Ґледстон розпростала плечі під плащем і перетнула майдан. Прогулянка рідними планетами прочан — непоганий маршрут, нічим не гірший від усіх решта. В інші безсонні ночі вона проходила десятки світів, удосвіта повертаючись на Центр Тау Кита ще до перших зустрічей і засідань. Отже, принаймні сім планет.
Тут світало. Небо Пацема було жовтим, одтінене зеленуватими хмарами, та із запахом аміаку, від якого лоскотало в носі, а очі сльозилися. У повітрі ширяв той невловимий хімічний запах світу, якого хоч і не вдалося до кінця тераформувати, але й назвати цілковито ворожим до людини язик не повертався. Ґледстон призупинилась, аби пороззиратися.
Площа Святого Петра була розташована на пагорбі, її півколом оточувала колонада, а на самому вершечку примостилася велика базиліка. Праворуч, де колони поступалися місцем сходам, що десь із кілометр вели вниз на південь, виднілося крихітне містечко з низькими непримітними будинками, які купчилися поміж білих, наче кістка, дерев, більше схожих на скелети миршавих, давно загиблих істот.
Площею і сходами квапилося декілька людей, так ніби спізнювалися на службу. Десь під великою банею почали бамкати дзвони, але в розрідженому повітрі будь-які звуки лунали непереконливо.
Ґледстон обійшла колонаду, понуривши голову, незважаючи на допитливі погляди кліриків та двірників, які їздили верхи на тваринах, що скидалися на півтонного їжака. Таких провінційних світів на взірець Пацема в Мережі налічувалися десятки, а серед колоній Протекторату й поміж ближніх загумінкових планет — іще більше. Надто бідні, щоби привабити надзвичайно мобільних громадян Гегемонії, вони все ж таки лишалися доволі подібними до Землі, щоб їх можна було проігнорувати у темні дні Гіджри. Тож такий світ цілком підійшов невеличкій громаді, як-от католикам, що шукали притулок, де могла би відродитися їхня віра. Ґледстон знала, що тоді їм лік ішов на мільйони. Зараз їх — не більше кільканадцяти тисяч. Вона заплющила очі й викликала голографічні фото отця Поля Дюре з його справи.
Ґледстон любила Мережу. Вона любила її людей. Незважаючи на всю їхню егоїстичність і нездатність змінюватися, ці люди і становили людство. Ґледстон любила Мережу. Вона любила її настільки сильно, щоб усвідомити всю необхідність допомоги у її зруйнуванні.
Вона повернулася до маленької станції квантування на три портали, але простою командою обійшла її інтерфейс, відкрила через інфосферу свій персональний телепорт і ступила назустріч сонячному світлу і запаху моря.
Мауї-Заповітна. Ґледстон точно знала, де вона опинилася. Пагорб над Пристанню, де могила Сірі досі позначала місце, з якого розпочалося короткотривале повстання майже сто років тому. Тоді Пристань була селом із кількома тисячами мешканців. І кожного Святкового тижня флейтисти припрошували плавучі острови, коли ті мігрували на північ до своїх пасовищ посеред Екваторіального архіпелагу. Тепер Пристань займала все видноколо острова, арк-міста й житлові будинки-«шпаківні» півкілометрової висоти розпорошилися по всіх напрямках, нависаючи тепер над пагорбом, з якого на морській планеті Мауї-Заповітна раніше можна було милуватися найкращим краєвидом.
Але могила нікуди не ділася. Тіла бабусі Консула там, звісно, вже не було... та й раніше ніколи не було... але подібно до багатьох інших символічних речей із цього світу, порожній склеп вселяв відчуття благоговіння і навіть якогось побожного страху.
Ґледстон поглянула між хмарочосами, повз старий хвилеріз, де блакитна вода лагун побрунатніла, повз бурові платформи й туристичні баржі, аж ген до вод відкритого океану. Вже не зосталося плавучих островів. Вже не паслися вони у великих табунах посеред відкритого моря, парусне листя вже не надималося під подувами південних бризів, і дельфіни-вівчарі більше не протинають води білопінними клинами бурунів.
Тепер острови приборкали і заселили громадянами Мережі. Дельфіни мертві — хтось загинув під час великих битв зі Збройними силами Гегемонії, але більшість вчинила самогубство у незбагненному Масовому суїциді Південного моря — останній загадці раси, заволоченої суцільними таємницями.
Ґледстон сіла на низенькій лаві край провалля і вибрала собі пожувати билинку трави. Що відбувається зі світом, який за одне стандартне десятиріччя членства в Гегемонії перетворився із домівки для ста тисяч людей, де підтримувалася тонка екологічна рівновага, на ігровий майданчик понад чотирьохсот мільйонів?
Відповідь: світ помирає. Або помирає душа цього світу, навіть якщо його екосфера продовжує функціонувати після деяких лаштувань. Планетарні екологісти й фахівці з тераформування, спроможні підтримувати життєдіяльність оболонки, не дали океанам остаточно задихнутися від всюдисущого сміття, стічних вод і нафтових плям, мінімізували або підмарафетили шумове забруднення й тисячі інших речей, які приніс із собою прогрес. Але та Мауї-Заповітна, яку, спинаючись схилом цього пагорба на похоронах бабусі, Консул знав у своєму дитинстві менш ніж століття тому, зникла назавжди.
Над її головою пролетіла зграйка килимів-літунів з туристами, які сміялися та кричали. А понад ними валка «емтешок» на мить заступила собою сонце. У раптовій тіні Ґледстон кинула на землю травинку і поклала руки на коліна. Вона думала про зраду Консула. Вона розраховувала на зраду Консула, пішла ва-банк, поставивши все на нащадка Сірі, який виріс на Мауї-Заповітній і приєднався в неминучій битві за Гіперіон до Вигнанців. Цей план складала не тільки вона; усі ці десятки років планування ключову роль відігравав Лі Гант: саме завдяки йому вдалося провести делікатну хірургічну операцію з виведення конкретної особи на зв’язок із Вигнанцями, в місце, звідки він міг зрадити обидві сторони, запустивши устаткування Вигнанців, яке й вивільнило хроноприпливи на Гіперіоні.
І він постарався. Консул, чоловік, який на службі пожертвував для Гегемонії десятиліття власного життя, дружину та дитину, нарешті зірвався і вчинив помсту, вибухнувши, наче бомба, що чекала свого часу півстоліття.
Ґледстон не подобалися зради. Консул продав душу і заплатить страшну ціну (в історії, у своїй уяві), проте у цій зраді він ніщо у порівнянні з тією, на яку готова була наразитися Ґледстон. Директриса Гегемонії, вона — символічний провідник ста п’ятдесяти мільярдів людських душ. І вона ладна зрадити їх усіх заради порятунку людства.
Жінка підвелася, відчувши вагу років і ревматизм у кістках, відтак поволі рушила до станції квантування. Перед порталом, що ледве дзижчав, вона на хвильку пригальмувала та озирнулася через плече для останнього погляду на Мауї-Заповітну. Зі сторони моря дмухав бриз, але він ніс із собою несвіжий сморід нафтових плям та дим переробних заводів. Ґледстон відвернулася.
Залізними кайданами лягла на її плечі під плащем сила тяжіння Луза. На Анфіладі саме була година-пік, і строкаті тисячі людей квапилися до потягів, крамниць, туристичних принад на всіх ярусах та рівнях, створювали затори на кілометрових ескалаторах, збагачуючи рециркульоване повітря важкістю свого дихання, перемішаного з мастилами та озоном закритої системи. Ґледстон проігнорувала дорогі тераси з магазинами, а замість цього скористалася персональним дискошляхом, аби дістатися до головного Храму Ктиря в десятьох кілометрах звідси.
За широкою основою сходів сяяли фіолетові та зелені вогні захисних і застережних полів, установлених правоохоронцями. Храм було забито дошками, всередині нічого не світилося. Більшість високих і вузьких вікон із вітражними шибками, що виходили на Анфіладу, були розбиті. Ґледстон пригадала звіти про заворушення кількамісячної давнини, як пригадала і те, що єпископ зі своїм причтом утік.
Вона підійшла поближче до застережного поля, дивлячись крізь фіолетове мріння на східці: ними Брон Ламія несла свого клієнта і коханця — першого кібрида Кітса, — що вже був при смерті, священнослужителям Ктиря, які чекали на них. Ґледстон добре знала батька Брон, перші роки служби в Сенаті вони багато часу проводили разом. Сенатор Байрон Ламія був чудовою людиною (у якийсь момент, іще задовго до появи на світському горизонті матері Брон, уродженки провінційного Фригольма, Ґледстон навіть подумувала вийти за нього заміж), і коли той помер, вона поховала разом із ним часточку своєї юності. Байрон Ламія був одержимий ТехноКордом і думкою про звільнення людства від ярма штучних інтелектів, що розкинулося на п’ятсот століть і тисячу світлових років. Саме батько Брон Ламії змусив нинішню Директрису замислитися над цією небезпекою та призвів до зобов’язання, яке вона поклала на свої плечі, — найжахливішу зраду в історії людства.
