Сол погойдувався із дитиною і дивився на пустельні узвишшя, міркуючи, чи йти звідси одразу... чи крокувати до мертвого міста або ж Твердині Хроноса... мандрувати на північний захід до Літоралі або ж на південний схід, туди, де хребет Вуздечка врізався в море. Тремтячою рукою Сол потер щоку; порятунку в такій глухомані чекати не варто. Втеча з долини не зарадила Мартінові Силену. Ктиря бачили і на південь від хребта Вуздечка, аж в Ендіміоні та інших південних містах. Навіть якби монстр зглянувся над ними, голод і спрага такого їм не подарують. Сол, може, й протягне на рослинах, м’ясі гризунів і талій воді з гір, а от запаси молока для Рахілі не безмежні. Навіть з урахуванням припасів, що їх Брон принесла з Твердині. Аж раптом він усвідомив, що не в запасах молока справа...

«Через день я залишусь один». Із цією думкою Сол придушив у собі стогін. Два з половиною десятиліття і в сто разів більше світлових років ним керувала рішучість порятувати дитину. Твердий намір повернути Рахіль здоров’я та життя перетворився на практично матеріалізовану силу, несамовиту енергію, яка живила їх обох із Сарою і яку вони підтримували, ніби храмові жерці — священний вогонь. Бігме, тут існувала якась закономірність, моральний базис усіх цих позірно випадкових подій, і Сол Вайнтрауб готовий був поставити на кін своє й Рахілине життя.

Він підвівся, повільно вернувся на стежку до Сфінкса, піднявся сходами, знайшов термоплащ і ковдри та під завивання гіперіонівських вітрів, під дедалі яскравіше сяйво Гробниць часу змайстрував собі й немовляті кубло на найвищому щаблі.

Рахіль лежала на його грудях та животі, вклавши щічку йому на плече, стискаючи та розтискаючи кулачки, якими вона зрештою відпустила цей світ і відправилась у країну дитячих снів. Сол чув її тихе дихання, коли вона все міцніше засинала, та лускання крихітних бульок слини. Трохи згодом він і сам порвав зв’язок із цим світом та приєднався до неї вві сні.

Сол снив тим самим сном, що мучив його відтоді, як Рахіль підхопила хворобу Мерліна.

Він ішов гігантською спорудою, де колони завбільшки з секвої здіймалися в темряву, а їм назустріч із вишини падали рясні снопи малинового світла. Десь гудів огонь великої пожежі. І над головою ясніли два темно-червоні овали.

Сол упізнав це місце. Він знав, що попереду його чекає вівтар із Рахіллю, непритомною двадцятирічною Рахіллю, і що там він почує вимогливий Голос.

Чоловік спинився на низькому балконі і прикипів поглядом до знайомої сцени. Його донька — жінка, з якою вони із Сарою попрощалися, коли вона аспіранткою вирушила в археологічну експедицію на далекий Гіперіон, — лежала оголена на широкій кам’яній плиті. Над нею в повітрі ширяла пара червоних сфер Ктиревого погляду. Поруч на вівтарі лежав і довгий кривий ніж із вигостреної кістки. І от пролунав той Голос:

— Соле, візьми свою доньку, свою одиначку, що її полюбив ти, Рахіль, та й піди собі до світу Гіперіон, і принеси там її в цілопалення в одному з тих місць, що про них скажу тобі.

Руки Сола трусилися від люті й туги. Він дер на собі волосся і кричав у морок, повторюючи те, що вже колись йому заявив:

— Більше не буде ніяких офір — ні дітей, ні батьків. Більше не буде жертв. Час покори та спокути мину в. Допоможи як друг або забирайся геть!

Раніше вві сні після цих слів у порожнечі починав свистіти вітер, і моторошні кроки зникали в далечині. Та цього разу сон не увірвався. Вівтар мрів і надалі, раптом порожніючи. І тільки ніж із кістки лишався лежати на ньому. Пара червоних сфер продовжувала ширяти у вишині, ніби сповнені вогнем рубіни, що вміщували в себе цілі планети.

— Послухай мене, Соле, — правив далі цей Голос, що тепер не дуднів із-під верховіття, а ледве нашіптував йому у вухо. — Майбутнє людства залежить від твого вибору. Ти можеш пожертвувати Рахіллю не з покори, а з любові?

Подумки Сол уже чув свою відповідь, хоч і досі не міг підібрати слів. Більше не буде ніяких офір. Не сьогодні. І взагалі ніколи. Людство вже натерпілося за свою любов до богів, за свої тривалі пошуки Бога. Він думав про численні століття, впродовж яких його народ, євреї, вів перемовини з Богом і скаржився, чубився, проклинаючи несправедливість усього світоустрою, але попри це завжди, завжди і будь-якою ціною корився знову. Покоління вмирали в печах ненависті. Майбутні покоління пошрамовані холодним вогнем радіації та поновленої ненависті.

Не цього разу. Ніколи взагалі.

— Погоджуйся, тату!

Сол підстрибнув від доторку руки. Його донька Рахіль стояла поряд. Не дитина і не доросла. А вісімнадцятирічна, якою він її бачив двічі. За нормального плину часу та в його зворотному напрямку, коли вона занедужала хворобою Мерліна. Рахіль із її світло-каштановим волоссям, заплетеним у просту косу, невисока, лагідна, у вільного крою туніці-«варенці» і дитячих кросівках.

Сол узяв її за руку і стиснув так міцно, як тільки міг, не завдаючи їй болю. І відчув, що вона відповіла йому таким же сильним потиском. Це була не ілюзія, не фінальна жорстокість Ктиря. Це була його донька.

— Погоджуйся, тату!

Сол розв’язав задачу Авраама про покору злому Богові. Покора більше не може бути найважливішим виявом стосунків людства і його божества. Але що як сама дитина просить про жертву на знак покори Господній примсі?

Сол став на коліно перед донькою і розкрив для неї обійми:

— Рахіль.

Вона обійняла старого з усім тим завзяттям, що збереглося в його численних спогадах про те, як він її пригортав до себе, про її підборіддя десь там над плечем, про рученята, що аж душать від надміру любові. Дівчина прошепотіла йому на вухо:

— Будь ласка, тату, треба погоджуватися.

Сол не відпускав Рахілі, відчуваючи її тонкі руки і тепло, що линуло від притиснутої щоки. Він мовчки плакав, сльози котилися по обличчі, мочили коротку бороду, але він не хотів одпускати її навіть на секунду, щоби змахнути їх долонею.

— Я люблю тебе, тату, — прошепотіла Рахіль.

Він підвівся, витер сльози затиллям руки, не відпускаючи лівиці Рахілі, і став на довгий шлях униз до вівтаря.

Сол прокинувся од відчуття падіння та схопився за немовля. Воно спало в нього на грудях, згорнувши долоньку в кулачок і встромивши великий палець у рота. Однак варто було встати із землі, як малеча прокинулася з криком та рефлекторно вигинаючи спину, як це зазвичай роблять усі немовлята. Сол усе одно зіпнувся на ноги, розкидавши навколо всі ковдри та плащ і міцно пригортаючи Рахіль.

Був день. Пізній ранок, якщо точніше. Вони проспали досвітки і мить, коли сонячне світло прокралося в долину та поміж Гробниць. Сфінкс згорбився над ними, немовбито якась хижа тварина, чиї могутні передні лапи лежали розпростаними обабіч сходів, на яких вони спали.

Рахіль ридала, її обличчя спотворювали несподіванка раптового пробудження та страх, що його вона вчувала у батька. Сол стояв під жарким денним світлом і поколихував її. Він піднявся до найвищої сходинки перед Сфінксом, поміняв доньці підгузок, розігрів один з останніх пакетів із дитячим харчуванням, почекав, поки її квиління не перетворилося на тихі схлипування під час годівлі та відрижки, а відтак пройшовся із нею туди-сюди, аж поки дитина не заснула неглибоким сном.

До її «дня народження» лишалося менше десяти годин. Менше десяти годин до заходу сонця, до темряви та кількох останніх хвилин у житті дочки. Далеко не вперше Сол шкодував, що Гробниці часу — це не велика скляна будівля, яка символізує космос та божество, котре нею заправляє. Тоді би він шпурляв у неї каміння, поки не лишилось би жодної цілої шибки.

Він намагався пригадати подробиці сну, але його тепло та спокій швидко розсотувалися під жорстким світлом гіперіонівського сонця. Згадав тільки мовлену напошепки просьбу Рахілі. Навіть від самої жахливої думки про те, щоб офірувати її Ктиреві, Солу зводило від болю живіт.