Дюре відчував шкоду, яку заподіяла хрестоформа його розуму та пам’яті. Від цього було гидко — наче пережив інсульт і не мав жодної надії на одужання. Логічні умовиводи, що раніше були для нього дитячою забавкою, тепер потребували надмірної зосередженості або ж просто перебували за межами його здібностей. Йому не вдавалося підбирати слова. Емоції шарпали його з такою ж люттю, що й хроноприпливи. От уже кілька разів він мусив покидати решту пілігримів, аби сходити поплакати на самоті через незрозумілі навіть йому причини.

Решта прочан... Тепер же лишився тільки Сол із немовлям. Отець Дюре залюбки пожертвував би власним життям, якби міг у такий спосіб порятувати цих двох. Невже це гріх, міркував він, домовлятися з Антихристом?

Він зайшов далеко вниз по долині. Дістався майже того місця, де вона завертала на схід у широкий закут, в якому серед гір розкинувся лабіринт тіней і Ктирів палац. Там стежка повз Печерні гробниці вивела би його до північно-західної стіни. Дюре відчув свіже повітря з першої гробниці і заледве поборов спокусу піти туди, аби прочуняти від спеки, заплющити очі й трохи поспати.

Він простував далі.

Вхід до другої гробниці прикрашали химерні різьблення в камені, і священику вони нагадали стародавню базиліку, яку він відкрив у Розколині, — велетенський хрест і вівтар, «вшановувані» деградованим племенем бікура. І молилися вони заради аномального безсмертя, що дарувала хрестоформа, а не заради шансів на істинне Воскресіння, обіцяне Христом. «Та яка різниця?» Дюре мотнув головою, намагаючись розігнати туман і цинічність, що тепер обволікали кожну його думку. Стежка в’юнилася далі, в напрямку третьої Печерної гробниці. Найнижчої і найменш вражаючої з усіх трьох.

У третій Печерній гробниці світилося.

Дюре спинився, перевів подих і зиркнув униз на долину. На відстані кілометра можна було добре роздивитися Сфінкса, але Сола в його тінях годі було розгледіти. Якусь мить він згадував, чи не в третій гробниці вони ночували позавчора... може, хтось залишив там увімкнутий ліхтар?

Але то було не в третій гробниці. Якщо не враховувати пошуків Кассада, там уже три дні нічия нога не ступала.

Отець Дюре знав, що він не повинен зважати на це світло, а мусить повернутися до Сола і чекати на корабель спільно з ученим і його донькою.

«Але Ктир до всіх приходить нарізно. Навіщо відмовлятися від цього заклику?»

Дюре відчув, як змокріли його щоки, і зрозумів, що то він безгучно і бездумно плаче. Він абияк витер сльози затиллям долоні і стиснув кулаки.

«Мій інтелект був моїм найбільшим марнославством. Я мав славу єзуїта-інтелектуала, ревнителя традицій за Тейяром та Прассаром. Навіть богослов’я, що його я нав’язував церкві, семінаристам і тим небагатьом вірянам, наголошувало на розумі, цій дивовижній точці Омега нашої свідомості. Бог як розумний алгоритм.

Що ж, Поле, деякі речі осмисленню розумом не підлягають».

Дюре ввійшов у третю Печерну гробницю.

Сол різко кинувся зі сну, впевнений, що по ньому хтось повзе.

Він зірвався на ноги й озирнувся. Рахіль тихо посопувала, прокинувшись разом із батьком. Брон Ламія нерухомо лежала на попередньому місці; вогники медичних індикаторів горіли зеленим, але червона лінія мозкової діяльності, як і раніше, лишалася прямою.

Чоловік проспав щонайменше годину — долиною вже повзли тіні, і тільки вершечок Сфінкса ще ловив сонячне проміння, яке проривалося крізь хмари. Його снопи косо лягали на долину крізь її війстя й освітлювали протилежну скельну стіну. Розійшовся вітер.

Більше в долині нічого не ворушилося.

Вайнтрауб підняв Рахіль і, погойдуючи її в руках, збіг східцями униз. Він зазирнув за Сфінкса й обдивився все перед іншими Гробницями.

— Поле! — його голос відлунював од гір. Вітер куйовдив куряву за Нефритовою гробницею, але все інше ніби завмерло. Сола досі переслідувало відчуття, наче щось до нього підкрадається, наче за ним спостерігають.

Рахіль заборсалася в його обіймах, а тоді тонкоголосо, по-немовлячому заплакала. Сол звірився із комлоґом. За годину їй виповниться рівно один день. Обвів поглядом небо в пошуках корабля Консула, тихо вилаявся собі під ніс і повернувся до входу в Сфінкс, аби поміняти дівчинці підгузок. Він перевірив стан Брон, дістав дитяче харчування із сумки та накинув плащ. Варто було сонцю зникнути, як спека швидко сходила нанівець.

У наступні півгодини, поки надворі ще трималися сірі сутінки, Сол швидко обійшов долину, вигукуючи ім’я Дюре та зазираючи до входів в інші Гробниці. Так він минув Нефритову гробницю, де вбили Гойта. Її стіни вже починали мріти молочною зеленню. Пробіг повз темний Обеліск, чия тінь високо спиналася стіною південно-східних бескидів. Проз Кришталевий моноліт, що його верхні яруси досі горіли останнім промінням дня і поступово тьмянішали, коли сонце сідало десь за Містом поетів. У раптовому холоді й тиші надвечір’я він дістався Печерних гробниць. Сол забігав із криком у кожну з них, де його, ніби чиєсь холодне дихання з рота, зустрічав вогкий подув вітру.

Відповіді він не почув.

Перед тим, як остаточно споночіло, за поворотом долини, край плетива гостряків і контрфорсів Ктиревого палацу, похмурого та зловісного в прийдешній сутіні, Сол постояв перед виходом, намагаючись розібратися в чорнильних тінях, шпилях, балках та пілонах і волаючи у темні надра споруди, звідки до нього озивалася тільки луна. Рахіль знову почала плакати.

Тремтячи, відчуваючи морозець на зашийку, крутячись навсібіч, щоби заскочити невидимого спостерігача зненацька, і постійно натрапляючи лише на все густіші тіні й перші зорі у розривах хмар, Сол поквапом вертався долиною вгору, до Сфінкса, спочатку швидко крокуючи, а потім й узагалі збившись на біг біля Нефритової гробниці. Дужчав вечірній вітер і дитячий плач.

— Прокляття! — видихнув Сол, добігши до верхньої сходинки перед Сфінксом.

Брон Ламія зникла. Не лишилося ні її тіла, ні металевого кабелю.

Клянучи все на світі і міцно притискаючи до себе Рахіль, Сол навпомацки пошукав ліхтарик у сумці.

Метрів за десять далі коридором Сол натрапив на ковдру, в яку було загорнуто Брон. Більше не було нічого. Коридори галузилися та перекручувалися, то ширшали, то вужчали, та й стеля інколи опускалася настільки, що Вайнтрауб мусив повзти із немовлям у правиці, притуливши її щоку до своєї. Він ненавидів цю гробницю. У грудях калатало так сильно, що чоловік аж боявся зазнати серцевого нападу прямо там.

Останній коридор звузився і привів у нікуди. Там, де колись металевий шнур вужем тікав у кам’яну стіну, тепер була тільки стіна.

Тримаючи ліхтарик у роті, Сол обмацував її, натискав на камені завбільшки з цілі будинки, ніби у пошуках таємничої панелі, що могла йому відкрити шлях у якісь тунелі.

Нічогісінько.

Сол міцніше притис до грудей Рахіль і рушив назад. Кілька разів повернув не туди, розхвилювавшись іще більше від думки та страху, що він міг загубитися. А потім вони опинилися в знайомому йому коридорі, а тоді — у головному коридорі, за яким лежав вихід.

Вайнтрауб спустився з дитиною аж униз сходів і відійшов від Сфінкса подалі. На початку долини він зупинився, сів на присадкуватий камінь і перевів подих. Щічка Рахіль і досі впиралася йому в шию, і немовлятко не видавало жодного звуку, не робило жодного руху — тільки ледве стискало кулачок у його бороді.

Вітер залітав у долину з узвиш, до яких Сол сидів спиною. Хмари то розходилися, то знову набігали, ховаючи зірки, тож єдиним джерелом світла було тільки хворобливе сяйво Гробниці. Він боявся, що несамовите калатання серця злякає немовля, але Рахіль, згорнувшись, і далі спокійно собі спала між тепла його тіла та спокою рук.

— Прокляття! — шепотів Сол. Він переживав за Брон Ламію. Він переживав за всіх пілігримів, і тепер не лишилося нікого. Десятиріччя досліджень привчили його до пошуків закономірностей у подіях, до пошуків морального зерна в гірській породі досвіду, але ніяких закономірностей у всьому, що відбувалося на Гіперіоні, не існувало — саме лише сумяття і смерть.