевівши очі на Брон Ламію.

Брон стояла, роззявивши рота.

— Монета, — показувала вона на неї рукою, а коли опустила руку, то навіть не пам’ятала, що тільки-но тицяла в неї пальцем. — Ти — Монета. Кассадова... Монета.

Рахіль кивнула, тепер уже без усмішки.

— У мене тут лишилася хвилина чи дві, — промовила вона, — а розповісти потрібно багато.

— Ні, — схопив її за руку Сол. — Ти мусиш лишитися. Я хочу, щоб ти лишилася зі мною.

Рахіль знову всміхнулася.

— А я і так лишатимусь із тобою, тату, — тихо проказала вона і погладила немовля по голівці. — Щоправда, це може зробити тільки одна з нас... а їй ти потрібен більше.

Вона розвернулася до товариства внизу.

— Будь ласка, послухайте мене всі.

І коли перші промені сонця торкнулися розбитих споруд Міста поетів, корабля Консула, західних бескидів і вищих із-поміж Гробниць часу, Рахіль стисло переповіла їм свою магнетичну історію про те, як її обрали для виховання в одному з майбуттів, де точиться остання війна між Абсінтом, породженим ТехноКордом, і людським духом. За її словами, це було майбутнє, сповнене жахливих і дивовижних таємниць, у якому людство заселило всю галактику і подорожувало деінде.

— В інші галактики? — спитав Тео Лейн.

— В інші всесвіти, — усміхнулася Рахіль.

— Полковнику Кассаду ти назвалася Монетою, — промовив Мартін Силен.

— Назвуся Монетою, — виправила його Рахіль із затуманеним зором. — Я бачила, як він загинув і супроводжувала його гробницю в минуле. Мені відомо, що частина моєї місії — це зустрітися із легендарним воїном та повести його в останню битву. Насправді, ми ще з ним навіть не знайомі, — вона подивилася на Кришталевий моноліт ген у долині. — Монета, — замислено проказала вона. — «Застережниця» латиною. Годиться. Я дозволю йому обрати між ним і Мнемосіною, «Пам’яттю», коли назву своє ім’я.