— Усі три, — сказав я.

— Чорт, — шепотів Гермунд. — Слухай... Джоне... а Гробниці часу і Ктир якось з усім цим пов’язані?

— Так, і дуже сильно.

— Як саме? — спитала Діана.

— Не знаю. Ніхто не знає.

Гермунд або хтось інший різко, знавісніло вдарив мене в груди.

— Бляха, то ти хочеш сказати, що Консультаційна рада ТехноКорду не спрогнозувала результату цієї війни? Цих подій? — загарчав Гермунд. — Ти гадаєш, я повірю, що Ґледстон і Сенат оголосили війну без пробабілістичного прогнозу?!

— Ні. Її передбачено ще кілька сторіч тому.

Діана Філомель раптом скрикнула, ніби дитина, яка побачила гору цукерок.

— Що саме передбачено, Джоне? Розкажи нам усе.

— Передбачено війну, — через сироватку правдоказу у мене пересохло в роті. — Осіб пілігримів у прощі до Ктиря. Зраду Гегемонії. Консула, що запустив пристрій, який відкриє... уже відкрив... Гробниці часу. Появу кари небесної — Ктиря. Наслідки війни та цієї кари...

— Які наслідки, Джоне? — зашепотіла жінка, з якою я кохався ще пару годин тому.

— Кінець Гегемонії, — промовив я. — руйнування Всемережжя, — я спробував облизати потріскані губи, але на язику не було ні краплі слини. — Кінець роду людського.

— Йсусе Христе й Аллаху, — ледве мовила вона. — А є хоч якась вірогідність помилки у прогнозі?

— Ні. Точніше кажучи, вплинути на події може тільки Гіперіон. Інші перемінні вже враховано.

— Убий його, — загорлав Гермунд Філомель. — Убий це... нам треба вибратися звідси та повідомити Гарбріт з іншими.

— Гаразд, — секундою пізніше проказала Діана, а ще через секунду додала: — Та не лазером, йолопе. Вколемо смертельну дозу алкоголю, як і планували. Ось, потримай осмотичну манжету, щоб я під’єднала крапельницю.

Я відчув тиск на правій руці. А за мить прозвучали вибухи, удари і чийсь крик. В іонізованому повітрі відчувався запах диму. Заверещала жінка.

— Зніміть із нього цю манжету, — промовив Лі Гант. Він стояв у стриманому сірому костюмі, оточений спецпризначенцями Служби безпеки у повному бойовому обладунку та хамелеоновій полімерній броні. Солдат, удвічі вищий від Ганта, кивнув, поклав на плече свій пекельний батіг і поквапився виконувати розпорядження.

На одному з тактичних каналів, які я відстежував певний період, я міг бачити власне ретрансльоване зображення... голий, розіпнутий на ліжку, з осмотичною манжетою на плечі та синцем, що розпливався все вище по грудній клітці. Діана Філомель, її чоловік та один із бугаїв лежали непритомні, але живі в руїнах кімнати, заваленій трощею та битим склом. Другий нападник розвалився на порозі, а його верхня частина тіла мала колір і текстуру пересмаженого на рашпері біфштекса.

— Із вами все гаразд, пан-Северне? — поцікавився Лі Гант, трохи піднявши мою голову та надягаючи мені на ніс і рот мембрану кисневої маски.

— Хррргмхххх, — відповів я. — Гррзд, — відчуття до мене поверталися, ніби до водолаза, котрий надто швидко спливає з морських глибин. Боліла голова. Нестерпно нили ребра. Очі ще поганенько бачили, але на тактичному каналі я вже споглядав, як Лі Гант ледве поворушив тонкими губами, що в його виконанні могло позначати усмішку.

— Ми допоможемо вам одягтися, пан-Северне, — продовжував він далі. — По дорозі назад я дам вам кави. І відразу в Будинок уряду. Ви, пан-Северне, спізнюєтеся на зустріч із Директрисою.

Космічні битви у кіно та голографічній драмі мені завжди здавалися нудними, а от спостерігати за реальними подіями певною мірою навіть захоплювало: таке враження, ніби дивишся за низкою аварій на автостраді. І як би дивно це не звучало, проте виробничі витрати у випадку реальності (от уже впродовж кількох століть — я в цьому певен) набагато поступаються навіть голофільму зі скромним бюджетом. Хай якої страшенної енергії вона не потребувала, а головне враження від справжньої битви у відкритому космосі лишалося незмінним: він такий неозорий, а людські зорельоти, ескадри, панцерники-лінкори і все інше — такі крихітні.

Принаймні так мені гадалося, коли я сидів у Тактичному інформаційному (так званому Оперативному) центрі, де складав компанію Ґледстон та її вояччині, і спостерігав за тим, як стіни перетворювалися на двадцятиметрові отвори у безвість, коли чотири масивні голограми оточили нас щонайдетальнішим візуальним рядом, а динаміки заповнили приміщення надсвітловими передачами — радіобазіканням винищувачів, тріском тактичних командних частот, міжкорабельним обміном інформацією через широкосмуговий канал, лазерними лінками, вбезпеченими повідомленнями «світла+», а також криками, вереском та лайкою на полі бою, родом із часів, коли, крім повітря та людського голосу, інших носіїв інформації просто не існувало.

Театр тотального хаосу, дієве визначення сум’яття, позбавлений нагляду хореографа танок сумного ґвалту. То була війна.

Ґледстон зі жменькою своїх людей сидить посеред усього цього гамору та світла, й Оперативний центр скидається на сірокилимний прямокутник, що пливе серед зірок і вибухів. Ляпіс-лазурове сяйво гіперіонівського лімба повністю займає половину північної голостіни, передсмертні волання чоловіків та жінок лунають на кожному каналі, бринять в усіх вухах. Я належав до тієї жменьки Ґледстон, і перебувати тут було моїм привілеєм і прокляттям.

Директриса крутнулася у своєму кріслі з високою спинкою і, постукуючи складеними в молитовному жесті пальцями по нижній губі, звернулася до військовиків:

— Що скажете?

Семеро уквітчаних медалями чоловіків перезирнулися між собою, після чого шестеро з них дружно глянули на генерала Морпурґо. Той жував неприкурену сигару.

— Нічого хорошого, — проказав він. — Ми їх утримуємо від позицій телепорту... оборона добре себе проявляє... але нас загнали вглиб системи.

— Адмірале? — Ґледстон ледь схилила голову в бік високого худого чоловіка в однострої ВКС ЗСГ.

Адмірал Сінґх торкнувся своєї коротко стриженої борідки:

— Генерал Морпурґо має рацію. Кампанія триває не так, як ми її запланували.

Він кивнув на четверту стіну, де схеми (переважно еліпсоїди, овали й дуги) накладалися на статичний знімок системи Гіперіона. На наших очах деякі дуги пнулися вшир. Яскраві блакитні позначали траєкторії кораблів Гегемонії, червоні — Вигнанців. Червоних ліній було більше.

— Обидва ударні кораблі, виділені сорок другому оперативному об’єднанню, вийшли з бою, — почав адмірал Сінґх. — «Тінь Олімпу» знищено з усім екіпажем на борту, а «Станція Нептун» зазнала серйозних ушкоджень, проте зараз тримає курс на док у навколомісячному просторі з ескортом із п’яти факельників.

Директриса Ґледстон поволі опускала підборіддя, поки не торкнулася ним пальців.

— Адмірале, скільки людей перебувало на «Тіні Олімпу»?

Карі очі Сінґха, не менші від очей Директриси, не передавали настільки глибокого суму. Він кілька секунд дивився їй в очі.

— Чотири тисячі двісті, — відповів він. — Якщо не рахувати десантного загону із шестисот осіб. Дехто з них покинув борт Гіперіона на станції-телепорті «Гіперіон», але точних цифр про те, скільки бійців лишилося на ударнику, ми поки що не знаємо.

Ґледстон кивнула. І знову перевела погляд на генерала Морпурґо:

— Звідки ці несподівані труднощі, генерале?

На обличчі генерал зберігав спокій, але водночас він мало не перекусив сигари в зубах.

— Більше бойових одиниць, ніж ми очікували, Директрисо, — відповів він. — Плюс ці їхні «улани»... фактично мініатюрні п’ятимісні факельники, які швидші та важче озброєні від наших дальніх винищувачів... вони ніби смертоносні маленькі шершні. Ми їх нищимо сотнями, але якщо один прорветься, то спроможний завдати серйозної шкоди за оборонними рубежами флоту і здійняти справжню колотнечу, — Морпурґо знизав плечима. — А прорвався не один.

Сенатор Колчев із вісьмома своїми колегами сидів за столом навпроти і після цих слів розвернувся на стільці до тактичної мапи.