Дюре похитав головою, продовжуючи змочувати вощений лоб тамплієра вологою губкою. Глупої ночі здійнявся вітер, він крутив циноброву куряву в ледачих смерчиках і стогнав, огинаючи крила та грубі грані Сфінкса. Без ладу та хоч якогось порядку яскраво світилися і тьмянішали Гробниці. Час від часу хроноприпливи навалювалися на обох чоловіків, змушували їх хапати ротом повітря і шукати найближчу кам’яну опору. Та рано чи пізно хвиля дежавю й запаморочення минала. Через те, що Брон Ламія була прикріплена до Сфінкса шнуром, який сплавився з її черепом, вони не могли нікуди звідти піти.

Перед світанком хмари розійшлися, в них прозирнуло небо з рясними зірками, від світла яких мало не різало очі. Певний час замість битви великих флотів вони бачили епізодичні вихлипні сліди термоядерних зорельотів — вузькі алмазні подряпини на шибці ночі. Та потім знову буйним цвітом розквітли далекі вибухи, і вже за годину сяйво Гробниць розчинилося в нестямі небесної битви.

— Хто, на вашу думку, переможе? — поцікавився отець Дюре.

Двоє чоловіків сиділи, обіпершись спинами на кам’яну стіну Сфінкса та піднявши обличчя до видимого сектора неба, обмеженого вигнутими вперед крилами.

Сол гладив спинку Рахілі, поки вона спала долілиць, виставивши вгору під тонкими ковдрами куприк.

— Із чужих слів у мене склалося враження, що в цій страхітливій війні Мережі роковано поразку.

— То ви вірите прогнозам Консультаційної ради штучних інтелектів?

— Взагалі-то в політиці я геть не розбираюся, — Сол здвигнув у темряві плечима. — Як і в точності передбачень Корду. Я скромний учений із маленького університету на провінційній планеті. Та мене не залишає відчуття, що нас чекає щось жахливе... ніби прийшла година грубого звіра, який чвалає до Вифлеєма народитись[51].

— Єйтс? — усміхнувся Дюре й одразу посерйознішав. — Підозрюю, що це місце і є тим самим Вифлеємом, — він зиркнув на долину та її осяйні Гробниці. — Усе життя я навчав тейяровим теоріям про еволюцію в напрямку точки Омега. Натомість маємо те, що маємо. Дурість людини в небі, і жахливий Антихрист, котрий чекає на успадкування решти.

— Отже, на вашу думку, Ктир — це Антихрист?

Отець Дюре сперся ліктями на підняті коліна і щепив руки.

— Якщо ні, то ми всі в халепі, — гірко розсміявся він. — Не так давно я був би ще в захваті від самої думки про те, що Антихриста можна зустріти... адже присутність хоч якоїсь богопротивної сили тільки додала би мені віри в будь-яку форму існування божественного.

— А тепер? — тихо уточнив Сол.

— Мене й самого розіпнули, — розкрив свої долоні Дюре.

Сол згадав про образи з історії Лінара Гойта; літній єзуїт, котрий прибив себе до дерева тесла і мучився од своїх страждань та перероджень цілими роками, бо не хотів здатися ДНК-паразиту хрестоформи, що й зараз ховався в нього під шкірою грудей.

Дюре опустив обличчя.

— Та Отець Небесний змовчав, — неголосно розповідав старий єзуїт. — Не підтримав, не сказав, що біль і жертовність варті хоч чого-небудь. Тільки біль. Біль і морок. А потім знову біль.

Сол аж припинив погладжувати спинку немовляти.

— І ви втратили свою віру?

— Навпаки, — Дюре перевів погляд на Вайнтрауба. — Я відчув, що віра набула глибшої сутності. Біль і морок — наш жереб від часів Падіння Людини. Але ж повинна існувати надія на те, що можна вивищитися на наступний рівень... де свідомість зможе розвинутись у значно милостивішій площині, ніж її контрапункт у збудованому на байдужості всесвіті.

Сол поволі кивнув.

— Під час тривалого змагання Рахілі з хворобою Мерліна мене... і мою дружину Сару переслідував один і той самий сон... що мені наказують принести в жертву єдину доньку.

— Так, — озвався Дюре. — Я прослухав записи на диску Консула.

— Значить, ви в курсі моєї відповіді. По-перше, Авраамів шлях покори більше не для нас, навіть якщо існує Бог, який вимагає такої покори. По-друге, ми офірували цьому Богові надто багато впродовж останніх поколінь... Сплаті болем маємо покласти край.

— Одначе ж ви тут, — Дюре обвів рукою долину, Гробниці, ніч.

— Тут, — погодився Сол. — Але не для того, щоб упасти плазом. Я хочу побачити, яку відповідь ці сили мають на моє рішення, — він знову торкнувся спини доньки. — Рахілі зараз півтора дні. Їй усе менше з кожною секундою. Якщо Ктир виступає архітектором такої жорстокості, то я хочу стати перед ним, навіть якщо він справді ваш Антихрист. Якщо Бог є і це він сотворив цю істоту, я подарую йому таку саму зневагу.

— Цілком можливо, що ми всі давно демонструємо йому цю зневагу, — гмикнув Дюре.

Сол підняв голову, коли з добрий десяток булавочних уколів, якими небо всіяло несамовите світло, пустив брижі і далеко в космосі розрісся ударними хвилями плазми.

— Шкода, що нам бракує технологій, аби змагатися з Богом як рівня, — тихо, напівтонами правив він далі. — Кинути йому виклик у його ж лігві. Віддати належне за всі ті несправедливості, що він звалив на голови людства. І дати йому шанс облишити свою самовдоволену зверхність, або ж хай котиться під три чорти.

Отець Дюре повів бровою і ледве всміхнувся.

— Мені відомий ваш гнів, — священик лагідно торкнувся Рахілиної голівки. — Може, все-таки спробуємо поспати перед світанком?

Сол кивнув і ліг поруч із дитиною, натягнувши ковдру по вуха. Він чув, як щось прошепотів до себе Дюре, напрочуд тихе «добраніч» або ж якусь молитву.

Вайнтрауб торкнувся дівчинки, заплющив очі та заснув.

Тієї ночі Ктир не явився. Не прийшов він і вдосвіта, коли перше проміння сонця забарвило південно-західні бескиди й торкнулося маківки Кришталевого моноліту. Сол прокинувся, коли світло повзло долиною; поруч спав Дюре, а Мастін та Брон лежали непритомні. Рахіль крутилася й вовтузилася. І кричала, як тільки може кричати голодне новонароджене немовля. Сол нагодував її з одного з останніх пакетів дитячого харчування, зірвавши термопломбу та нагрівши його до температури тіла. Вночі у долині був мороз, і на східцях до Сфінкса блищав ясенець.

Рахіль їла жадібно, тихо похникуючи та плямкаючи, — ці звуки Сол пам’ятав із п’ятдесятирічної давнини і тих днів, коли її годувала Сара. Коли дівчинка скінчила, Сол потримав її, аби вона зригнула, проте так і залишив її лежати на плечі, плавно погойдуючись туди-сюди.

Усього півтора дні.

Сол дуже втомився. Він постарішав попри той єдиний курс терапії Поульсена, що він пройшов десять років тому. Саме тоді, коли вони з Сарою при нормальному розвитку подій мали позбутися батьківських обов’язків (їхня єдина дитина вчилася в аспірантурі та перебувала на археологічних розкопках у загумінковому світі), Рахіль стала жертвою хвороби Мерліна, і невдовзі батьківство знову звалилося їм на голови. Крива їхньої інтенсивності зростала з віком Сола та Сари (а потім, після загибелі Сари в авіакатастрофі у Світі Барнарда, й одного Сола), тож зараз він почувався дуже-дуже втомленим. Та незважаючи на це, незважаючи на геть усе, Солові цікаво було подумки відзначити, що він не шкодував за жодним днем, проведеним у турботах за донькою.

Усього півтора дні.

Трохи згодом прокинувся і отець Дюре, й обоє чоловіків зайнялися приготуванням сніданку із різноманітних консервів, які принесла Брон. Гет Мастін не прокидався, і Дюре причепив до нього передостанній медпакет із запасами поживних речовин та внутрішньовенних вливань.

— Гадаєте, останній медпакет варто використати для пан-Ламії? — поцікавився Дюре.

Сол зітхнув і ще раз перевірив покази моніторів комлоґу.

— Не думаю, Поле. Якщо вірити цим даним, то в неї високий цукор у крові... а вміст поживних речовин такий, що складається враження, ніби вона тільки-но добряче поїла.

— Хіба це можливо?

— Може, ця клята річ, — зітхнув Сол, — працює, як пуповина, — він махнув у бік шнура, прикріпленого до її черепа в місці, де колись був нейрошунт.