І водночас один вид немовлячого тільця (хай би і настільки непривабливого, яким може бути новонароджений) у пазурах-лезах Ктиря щось у мені розворушує.

Усередині Сфінкса Ктир зробив три кроки — це кілька годин часу для малюка. Одразу за входом ріка часу біжить набагато швидше. Якщо я нічого не вдію впродовж іще кількох секунд, то буде вже пізно і Ктир скористається своїм порталом для того, аби віднести дитину до темної діри у хтозна-яке-далеке майбуття.

В уяві зринає непроханий образ павуків, які випивають усі соки зі своєї жертви, піщаних ос[160], чиї личинки дозрівають у паралізованих тілах їхніх жертв — ідеальні інкубатори та їжа.

Я мушу діяти, але моя матеріальність тут настільки ж ефемерна, як і в ТехноКорді. Ктир проходить крізь мене, немовбито я — невидима голограма. Персона мого аналога тут безпорадна, безрука та віртуальна, як подув болотяного газу.

Однак у болотяного газу немає голови на плечах, а в Джона Кітса вона була.

Ктир робить іще два кроки. Для Сола та решти ззовні проходить іще кілька годин. Я бачу кров на шкірі ридаючого немовляти там, де пальці-скальпелі Ктиря врізаються в плоть.

До біса.

Зовні на широкому кам’яному ґанку Сфінкса, обійнятого зараз повеневими хвилями темпоральних енергій, що течуть із нього і вливаються назад у гробницю, лежать заплічники, ковдри, покинуті контейнери з їжею і весь той мотлох, що його СЮДИ притягнули Сол і паломники.

Включно з кубом Мебіуса.

Короб був запечатаний силовим полем восьмого класу ще на кораблі-дереві тамплієрів «Іґґдрасіль», коли Голос Дерева Гет Мастін готувався до своєї довгої подорожі. У ньому знаходився ерґ (інколи його ще звуть «сплутувачем») — невелика істота. Її хоч, може, і не вийде класифікувати як розумний із людської перспективи вид, але він самостійно еволюціонував навколо далеких зірок і розвинув у собі здатність контролювати силові поля, потужніші від будь-яких відомих людині штучних за походженням енергій.

Упродовж багатьох століть тамплієри та Вигнанці спілкувалися з ними. Причому перші використовували їх для резерву управління на своїх прекрасних, але відкритих численним небезпекам кораблях.

Гет Мастін віз його із собою за сотні світлових років на виконання домовленостей між храмовниками та Церквою Останньої Спокути, аби відправити в політ тернове дерево Ктиря. Та побачивши його і саме дерево мук, Мастін не зміг дотриматися цього договору. Так і помер.

А от куб Мебіуса нікуди не дівся. Ерґа я бачив у вигляді зіщуленої енергетичної сфери червоного кольору у темпоральному потоці.

Зовні, за полудою темряви, виднівся тільки Сол Вайнтрауб: сумна й комічна постать, прискорена суб’єктивним потоком часу за межами Сфінкса, немов персонаж у німому фільмі. Зате куб Мебіуса перебував в одному колі з цією Гробницею.

Рахіль ридає від страху, відомого тільки новонародженим. Страху падіння. Страху болю. Страху відокремлення.

Ктир робить іще один крок. І ще одна година збігає для зовнішнього світу.

Може, я і не матеріальний для Ктиря, зате енергетичні поля — це щось, до чого навіть ми, привиди кордівських аналогів, можемо торкнутися. Я зняв захист навколо куба Мебіуса. Я вивільнив ерґа.

Тамплієри спілкуються з ними за допомогою електромагнітного випромінювання кодованими імпульсами, простим електромагнітним збудженням, коли істота виконує те, що їм потрібно... але головним чином — завдяки майже містичному контакту, який відомий лише храмовникам Братства та небагатьом екзотам поміж Вигнанців. Науковці називають це грубою формою телепатії. Насправді ж це один із найчистіших виявів емпатії.

Ктир робить іще крок у напрямку до порталу, що відчиняється у майбутнє. Рахіль плаче із завзяттям, на яке здатні лише ті, хто тільки-но явився у цей всесвіт.

Ерґ росте, розуміє і зливається з моєю персоною. У Джона Кітса тепер є субстанція і форма.

Я пробігаю п’ять кроків до Ктиря, забираю немовля із його рук і відступаю назад. Навіть в енергетичному нуртуванні, що зараз ним є Сфінкс, я відчуваю запах новизни новонародженої дівчинки, коли притискаю її до грудей і схиляю долонею вологу голівку до щоки.

Ктир подивовано крутнувся. Він розкинув усі чотири руки, випростав усі клинки і зосередив погляд червоних очей на мені. Та істота надто поруч до самого порталу. Коли вона не рухається, то дрейфує темпоральною ринвою. Розчахується її парова екскаваторна паща, вищиряються її сталеві зуби, але її вже немає поруч — тільки цятка вдалині. І навіть менше.

Я розвертаюся до виходу, але він дуже далеко. Ерґ, який швидко втрачає енергію, міг би мене туди довести проти течії часу, але без Рахілі. Донести ще одну живу істоту на таку відстань проти таких сил мені не під силу, навіть із допомогою ерґа.

Дитина кричить, і я її тихенько погойдую, нашіптуючи у тепле вушко дурнуваті віршики.

Якщо ми не можемо повернутися, якщо ми не можемо йти вперед, ми просто тут зачекаємо ще трошки. Можливо, повз нас хтось ітиме.

Очі Мартіна Силена лізуть з орбіт, Брон Ламія хутко розвертається та бачить Ктиря, який висить у повітрі позаду і вище неї.

— Ах ти ж, у бога душу... — святобливо шепоче Брон.

У Ктиревому палаці стелажі з тілами сплячих людей тікають у морок та безвість, і геть усі, за винятком Мартіна Силена, досі під’єднані пульсуючими шнурами до тернового дерева, машинного Абсінту та бозна-чого ще.

І ніби задля демонстрації своїх можливостей тут Ктир покинув спинатися вгору, а розкидає руки і злітає ще на три метри, зависнувши на п’ятиметровій висоті, рахуючи од кам’яного ярусу, де Брон схилилася над Мартіном Силеном.

— Зроби щось, — шепоче поет. Його більше не тримає кабель, закріплений у нейрошунті, але він занадто слабкий, аби хоч трохи підняти голову.

— Є ідеї? — питає Брон, але сміливість її ремарки руйнує дрож у голосі.

— Довірся, — лунає голос під ними, і Ламія посувається, щоби бачити підлогу.

Звіддаля стоїть молода дівчина, в якій жінка впізнала Монету із гробниці Кассада.

— Поможи! — закричала Брон.

— Довірся, — повторила Монета і зникла. Ктир не став на це відволікатися. Він опустив руки і ступив крок, ніби йшов по твердій поверхні, а не повітрю.

— Чорт! — прошепотіла Брон.

— Аналогічно, шеф, — прохарчав Мартін Силен. — Із-під, блядь, ринви, сука, та на дощ.

— Помовч! — цикає на нього Брон і вже сама до себе продовжує: — Кому довірся? У чому довірся?

— Довірся гадському Ктирю, хай уб’є нас або насадить уже на свою гадську деревину, — видихнув Силен. Йому вийшло якось повернутися і схопити Ламію за плече: — Краще вмерти, ніж знову туди, Брон.

Жінка торкнулася на мить його руки і підвелася, дивлячись на Ктиря, що висів у повітрі за п’ять метрів від неї.

Довіритися? Брон виставила ногу, відчула порожнечу, заплющила на мить очі й розклепила їх, коли їй здалося, що вона стоїть на твердій площині. Вона розплющила очі.

Під її ногою не було нічого, крім повітря.

Довіритися? Брон перенесла вагу тіла на виставлену ногу і зробила крок, заточившись на секунду, перш ніж поставити другу ногу поруч.

Вони з Ктирем стояли навпроти один одного на десятиметровій висоті. Істота, здавалося, шкірилася до неї і розкривала обійми. Панцир тьмяно блищав у слабкому світлі. Червоні очі горіли яскравим огнем.

Довіритися? Відчувши приплив адреналіну, Брон крокує невидимими сходинками, набирає висоту і прямує в обійми Ктиря.

Пальці-леза ріжуть тканину та шкіру, коли створіння починає її пригортати, намагаючись настромити на кривий клинок, що росте з металевих грудей, заштовхати у відкриту пащу між рядів сталевих зубів. Так упевнено стоячи в порожньому повітрі, Брон схиляється вперед і впирається неушкодженою рукою об Ктиреві груди, відчуває як холод панцира, так і власну розпашілість, коли енергія вирує з неї, від неї, крізь неї.