— А бодай тобі трясця... — благоговійно шепоче Тео.

Уздовж узлісся на північно-східній околиці міста на коротку мить спалахує вогонь і виникає інверсійний слід ракети із ПЗРК, що несеться навпростець в екраноліт Гегемонії.

— Тримайтеся! — кричить Тео. Він переключається на ручне управління, клацає тумблерами, робить крутий правий віраж, намагаючись потрапити всередину внутрішнього радіусу повороту дрібної ракети.

Вибух у хвостовій частині вириває консула з плетива аварійних пасків, і від цього на секунду в нього затуманюється зір. Коли він знову може зосередитися на подіях, у кабіні вже з усіх сил валить дим, напотемки блимають червоні аварійні вогні, і всі системи екранольота дванадцятьма нагальними голосами попереджають про падіння. Тео похмуро горбиться над омніконтролером.

— Тримайтеся! — абсолютно дарма повторює він. Екраноліт заточується, до горла підступає нудота, апарат ніби знаходить опору в повітрі, зривається із неї і, перекидаючись та кренячись, падає на охоплене пожежами місто.

Я кліпнув і розплющив очі, дещо дезорієнтований у темному й неозорому інтер’єрі Базиліки Святого Петра. Пацем. До мене в неяскравому блиманні свічок нахилилися монсеньйор Едуар та отець Поль Дюре. На їхніх обличчях читалося напруження.

— Я довго... спав? — мені здавалося, що минули тільки секунди, а сам сон був лише тріпотінням образів, які пробігають перед очима людини в ту коротку мить між мирним лежанням на ліжку та міцним сном.

— Десять хвилин, — відповів монсеньйор. — Розкажете, що ви побачили?

Не було причин їм відмовляти. Скінчивши описувати ці свої образи, я помітив, як перехрестився монсеньйор Едуар.

— Mon Dieu[92], — проказав він, — посол ТехноКорду під’юджує Ґледстон відправити людей у ті... тунелі.

— Тільки-но я переговорю з Істинним Голосом Дерева світу на Божегаї, — торкнувся мого плеча Дюре, — я одразу підскочу до вас на ЦТК. Нам потрібно розповісти Ґледстон про те, що її вибір — дурниця.

Я кивнув. Кудись запропастилися всі мої думки про подорож на Божегай із Дюре або ж і на сам Гіперіон.

— Згода. Тільки рушати потрібно як стій. Чи зможу я пройти вашими... «Дверима Папи» на Центр Тау Кита?

Монсеньйор підвівся, кивнув і потягнувся. Раптом я збагнув, що переді мною надзвичайно старий чоловік, котрого обійшла терапія Поульсена.

— Там пріоритетний доступ, — відповів він і розвернувся до Дюре: — Поле, ти добре знаєш, що я би склав тобі компанію, якби зміг. Похорони Його Святості, вибори нового Святого Отця... — монсеньйор видав тонкий і жалісливий звук. — Просто диво, які тривкі щоденні спонуки навіть напередодні загальної катастрофи. У самого Пацема лишилося трохи менше десяти стандартних днів до прибуття варварів.

У мерехтінні свічок блищало високе чоло Дюре.

— Передусім Церква не повинна займатися банальними щоденними спонуками, друже мій. Її завдання значно ширші. Я хутенько відвідаю планету тамплієрів і спробую разом із пан-Северном переконати Виконавчу директрису не слухати ТехноКорду. А потім, Едуаре, я повернуся, і ми обоє спробуємо дати раду цій заплутаній єресі.

Я вийшов за ними із базиліки: через бічні двері, що вели в коридор за високою колонадою, і ліворуч — через відкритий двір навпростець (дощ ущух, і в повітрі стояла його свіжість), потім униз по сходах, далі — вузьким тунелем до папських апартаментів. Швейцарські гвардійці виструнчилися, коли ми ввійшли до передпокою; високі чоловіки були вбрані в кіраси та жовто-сині панталони в смужку попри те, що їхні традиційні алебарди насправді були армійською енергетичною зброєю. Один вийшов наперед і тихо щось промовив до монсеньйора.

— Пан-Северне, на вас чекає людина на головній телепорт-станції.

— Мене? — я дослухався до інших голосів в інших кімнатах — мелодичних переливів повторюваних молитов. Я припустив, що це якось пов’язано із підготовкою до похорон Папи.

— Так. Якийсь пан-Гант. Каже, що справа термінова.

— Іще хвилинка, і ми би з ним зустрілися в Будинку уряду, — пробурмотів я. — Йому можна сюди до нас?

Монсеньйор Едуар кивнув і тихо сказав щось швейцарському гвардійцю, котрий у свою чергу прошепотів кілька слів в орнаментальний гребінь на старожитньому панцирі.

Так звані «Двері Папи» — крихітний портал в обрамленні різьблених серафимів та херувимів у золоті та із п’ятичастковим барельєфом, що ілюстрував історію гріхопадіння Адама і Єви та їхнє вигнання із райського саду — були розташовані поруч із апартаментами Папи в кімнаті, яка добре охоронялася. Ми зачекали там, і з усіх чотирьох дзеркальних стін на нас утомлено дивилися наші бліді та виснажені відображення.

Лі Гант прийшов у супроводі того самого священика, котрий привів мене у базиліку.

— Северне! — вигукнув улюблений дорадник Ґледстон. — Ти негайно потрібен Виконавчій директрисі.

— Саме збирався до вас, — відповів я. — Не можна дозволяти Ґледстон будувати і застосовувати пристрій смерті. Це кримінальний злочин.

Гант блимнув очима — дуже комічно як для його басетової парсуни.

— Ти що, знаєш про все на світі, Северне?

Я не міг не усміхнутися.

— Мала дитина, яку залишили напризволяще в голографічній ніші, багато бачить та мало розуміє. І тим не менш у неї є перевага: вона може перемикати канали і вимикати трансляцію, коли їй набридне.

Монсеньйор Едуар був відомий Гангові по різних державних справах, а отця Поля Дюре із Товариства Ісуса я представив йому сам.

— Дюре? — перепитав Гант, у якого ледве щелепа не відвалилася.

Я вперше бачив, аби дораднику забракло слів, і мені це видиво припало до вподоби.

— Пояснимо пізніше, — промовив я і потис руку священика. — Нехай щастить на Божегаї, Дюре. Не баріться.

— Одна година, — пообіцяв єзуїт. — Не більше. Лишився один фрагментик головоломки, якого мені бракує, щоби поговорити із Виконавчою директрисою. Будь ласка, поясніть їй усе про той кошмар у лабіринті... а за годину я все підтверджу власною персоною.

— Можливо, навіть до вашого прибуття вона буде надто зайнята, щоби прийняти мене, — відказав я. — Але я докладу максимум зусиль, аби зіграти вашого особистого Івана Хрестителя.

Дюре всміхнувся.

— Тільки не втрачайте голови, мій друже, — він кивнув, набрав код доступу на архаїчній панелі моні-диска і зник у порталі.

Я попрощався із монсеньйором Едуаром.

— Ми все владнаємо ще до того, як сюди дістанеться хвиля Вигнанців.

Старий священик здійняв руку і благословив мене.

— Ідіть з Богом, молодий чоловіче. Я відчуваю, що на всіх нас насуваються темні часи, але ваш тягар особливо важкий.

— Я простий спостерігач, монсеньйоре, — похитав я головою. — Я чекаю, дивлюся і бачу сни. А це невеликий тягар.

— Потім будеш чекати, дивитися і бачити сни, — різко озвався Лі Гант. — Пані Шишці потрібна твоя присутність, а мене заждалися на одному засіданні.

Я подивився на маленького чоловіка.

— Як ти мене розшукав? — поставив я даремне запитання: телепортами завідує Корд, а Корд співпрацює з керівництвом Гегемонії.

— Командна картка, яку ти отримав, полегшує вистежування твоїх маршрутів, — із нетерплячкою в голосі відповів Гант. — Саме зараз наш обов’язок — бути там, де все відбувається.

— Прекрасно, — відповів я і кивнув монсеньйорові та його помічнику, поманив Ганта, набрав тризначний код Центру Тау Кита, додав дві цифри на позначення материка, ще три — для Будинку уряду й останні дві — код приватного терміналу. Гудіння телепорту дещо посилилося, і його мутне дзеркало аж ніби замерехтіло від очікування.

Першим ступив у нього я і відійшов трошки вбік, аби звільнити місце для Ганта, котрий рушив за мною.

Ми не в центральній телепорт-станції Будинку уряду. Наскільки я можу судити, ми навіть не поруч. Іще за секунду сума моїх відчуттів сонячного світла, кольору неба, сили тяжіння, відстані до обрію, запахів і, загалом кажучи, чуття речей навколо дозволяє усвідомити — ми взагалі не на Центрі Тау Кита.