Про Рахіль Вайнтрауб, чий перший та останній день народження мав настати менш ніж за три стандартні дні.

Ґледстон ударила кулаком по каменю, викликала портал і шупила деінде.

Полудень на Марсі. Вже шість століть кипіла в Тарсісі лишалися кишлами. Рожеве небо над головою й надто холодне та розріджене повітря для Ґледстон, навіть загорнутої в плащ. Повсюди неслась курява. Ґледстон крокувала вузькими завулками й гірськими карнизами Міста Евакуйованих, марно намагаючись знайти бодай одне відкрите місце, звідки можна було побачити хоч щось інакше, а не наступне скупчення халуп або фільтрувальних веж, із яких сочилась вода.

Тут майже нічого не росло. Великі ліси, насаджені в часи Озеленення, пішли на дрова або всохли, і тепер їхнє місце зайняли червоні бархани. Тому поміж ледь не кам’яних доріжок, второваних двадцятьма босоногими поколіннями, хіба що то там, то сям проросли нелегальні бренді-кактуси й волочилися паразитичні клапті павучого лишайнику.

Ґледстон відшукала присадкувату брилу і сіла на неї спочити, понуривши голову й масажуючи коліна. Її оточила ватага голопузої дітлашні в лахмітті, між якого теліпалися штекери нейрошунтів. Діти стали жебрати, але нічого не домоглися від мовчазної дами, тож просто з хихотінням утекли геть.

Сонце забралося високо в небо, звідки не було видно ні Олімпу, ні суворої краси військового училища Федмана Кассада. Ґледстон озирнулася. Рідні краї цього гордого чоловіка. Тут він починав у молодіжних бандах, одержав строк, реабілітувався та здобув військові почесті.

Ґледстон знайшла всамітнене місце і ступила в портал.

Божегай зустрів її, як і завжди: ароматний від запахів мільйонів дерев, тихий, якщо не брати до уваги шарудіння вітру в листі, забарвлений у напівтони й пастель, із передсвітанковим сонцем, чиє проміння наче запалило верхівку цього схожого на океан лісового світу, і кожен листочок його крон тріпотів у вранішньому леготі, струшуючи росинки й досвітні краплі дощу — здійнявся вітерець і прихопив із собою дощовий дух та відчуття вологої зелені. Ґледстон стояла на високій платформі, що неслася над темною планетою, яка за півкілометра під нею досі спала глибоким сном.

До неї підійшов храмовник, але коли жінка змахнула рукою, він помітив блиск браслета-перепустки і відступив назад — висока постать у клобуку водномить розчинилась у плетиві листя та лози.

Тамплієри становили найпідступнішу зі змінних у грі, яку вела Ґледстон. Принесена ними жертва — «Іґґдрасіль» — була унікальною, безпрецедентною, незбагненною і бентежною. З усіх її потенційних союзників у прийдешній війні цінніших та загадковіших од них просто не знайти. Віддане життю і вченню М’юїра, Братство Дерева було нечисленною, але могутньою силою в Мережі — нагадуванням про екологічну пильність у суспільстві, що нестямно себе нищило, марнувало і не думало визнавати власного гулящого життя-буття.

Де Гет Мастін? Чому він залишив куб Мебіуса іншим прочанам?

Ґледстон спостерігала за сходом сонця. Небо заполонили сироти-монгольф’єри, порятовані від масового забою на Вирі, і їхні багатобарвні тіла ширяли над її головою, нагадуючи багаточисленний табунець фізалій[39]. Райдужні повітроплавці розправили тонкі, немов мембрана, сонячні крильця-вітрила й ловили вранішнє проміння. З-під крони зірвалася зграя круків і взялася набирати висоту, описуючи кола над Директрисою, а їхнє каркання стало різким контрапунктом легкому вітру й шепелявому напору дощу, який наближався із заходу. Краплі наполегливо тарабанили по листю, чим нагадували жінці рідну планету Патофу і Стоденний мусон на ній, під час якого Ґледстон із братами ловили в мочарах ропух-літунів, бендитів та шпанських мохових гадючок, розпихували їх по скляних слоїках і несли потім до школи.

Вона в стотисячний раз усвідомлювала, що в неї досі лишається час дати всьому відбій. На цій стадії війна на винищення ще не є неминучою. Вигнанці досі не перейшли в контрнаступ, якого Гегемонія вже не змогла би проігнорувати. Ктир іще не на свободі. Поки не на свободі.

Для порятунку ста мільярдів душ всього лишень і треба було — повернутися на сенатський поверх, зізнатися в трьох десятиріччях облуди й дволикості, розказати про свої страхи та невпевненість...

Ні. Усе йтиме за планом, поки його пункти не скінчаться. Аж ген до непрогнозованого. У небачені води хаосу, де навіть прогнозисти ТехноКорду, котрі знають усе, лишаються сліпими.

Ґледстон ішла платформами, вежами, пандусами та кладками деревного міста храмовників. Мешканці його крон, завезені сюди з двох десятків світів, та скориговані аРНКтистами шимпанзе лаялися на неї з-поміж гілля та кидалися врозтіч, граційно розгойдуючись на хирлявих ліанах у трьохстах метрах вище підліску. Із районів, закритих для туристів і привілейованих відвідувачів, Ґледстон чітко розчула схожу на григоріанські хорали вранішню службу тамплієрів. Унизу зі світлом та рухом прокидалися нижні яруси. Минули нетривалі зливи, і Ґледстон повернулася нагору, звідки знову могла насолодитися пейзажем. Підвісним, усуціль дерев’яним мостом завдовжки шістдесят метрів вона дісталася іншого дерева — ще більшого, до якого було пришвартовано півдюжини великих аеростатів (єдиний дозволений на цій планеті вид транспорту); нетерплячі, спраглі лету, їхні пасажирські гондоли погойдувалися на леготі, нагадуючи великі бурі ягоди. Оболонки повітряних куль хтось із любов’ю розмалював у кольори, що нагадували інших живих істот: монгольф’єрів, метеликів-монархів, яструбів Томаса, райдужних повітроплавців, вимерлих цепленів, повітряних кальмарів, місячних нетель, орлів[40] (настільки шанованих, що їх навіть не намагалися відтворити чи аРНКтизувати) та багато кого ще.

Усе це загине, якщо я не спинюся. Обов’язково загине.

Ґледстон призупинилася на краю круглої платформи і так міцно вхопилася за поручні, що старечі плями на її руках ще сильніше проступили на раптово зблідлій шкірі. Вона згадала старі книжки, які колись читала. У них ішлося про те, як щойно зароджені європейські нації, ще до Гіджри, ще до космічних польотів, перевозили в рабство чорних людей — африканців — із їхньої батьківщини на колоніальний Захід. Чи завагались би ці раби, в ланцюгах і кайданах, голі й скрючені в смердючому трюмі рабовоза... чи завагались би ці раби перед повстанням, чи сумнівались би скидати в море власних тюремників, знаючи, що їхні дії знищать цей прекрасний рабовласницький корабель... чи й саму Європу?

Але ж вони могли повернутися в Африку.

Із горла Міни Ґледстон вирвався чи то стогін, чи то схлипування. Вона відвернулася від мальовничого світанку, від співів, що вітали новий день, від повітряних куль (живих монгольф’єрів та рукотворних аеростатів) у новонародженому небі і спустилася вниз, у відносну темряву, звідки викликала персональний телепорт.

На рідну планету останнього пілігрима, Мартіна Силена, їй би потрапити не вдалося. Попри те, що напівсиньому від численних курсів терапії Поульсена поету сповнилося тільки півтора століття, а його клітини пам’ятали заморожування дюжини тривалих кріогенних фуг і ще холодніших способів зберігання, його життя насправді простяглося на понад чотириста років. Він народився на Старій Землі в останні дні її існування. Його матір належала до надзвичайно аристократичної родини, і юність поета минула під пастило з декадентства й елегантності, краси і медвяного запаху занепаду. Мати лишилася конати із вмирущою Землею, а Силена відправила в космос, аби хтось міг розібратися з сімейними боргами, навіть якщо це означало... саме так воно в результаті і сталося... служити на каторжній роботі в одному з найпекельніших загумінкових світів Мережі.

Ґледстон не могла відвідати Старої Землі, а тому відправилася на Небесну Браму.

Столицею планети був Болотянськ, брукованими вулицями якого тепер крокувала Ґледстон, милуючись великими й старими будинками, що нависали над вузьким павутинням кам’яних каналів, а ті все пнулися вгору штучним гірським схилом, чимось нагадуючи гравюри Ешера[41]. Вишукані дерева і ще більша від них хвощова папороть вінчали пагорби, оторочували широкі білі проспекти і зникали за елегантним поворотом білих піщаних пляжів. Фіолетові хвилі ледачого припливу, наче призма, дробили світло на десятки різних кольорів і вмирали на бездоганному узбережжі.