— Ти мене не слухаєш, — сказала Монета. Вона ступила ближче, схопила Кассада за барки і відкинула на двадцять метрів убік Нефритової гробниці.

Він приземлився жорстко, тактичний панцир прийняв на себе лише частину удару, оскільки заряд акумуляторів вичерпався. Лівою рукою він прикривав обличчя й шию, аж раптом броня заблокувалася, тож Кассад так і лишився лежати на безглуздо зігнутій під собою руці.

Монета одним стрибком подолала двадцять метрів і приземлилася поруч із чоловіком, підняла його в повітря однією рукою, іншою схопила за костюм і розірвала на грудях, руйнуючи двісті шарів мікроволокон і полімерів омега-тканини. Потім легенько, ніби жартуючи, його ляснула. Кассадова голова різко відкинулася, і він ледь не знепритомнів. Вітер із піском барабанив по його оголених грудях і животу.

Жінка зірвала з нього залишки костюма, висмикуючи біосенсори. Тоді підняла оголеного чоловіка за плечі і струснула. Полковник відчув присмак крові, а перед очима попливли червоні цятки.

— Нам не обов’язково було ворогувати, — промовила вона тихо.

— Ти... в мене... стріляла.

— Лише для того, щоби перевірити твою реакцію, а не вбивати, — її губи звично рухалися під ртутною оболонкою. Вона знову його стукнула, і Кассад, підлетівши на два метри, впав на бархан, із якого скотився в холодний пісок. У повітрі вирували мільйони часток снігу й пилу та снопики кольорового світла. Військовий перекотився, важко здійнявся на коліна і схопив задубілими, мов кігті, пальцями жменю піску.

— Кассад, — прошепотіла Монета.

Він перекотився на спину і чекав.

Вона деактивувала свій костюм. Тіло її виглядало теплим і вразливим, а шкіра була дуже блідою, майже прозорою. На бездоганних персах ледь помітно просвічували маленькі голубі венки. У неї були сильні, міцні, стрункі ноги й темно-зелені очі.

— Ти любиш війну, Кассаде, — сказала вона неголосно, схиляючись до нього.

Він боровся, намагався відкотитися і відштовхнути її. Монета однією рукою пригасла його долоні за головою. Шкіра її ніби світилася від жару, вона терлася грудьми об його тіло вперед-назад, а тоді опустилася між розведених ніг чоловіка. Кассад відчув легкий вигин її живота.

Тоді він зрозумів, що його просто ґвалтують, і спробував протистояти, не відповідаючи на її рухи, відмовляючи їй. Не допомогло. Повітря навколо здавалося рідким, буря начебто кудись подаленіла, а пісок дивно зависнув — здавалося, наче це під невпинним бризом здіймається тюль.

Монета безнастанно ковзала по ньому. А Кассад відчував, яку його єстві розкручується пружина збудження. Він змагався із ним, змагався із нею, відвертався, борсався і пробував вивільнити руки. Проте вона виявилася набагато сильнішою. Правим коліном Монета притримувала його ногу. Пиптиками, наче теплою галькою, вона терлася об його груди. На тепло її живота й паху його плоть відгукнулася, наче квітка, що здіймається до світла.

— Ні! — вигукнув Кассад, але цей крик заглушила Монета, впившись своїми губами в його. Лівою рукою вона продовжувала стискати кисті у нього над головою, а правою мацала десь поміж їхніми тілами, а знайшовши бажане, скерувала його у власне єство.

Кассад вкусив її за губу, а його тіло оповив жар. Спроби вирватися тільки сильніше сплутували його, і він усе глибше входив у неї. Пробував розслабитися, але тоді вона опускалася на ньому чимдалі нижче, доки його крижі не вперлися в пісок. Він згадав, як вони раніше кохалися, знаходячи душевний прихисток у теплі одне одного посеред війни, що лютувала за межами кола їхньої пристрасті.

Він заплющив очі й відкинув голову назад, аби продовжити агонію насолоди, що наближалася хвилею. Відчув кров на губах, не розуміючи, своїх чи її.

За якусь мить, коли вони все ще рухалися в такт, Кассад збагнув, що вона відпустила його руки. Не вагаючись, він опустив їх, обхопив долонями талію жінки, грубо притулив до себе, а тоді одну руку підняв вище і трохи притиснув її ззаду за шию.

Звуки знову повернулися, й вітер зашумів, здуваючи спіралями пісок із краю бархана. Кассад і Монета зісковзнули нижче по ледь струменіючому схилу, скотилися теплою хвилею до лінії піщаного прибою, не звертаючи уваги на ніч, бурю, забуту битву й усе навколо, крім цієї миті та одне одного.

Пізніше, блукаючи поміж зруйнованої краси Кришталевого моноліту, вона торкнулася до нього спочатку золотою різкою-ферулою, а тоді ще раз синім тороїдом. В уламку кришталевої панелі його відображення перетворилося на ртутний силует чоловіка, бездоганно окреслений аж до деталей, що вирізняють його стать, а також контурів ребер на стрункому торсі.

— «Що тепер?» — поцікавився Кассад.

Повідомлення в костюмі передавалися ні звуком, ні телепатично.

— «Князь болю чекає».

— «Ти йому служиш?»

— «Зовсім ні. Я його ескорт і немесида. Його хранителька».

— «Ти прийшла з ним із майбутнього?»

— «Ні. Мене забрали з мого часу, щоби супроводжувати його в минуле».

— «Тоді ким ти була до...»

Кассадове питання перервала раптова поява... Ні, подумав він, раптова присутність, а не поява... Ктиря.

Створіння було зовсім таким, яким він його пам’ятав із першої зустрічі рік тому. Полковник помітив ртутний відблиск на хромованій поверхні істоти, такий самий, яким було вкрите його тіло. Однак інтуїтивно він здогадувався, що під металевим каркасом не було ні грама плоті. Істота вивищувалася не менш як на три метри, і її чотири руки здавалися пропорційними елегантному тулубу. Саме тіло було збудоване із безлічі шипів, голок, шарнірів та шарів гострої колючої стрічки. Очі з тисячами фасеток ніби горіли світлом рубінового лазера. Довга щелепа з кількома рядами зубів навіювала жах.

Кассад приготувався. Якщо костюм дасть йому таку ж силу і рухливість, як Монеті, то він принаймні зможе померти в бою.

Але для цього не було часу. Якоїсь миті Князь болю стояв за п’ять метрів від нього на підлозі з чорних кахлів, аж раптом уже опинився поруч із Кассадом, схопивши плече полковника гострими сталевими лещатами, що пройшли крізь захисне поле костюма, відтак із біцепса заюшила кров.

Військовий напружився в очікуванні атаки. Він мав намір ударити у відповідь, навіть якщо це означало наштрикнутися на леза, шпичаки і колючки.

Ктир підняв праву руку, і перед ним з’явився чотириметровий прямокутний портал. Він був схожий на телепорт, за винятком того, що сяяв фіолетовим світлом, яке густо заповнило Моноліт.

Монета кивнула йому і ступила всередину. Ктир теж зробив крок уперед, його пальці-леза лише злегка порізали Кассадове плече. Чоловік роздумував, чи не відступити, а тоді второпав, що цікавість у ньому переважила бажання померти, тож він зайшов разом із монстром.

Директрисі Міні Ґледстон не спалося. Вона підвелася, хутко вдяглася в темних апартаментах у самому серці Будинку уряду і зробила те, до чого часто вдавалася при безсонні, — рушила гуляти світами.

У повітрі вигулькнув її приватний телепорт. Охоронців вона залишила в передпокої, обмежившись тільки мікрододатком. Але вона б і його не брала з собою, якби цього не вимагали закони Гегемонії та правила ТехноКорду. А вони вимагали.

На ЦТК стояла глупа ніч, проте їй було відомо, що на багатьох світах день саме у розпалі, а тому вона вбралася у довгий плащ із коміром конфіденційності. Штани і чоботи не виказували ні її статі, ні соціального становища, хоча де-не-де якість самого плаща могла й кинутися в очі.

Директриса Ґледстон ступила в одноразовий портал, радше відчувши, ніж побачивши, як за нею продзижчав мікрододаток, що одразу шугнув у висоту і зник у небі, коли вона вийшла на площі Святого Петра у Новому Ватикані на Пацемі. Якусь мить вона намагалася зрозуміти, чому набрала саме цей код телепорту — доісторичний монсеньйор, який відвідав звану вечерю на Божегаї? — аж поки не усвідомила, що думала про пілігримів, коли намагалася заснути, про сімох людей, які три роки тому відправилися до Гіперіона назустріч своїй долі. Пацем — рідна домівка отця Лінара Гойта... і ще одного священика, який був до нього, Дюре.