— Чим сьогодні займемося?

Сол глянув у позеленілий купол неба з ляпіс-лазуровим відтінком, до якого вони вже звикли на Гіперіоні, і відповів:

— Чекатимемо.

Гет Мастін прокинувся у розпал дня незадовго до того, як сонце досягло зеніту. Тамплієр сів і промовив:

— Дерево!

Дюре, який гуляв край підніжжя Сфінкса, миттю здолав східці нагору. Сол підняв Рахіль із тіні, де вона лежала попід стіною, і рушив до Мастіна. Очі храмовника зосередилися на невидимій точці вище скель. Сол і собі подивився туди, але нічого, крім усе блідішого небосхилу, не побачив.

— Дерево! — ще раз скрикнув Гет Мастін і простяг у вишину згрубілу руку.

Дюре притримував недужого.

— Марить. Йому здається, що він бачить «Іґґдрасіль», свій корабель-дерево.

Тамплієр намагався відбитися від їхніх рук.

— Ні, не «Іґґдрасіль», — хекав він запеченими вустами. — Дерево. Останнє Дерево. Дерево Болю!

Тоді обоє чоловіків ще раз визирнули в долину, але нічого не побачили. Вітер із південного заходу гнав небом клапті хмар. Долиною саме котився черговий хроноприплив, і Сол зі священиком похилили голови у несподіваному запамороченні. Минулося.

Гет Мастін намагався зіпнутися на ноги. Очима тамплієр прикипів до віддаленого об’єкта. Його шкіра просто горіла від пропасниці, аж попекла руки Солу.

— Хапайте останній медпакет, — гаркнув він. — Поставте на ультраморфій та жарознижувальне.

Дюре хутко скорився.

— Дерево Болю! — спромігся проказати храмовник. — Я повинен був стати його Голосом! Ерґ мав його вести крізь часопростір! Єпископом із Голосом Великого Дерева обрали мене! Не можна їх підвести! — він на секунду напружився у руках Сола і впав на кам’яний ґанок. — Я — воістину Обраний! — шепотів він, а сили покидали його, немов повітря із пробитої повітряної кульки. — Я мушу кермувати Деревом Болю в час Спокути!

Він заплющив очі.

Дюре прикріпив останній медпакет, іще раз перевірив, чи його налаштовано на тамплієрську химородію в метаболізмі та хімічних особливостях організму, відтак запустив адреналін та знеболювальні. Сол згорбився над фігурою в плащі.

— Це не з термінології чи теології тамплієрів, — зауважив Дюре. — Він послуговується мовою Церкви Ктиря, — священик перехопив погляд Сола. — Це проливає світло на деякі загадки... особливо що стосується розповіді Брон. З якогось дива тамплієри змовились із Церквою Останньої Спокути... Церквою Ктиря.

Сол кивнув, напнув свій власний комлоґ на зап’ясток Мастіну та налаштував монітор.

— Напевно, Дерево Болю — це легендарне тернове дерево Ктиря, — бурмотів Дюре, не зводячи погляду з порожнього неба, куди витріщався Мастін. — Але що значать ці його слова про те, що їм з ерґом судилося його вести крізь часопростір? Він справді вважає, що здатен керувати деревом Ктиря, наче тамплієри своїми кораблями-деревами? Навіщо?

— Доведеться спитати в нього у наступному житті, — втомлено промовив Сол. — Він помер.

Дюре перевірив монітори, під’єднав до їхньої конфігурації ще й комлоґ Лінара Гойта. Вони спробували застосувати реанімаційні стимулятори медпакета, штучне дихання, непрямий масаж серця, проте індикатори залишалися непохитними. Тамплієр Гет Мастін, Істинний Голос Дерева та прочанин до Ктиря, справді був мертвий.

Вони прочекали годину, підозрілі до геть усього, що відбувалося в цій аномальній долині імені Ктиря, та коли монітори засвідчили швидке розкладання трупа, довелося поховати Мастіна в мілкій могилі за п’ятдесят метрів по стежці в напрямку війстя долини. У речах Кассада знайшлася розкладна піхотна лопата, що її армійці на своєму жаргоні іменували «шанцевим інструментом», і чоловіки по черзі копали яму, поки один із них наглядав за Рахіллю та Брон Ламією.

Старі розташувалися в тіні великої брили, один тримав немовля на руках. Дюре проказав кілька слів, перед тим як кинути перші грудки землі на саморобний фібропластовий покрівець.

— Я практично не знав Гета Мастіна, — говорив священик. — Ми не належали до однієї віри. Та в нас був один фах. Мастін, Голос Дерева, провів більшу частину свого життя, виконуючи те, що вважав служінням Богу, сповненням Його волі, викладеної в писаннях М’юїра та закарбованої в красі природи. Його віра була істинною, перевіреною злигоднями, загартованою покорою і, врешті-решт, скріпленою пожертвою.

Дюре замовк на мить і примружився, позирнувши на небо, чий колір вигорів до відтінку бронзового сплаву.

— Господи, прошу, прийми слугу свого. Зустрінь його з обіймами, як одного дня зустрінеш нас усіх, хто шукає Тебе та збився з путі. В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа. Амінь.

Рахіль заходилася плачем. Сол її трохи поносив, поки Дюре кидав ґрунт на подовгастий фібропластовий згорток. Вони повернулися до входу Сфінкса й обережно перемістили Брон у залишки тіні. Сховати її від полуденного сонця не було ніякої змоги — хіба що занести в саму гробницю, але ніхто не хотів цього робити.

— Консул, мабуть, уже здолав половину шляху до зорельота, — промовив священик, зробивши довгий ковток води. Його чоло попеклося від сонячного проміння та вкрилося потом.

— Так, — погодився Сол.

— Узавтра в цей час він уже мав би бути тут. Лазерним різаком звільнимо Брон і покладемо її в корабельну хірургію. Може, і зворотне «старіння» Рахіль вдасться спинити в кріогенній камері, хай там що кажуть лікарі.

— Так.

Дюре поставив пляшку і поглянув на Вайнтрауба.

— Ви вірите, що все так і буде?

Сол подивився в очі священику:

— Ні.

Від південно-західних стін долини простяглися тіні. Через спеку все сплавилося в суцільну грудомаху і тільки згодом стало помалу вивітрюватися. З півдня надбігли хмари.

Рахіль спала в тіні біля входу до Сфінкса. Сол підійшов до Поля Дюре, який стовбичив трохи осторонь та роззирався по долині, і поклав йому руку на плече.

— Про що ви думаєте, мій друже?

Священик не обернувся.

— Про те, що якби я не вважав самогубство одним зі смертних гріхів, то поклав би всьому край і дав би молодому Гойту шанс на життя, — він подивився на Сола, вимушено всміхнувшись. — Та чи можна вважати це самогубством, якщо паразит на грудях у мене... у нього на грудях... одного дня знову поверне мене в борсання та крики власного воскресіння?

— Вважаєте, що повернути Гойта сюди — це дарунок? — тихо спитав Сол.

Якийсь час Дюре не відповідав.

А потім взяв Вайнтрауба за плече.

— Мабуть, я піду прогуляюся.

— Куди? — Сол аж скулився від пообідньої спеки. Навіть якщо спохмурніє, долина радше буде схожа на піч.

— Униз по долині, — непевно махнув рукою священик. — Я незабаром повернуся.

— Обережно, — попередив його вчений, — і пам’ятайте, якщо Консул натрапить на патрульний екраноліт над Гулаєм, то може повернутися ще цього обіду.

Дюре кивнув, сходив по пляшку води, лагідно погладив Рахіль і рушив униз довгими сходами Сфінкса, вивіряючи кожен крок, наче непам’ятний перестарок.

Сол провів його поглядом. Єзуїт усе меншав і меншав, його постать на відстані спотворювали теплові потоки. Сол зітхнув і повернувся до своєї доньки.

Поль Дюре намагався йти в тіні, проте навіть там спека гнітила, навалившись на зашийок, ніби велетенське ярмо. Він минув Нефритову гробницю і доріжкою повернув до північних скель та Обеліска. Вузька тінь тієї гробниці ніби темною смугою лягала на рожевуватий камінь та куряву долини. Знову спускаючись, вибираючи шлях поміж уламків навколо Кришталевого моноліту, Дюре подивився вгору, де слабкий вітерець торохтів битими шибками та свистів у проломах, що вкривали весь фасад. У нижніх ярусах він побачив своє відображення і згадав органні пісні, що їх виспівував вітер у надвечір’ї в Розколині; це було тоді, коли він знайшов бікура високо на плато Розкрилля. Здається, наче відтоді минула вічність. І справді — відтоді минула вічність.