— Мартіне, — звернулася вона. — Інші від нас залежать. Будь ласка, не зіпсуй усе.

Він засміявся і зручно вмостився на поваленій колоні.

— Та до сраки, — відповів він. — Я втомився. Ти ж розумієш, що в будь-якому випадку ти тягтимеш на собі дев’яносто п’ять відсотків вантажу. Я старий, жінко. Старіший, ніж ти собі й уявити можеш. Дозволь мені лишитися і трохи відпочити. Можливо, я знайду якусь їжу. Може, трохи попишу.

Ламія присіла поруч і торкнулася його рюкзака.

— Так ось, що ти ніс. Це аркуші з твоєю поемою. «Піснями».

— Звичайно, — промовив він.

— І ти все ще вважаєш, що близькість до Ктиря сприятиме її завершенню?

Силен знизав плечима, огорнений спекою і нудотою.

— Та срана штука — вбивця, це сталевий Ґрендель, виклепаний у пеклі, — відповів він. — Але він — моя муза.

Ламія зітхнула, примружилась, глянувши на сонце, що вже стояло на вечірньому прузі понад горами, а тоді озирнулася туди, звідки вони прийшли.

— Йди назад у долину, — сказала вона тихо і якусь мить повагалася. — Я піду з тобою, а тоді повернуся.

Силен криво усміхнувся.

— Навіщо ж мені назад? Грати в крибідж із трьома іншими стариганами[44], доки наша тварючка не прийде наштрикнути нас? Ні, дякую, я краще тут трохи відпочину й попрацюю. Йди, жінко. Ти принесеш більше, ніж три поети разом, — він виплутався із начеплених на нього пляшок і торб та вручив їх Ламії.

Вона стисла низку лямок у кулаці, міцному та малому, як залізний молоток.

— Ти впевнений? Можемо йти повільно.

Він важко підвівся на ноги у миттєвому нападі люті за її жалісливість та опіку.

— Та це не твого, блядь, розуму діло, лузійко! Якщо раптом вилетіло з пам’яті, то нагадаю, що мета нашого паломництва — прийти сюди і привітатися з Ктирем. От твій дружбан Гойт не забув. Кассад теж зрозумів правила гри. Ця скотиняка Ктир, певно, прямо зараз пережовує десь його військові кісточки. Я не здивуюся, якщо тим трьом, яких ми лишили в долині, вже не знадобляться харчі й вода. Давай. Шуруй уже звідси нафіг. Мене задовбало твоє товариство.

Брон Ламія якийсь час іще сиділа, спостерігаючи, як Силен розгойдується над нею. Тоді піднялася, на коротку мить торкнулася його плеча, закинула на спину торби й баклажки і розмірено покрокувала так швидко, що йому і замолоду не снилося.

— За пару годин я вертатимуся цим шляхом, — крикнула вона, не озираючись на нього. — Будь із цього боку міста. До Гробниць підемо разом.

Мартін Силен нічого не відповів, а лише спостерігав, як вона зменшується, а потім зникає серед сухих земель на південному заході. Гори пливли від спеки. Він опустив очі й побачив, що жінка лишила йому воду. Плюнув, запхнув пляшку собі в наплічник і рушив у бік заманливої тіні мертвого міста.

Дюре ледь не знепритомнів, коли вони обідали останніми двома сухпайками. Сол із Консулом віднесли його у тінь, на широкі сходи під Сфінксом. Священик зблід, як полотно.

Він спробував усміхнутися, коли Сол підніс до його губ пляшку з водою.

— Ви всі досить спокійно прийняли факт мого воскресіння, — сказав він, витираючи пальцем кутики губ.

Консул обіперся спиною на кам’яну стіну Сфінкса.

— Я бачив хрестоформи на Гойтові. Ті самі, що зараз на вас.

— Ну, а я повірив його історії... вашій історії, — продовжив Сол.

Він передав воду Консулу. Дюре торкнувся лоба.

— Я прослухав диски комлоґу. Всі історії, включно з моєю... неймовірні.

— У вас якісь сумніви щодо котроїсь із них? — поцікавився Консул.

— Ні. Але я зрозумів, яке це важке завдання. Знайти спільний елемент... сполучну ланку.

Сол притулив Рахіль до грудей, злегка погойдуючи і притримуючи її потилицю рукою.

— А хіба має бути ще якась ланка, крім Ктиря?

— О, так, — відповів Дюре. Його щоки вже трохи почали рожевіти. — Паломництво не було випадковим. Як і перелік його учасників.

— Про те, хто саме мав відправитись на прощу, вирішували різні групи, — сказав Консул. — Консультаційна рада штучних інтелектів, Сенат Гегемонії, навіть Церква Ктиря.

Дюре похитав головою.

— Так, мої друзі, але тільки один інтелект скеровував їхній відбір.

Сол схилився ближче до панотця.

— Бог?

— Можливо, — відповів з усмішкою Дюре, — проте я думав про Корд... штучні інтелекти, які так загадково поводилися протягом усього розвитку подій.

Маля тихенько захникало. Сол знайшов смочок і перемкнув комлоґ на зап’ястку на відтворення стукоту серця. Дитина знову стисла кулачки, а потім затихла на плечі у вченого.

— Брон у своїй розповіді припускає, що окремі елементи в Корді намагаються дестабілізувати статус-кво... надати людству шанс вижити, при цьому продовжуючи свій проект Абсолютного Інтелекту.

Консул показав на безхмарне небо:

— Усе, що відбулося... наша проща і навіть ця війна... усе підлаштували навмисно у цілях внутрішньої політики Корду.

— А що нам відомо про Корд? — тихо запитав Дюре.

— Нічого, — відказав Консул і жбурнув камінчик у різьблену стіну зліва від сходів до Сфінкса. — Коли все вже сказано і зроблено, ми не знаємо нічого.

Дюре уже сидів, тручи обличчя вогкуватою хусткою.

— Хоча їхня мета на диво схожа на нашу.

— Яка саме? — запитав Сол, усе ще погойдуючи доньку.

— Пізнати Бога, — відповів священик. — А якщо не вдасться пізнати, то створити Його, — примружившись, він окинув поглядом довгу долину. Тепер тіні із південно-західної стіни рухалися далі, і вже починали торкатися й огортати Гробниці. — Я допомагав просувати таку думку в Церкві...

— Я читав ваші трактати про святого Тейяра, — сказав Сол. — Ви провели чудову роботу, визначивши необхідність еволюціонування до точки Омега — божественного, — не впадаючи при цьому у социніанську єресь[45].

— Куди не впадаючи? — перепитав Консул.

Отець Дюре ледь усміхнувся.

— Социн був італійським єретиком шістнадцятого сторіччя нашої ери. Згідно з його переконаннями... за які він був відлучений від церкви... Бог — це істота, обмежена у своїх можливостях, але здатна до розвитку і навчання разом із тим, як світ... Всесвіт... ускладнюється. І я впав у социніанську єресь, Соле. Це був один із моїх найперших гріхів.

Сол не відвів погляду.

— А які ваші останні гріхи?

— Окрім гордині? — відповів священик. — Найбільшим із моїх гріхів була підробка даних із семирічних розкопок на Армаґасті. Я намагався провести паралель між зниклими Архібудівничими та формою протохристиянства. Її не було. Я сфальшував інформацію. Іронія в тому, що моїм найстрашнішим гріхом, принаймні в очах Церкви, стало порушення наукової методології. В останні свої дні Церква може прийняти теологічну єресь, проте не терпить стороннього втручання у наукові протоколи.

— На Армаґасті було так само? — поцікавився Вайнтрауб, вказуючи рукою на долину, Гробниці і прилеглу пустелю.

Дюре роззирнувся. На мить його очі зблиснули.

— Пил та каміння, і присутність смерті, так. Але це місце до безкінечності жахливіше. Щось, що мало би тут сконати, досі живе.

Консул розсміявся.

— Будемо сподіватися, що й ми належимо до цієї категорії. Я збираюся піднятися з комлоґом до сідловини і спробувати знову налагодити вихідний зв’язок із кораблем.

— І я піду, — підтримав Сол.

— І я, — зголосився отець Дюре, підводячись на ноги. Він лише на мить утратив рівновагу, але не зіперся на пропоновану Вайнтраубом руку.

Корабель не відповідав на запити. Без корабля неможливий вихідний сигнал «світлом+» до Вигнанців, Мережі чи будь-якого іншого місця за межами Гіперіона. На звичних частотах зв’язку було глухо.

— Вони могли знищити корабель? — запитав Сол у Консула.

— Ні. Повідомлення надходить, але відповіді немає. Ґледстон усе ще тримає його в карантині.