Після «самогубства» сенатора Байрона Ламії десятки років вимуштрували її бути обачною, адже вона так і не дізналася, чи не стояли за цією інсценізацією агенти Корду, чи не ієрархічні елементи в самій Гегемонії захистили у такий спосіб власні інтереси. Зате вона ні разу не засумнівалася, що Байрон Брон нізащо б не наклав на себе руки, нізащо б не покинув своєї безпорадної дружини і доньки-впертюха саме так. Останньою законодавчою ініціативою сенатора Ламії стала участь у поданні законопроекту про статус Протекторату для планети Гіперіон, який міг би включити цей світ у Мережу двадцятьма роками раніше від сьогоднішніх подій. Але після його смерті інший співавтор, який лишився в живих — Міна Ґледстон, молодий і вже впливовий політик, — відкликала законопроект.

Ґледстон знайшла шахту і пронеслася вниз повз магазинні яруси та житлові рівні, заводські й технологічні тераси, каналізаційні та реакторні поверхи. І її комлоґ, і динаміку шахті заходилися попереджати про початок неліцензованої та небезпечної зони під Вуликом. Програма шахти намагалася зупинити цей спуск. Вона анулювала її команди і вимкнула сигнали сповіщення. Падіння вниз тривало, і Ґледстон рухалася проз непідписані та неосвітлені яруси, крізь плутанину оптоволоконного спагеті, трубопроводи опалювальних і охолоджувальних систем, мимохідь помічаючи голу скельну породу. Нарешті вона спинилася.

Ґледстон вийшла у коридор, де горіли тільки віддалені фотосфери й мріли олійні фарби-світляки. Із тисяч тріщин у стелі та на стінах крапотіла вода, збираючись у токсичні баюрки. Пара валувала із вертикальних проломів, що могли бути поворотами в інші коридори чи персональні комірчини або бути просто дірками в стіні. Десь неблизько завищав ультразвук, із яким хтось різав металом метал, а поруч стояв електронний вереск нігіломузики. Кричав чоловік, сміялася жінка, і її регіт залізною луною покотився вниз по шахті й трубопроводах. Десь флешетами кашлянула гвинтівка.

Вулик «Утиль». Ґледстон наблизилася до перехрестя печерних коридорів і зупинилася, щоб озирнутися. Мікрододаток спікірував і тепер нарізав кола набагато нижче, нав’язливий, наче сердита комаха. Викликав підкріплення СБ. І тільки наполегливими командами Ґледстон перебила дзижчання апарата, поки його взагалі не стало чутно.

Вулик «Утиль». Саме тут Брон Ламія зі своїм коханцем-кібридом переховувалися останні кілька годин перед спробою дістатися храму Ктиря. Це типове підчерев’я Мережі (лиш один приклад із міріад), чорний ринок, на якому можна роздобути все, що завгодно: від флешбеку до армійських озброєнь — можна придбати нелегальні андроїди чи пройти підпільний курс терапії Поульсена, що з рівними шансами може вас згубити або ж подарувати зайві двадцять років молодості. Ґледстон повернула праворуч, у найтемніший коридор.

Істота завбільшки з пацюка, але з більшою кількістю лап чкурнула в розбиту витяжну трубу. Директриса відчула запахи каналізації, поту, озону від перегрітих дек для виходу в базову площину інфосфери[38], солодкуватий аромат вибухівки для ручної зброї, блювотиння й сморід низькопробних феромонів, що мутували в токсичну форму. Вона йшла коридорами, думаючи про наступні тижні і місяці, про жахливу ціну, яку змушені будуть сплатити планети через її ухвалу та одержимість.

П’ятеро молодиків, прооперовані підпільними аРНКтистами і тепер схожі більше на тварин, аніж на людей, вигулькнули в коридорі прямо перед Ґледстон. Вона пригальмувала.

Перед нею опустився мікрододаток, обнуливши свій полімерний камуфляж. Створіння попереду розреготалися, забачивши механізм завбільшки з осу, який підстрибував і носився в повітрі. Цілком можливо, що настільки глибока аРНКтизація просто позбавила їх можливості навіть упізнати машину. Двоє клацнули вібразивами, один розчахнув десятисантиметрові сталеві пазурі, а інший видобув пістолет, оснащений флешет-барабанами.

Ґледстон тільки бійки й бракувало. На відміну від цих «овочів» із Вулика «Утиль», вона знала, що мікрододаток здатен її оборонити від усіх п’ятьох та ще й сотні таких самих, як вони. Та їй не потрібні були смерті тільки через те, що «Утилю» випало стати місцем її прогулянки.

— Ідіть собі геть, — промовила вона.

Молодики витріщили жовті очі, чорні вибалушені очі, прикриті щілинами, і світлочутливі поясні стрічки. В унісон вони зробили крок уперед, захоплюючи її в своє півколо.

Міна Ґледстон розправила плечі, вкуталася в плащ і вимкнула комір конфіденційності, щоби вони встигли побачити її погляд.

— Ідіть геть, — повторила вона.

Ті завагалися. Пір’я та луска вібрували під невидимим вітерцем. На двох інших затремтіли вусики-антени і запульсували тисячі дрібних ворсинок — органи чуттів.

Вони пішли геть. Так само хутко й тихо, як і потрапили сюди. Вже за секунду можна було почути лиш крапання води і далекий сміх.

Ґледстон похитала головою, відкрила персональний портал і ступила в нього.

Сол Вайнтрауб із донькою родом зі Світу Барнарда. Ґледстон квантувалася на маленьку телепорт-станцію в їхньому рідному місті Крофорді. Стояло надвечір’я. Із підстрижених газонів росли низькі білі будиночки, відображаючи сентиментальну охайність Канадського республіканського відродження та практичність хліборобів. Високі дерева, розлогі крони — неймовірна схожість зі староземними прообразами. Ґледстон одвернулася від потоку пішоходів, що квапилися додому після робочого дня, який могли провести казна-де в кордонах Мережі, і тупцяли брукованими тротуарами повз цегляні будинки, зведені по периметру трав’яного овалу. Ліворуч від себе, за присадкуватим рядом будинків, вона розгледіла поля. Високі зелені рослини, можливо, кукурудза, росли тихошелесними грядками і тягнулися аж ген до неблизького обрію, де на сконі дня ще виднілася остання дуга велетенського червоного сонця.

Ґледстон проминула студмістечко, замислившись, чи не міг це бути той самий університет, де викладав Сол. Але її це не настільки цікавило, щоб уточняти в інфосфері. Під крислатим гіллям дерев самостійно займалися газові ліхтарі, а в прогалинах листя, де небо змінювало свій колір із лазурового на бурштиновий, а відтак — на ебеновий, вигулькнули перші зорі.

Директриса читала «Задачу Авраама», трактат Сола Вайнтрауба, де він аналізує відносини між Богом, котрий вимагає в офіру сина, і людським родом, який схиляється перед його волею. Вайнтрауб висновує, що Старозаповітний Єгова не тільки випробовує Авраама, а й просто спілкується тією єдиною мовою вірності, покори, жертовності та наказів, що її на той момент могло зрозуміти людство. Новий Заповіт же, на думку Вайнтрауба, провістив нову стадію цих відносин, на якій людство більше за жодних обставин і для жодного бога не могло стерпіти покладання своїх дітей на вівтар, натомість батьки... цілі раси батьків... воліли самі йти під офірний ніж. Звідси всі ці Голокости двадцятого століття, Короткий обмін, тристоронні війни, нерозважливі сторіччя і, можливо, навіть Велика помилка тридцять восьмого року.

Урешті-решт Вайнтрауб розглядає відмову від будь-яких пожертв, відмову від будь-яких відносин із Богом, за винятком особистої поваги та щирих спроб порозумітися. Він написав про численні смерті Бога і потребу божественного воскресіння саме зараз, коли людство сконструювало власних богів та випустило їх на волю у всесвіт.

Вишуканим кам’яним мостом Ґледстон перетнула загублений у тінях потічок, чиє місце розташування вгадувалося тільки за його шумом у темряві. Жовте м’яке світло спадало на муровані перила ручної роботи. Десь за межами студмістечка завалував собака, і хтось негайно скомандував йому замовкнути. На третьому поверсі старого будинку, спорудженого ще чи не до Гіджри, з крутими фронтонами і під черепичним дахом, світилися вікна.

Ґледстон подумала про Сола Вайнтрауба, його дружину Сару та прекрасну двадцятишестирічну доньку, яка повернулася з археологічної експедиції на Гіперіоні із єдиним відкриттям — прокляттям Ктиря, хворобою Мерліна. Про те, як Сол із Сарою спостерігали, як їхня дитина мінялася з віком у протилежну сторону — перетворювалася спершу на дитину, а потім і на немовля. А відтак і про те, як Сол дивився на все це сам-один, після безглуздої аварії «емтешки», що в ній загинула Сара з сестрою, в якої вона тоді гостювала.