І цієї самої миті ніби хтось встромляє кілька тисяч голок і шпильок у тіло Консула.
— Як ти в біса мене відшукав? — цікавиться Консул. Вони в парі кілометрів до міста, досі ширяють понад рікою Гупай. Він уже спроможний сісти, його слова можна більш-менш розібрати, і попри те дипломат радий, що є нагода посидіти кілька зайвих хвилин, перш ніж доведеться вставати і йти.
— Що?
— Я спитав, як ти мене знайшов. Звідки ти міг знати, що я спустився Гулаєм?
— Повідомленням «світлом-плюс» від Директриси Ґледстон. Персональним. Під старенький шифроблокнот консульства.
— Ґледстон? — Консул розминає руки, намагаючись повернути чутливість у пальці, користі від яких зараз не більше, ніж від гумових сосисок. — Якого дідька! Звідки Ґледстон могла знати, що я потрапив у халепу на Гулаї? Я лишив передавач старенького комлоґу бабусі Сірі в долині, щоби зв’язатися із прочанами, щойно я одержу свій корабель. Звідки ж знає Ґледстон?
— Мені це не відомо, але вона точно вказала на ваше місце перебування і згадала про халепу. Вона навіть зазначила, що ви були на килимі-літуні, який зазнав аварії.
Консул мотає головою.
— У цієї дами, Тео, ресурси, які нам навіть не снилися.
— Так. Це точно.
Консул роздивляється свого друга. Тео Лейн уже майже один місцевий рік працює на посаді генерал-губернатора нової планети Гіперіон у складі Протекторату, але спекатися старої звички — звертання на «ви» — ніяк не міг: все ж таки сім років служби на посаді віце-консула та старшого помічника під час каденції Консула давалися взнаки. Востаннє він бачив цього молодика (тепер уже не такого молодого, як міг помітити Консул, адже через тягар відповідальності на молодому обличчі вже проявилися зморшки), коли той нетямився з люті, що Консул відмовляється від генерал-губернаторства. Це було тиждень тому. Віки й епохи тому.
— До речі, — Консул чітко карбує кожне слово, — дякую тобі, Тео.
Генерал-губернатор, замислившись про щось, механічно киває. Він нічого не питає про те, що Консул бачив на півночі за горами, не цікавиться долею пілігримів. Під ними у напрямку Кітса широко розливається і в’ється Гулай. Далеко позаду аж до самого обрію піднімаються невисокі бескиди, і їхні гранітні брили тьмяно мріють у надвечірньому світлі. У подувах бризу мерехтять вічноголубі зарості.
— Тео, як тобі вдалося викроїти час і явитися за мною особисто? На Гіперіоні обстановка зараз, мабуть, така, що можна з глузду з’їхати?
— Можна, — Тео перемкнувся на автопілот і розвернувся до Консула. — Лишається кілька годин... можливо, хвилин... до фактичного вторгнення Вигнанців.
— Вторгнення? — кліпнув здивований Консул. — Тобто до висадки?
— Саме так.
— Але ж флот Гегемонії...
— В абсолютно хаотичному стані. Вони і так ледве втримували позиції проти Рою ще до нападу на Мережу.
— Мережу!
— Цілі системи під ударом. Рій багатьом загрожує. Збройні сили наказали флоту відступати через свої армійські телепорти, проте, напевно, кораблям у системі не так просто вийти з бою. Мені деталей ніхто не повідомляє, але всім уже ясно, що Вигнанці хазяйнують, де їм завгодно, крім оборонного периметру навколо сфер сингулярності і порталів, виставлених військами.
— Космопорт? — Консул зараз думає про розжарені останки свого прекрасного зорельота.
— Обстрілів іще не було, але військові не баряться і відводять свої спускові катери й транспорти якомога хутчіше. Тут лишилися тільки базові підрозділи десанту.
— Що з евакуацією?
Тео реготнув — цей звук із вуст молодого чоловіка виявився найгіркішим на всій пам’яті Консула.
— Евакуація поширюється на співробітників консульства і важливих громадян, яких умістять останні спускові катери.
— Вони покинули спроби врятувати населення Гіперіона?
— Та вони навіть багатьох своїх витягнути не зможуть. Посольським «світлом-плюс» до нас просочилася звістка про те, що Ґледстон прийняла рішення віддати загрожені планети Мережі на поталу нападникам, щоби виграти час для перегрупування Збройних сил, заощадити пару років і забезпечити оборону, поки до них доберуться Рої з урахуванням їхнього часу-в-борг.
— Боже мій, — шепоче Консул. Усе життя він працював представником Гегемонії і в той же час виношував плани з її повалення, аби помститися за бабусю... її спосіб життя. Але тепер, коли все дійшло до реальних подій...— А Ктир? — раптом цікавиться він, помітивши присадкуваті білі споруди Кітса за пару кілометрів попереду. Сонячне проміння торкається пагорбів та ріки, ніби востаннє благословляючи їх на ніч.
— Ми все ще одержуємо звіти, — мотає головою Тео, — але Вигнанці зараз посіли роль головного джерела паніки.
— Але ж він іще не в Мережі? — перепитує Консул. — Я маю на увазі Ктиря.
Генерал-губернатор різко поглянув на дипломата.
— У Мережі? Звідки йому взятися в Мережі? Телепорт-порталів на Гіперіоні так і не відкрили. Біля Кітса, чи Ендіміона, чи Порт-Романса не стрічали. У жодному великому місті.
Консул у відповідь промовчав, але замислився: «Господи, моя зрада абсолютно ні до чого. Я продав душу, щоби відкрити Гробниці часу, але причиною падіння Гегемонії стане не Ктир, а... Вигнанці! Все-таки нас вони перемудрили. І моя зрада Гегемонії — це частина їхнього плану!»
— Послухайте, — різко заявляє Тео, хапаючи Консула за зап’ясток, — є причина, чому Ґледстон наказала мені покинути все і відправила на ваші пошуки. Вона дала право звільнити ваш корабель...
— Прекрасно! — вигукує Консул. — Тепер можна...
— Послухайте! Ви не повернетесь у долину Гробниць часу. Ґледстон хоче, аби ви обійшли периметр ЗСГ і знайшли в системі елементи Рою.
— Рою? Навіщо...
— Директриса хоче, аби ви вступили з ними в переговори. Вони вас знають. Якимось чином вона спромоглася повідомити їх про ваш приліт. Їй здається, що вони вам дозволять... що вони не знищать вашого корабля. От тільки підтвердження цього вона не отримала. Ризикова справа.
Консул відкинувся на шкіряному сидінні. Він почувається, наче знову зазнав удару аудіотравматом.
— Переговори? Про що мені в біса з ними говорити?
— За словами Ґледстон, вона зможе з вами зв’язатися «світлом+», тільки-но ви покинете Гіперіон. Це треба зробити дуже швидко. Сьогодні. Перш ніж перед Роями впадуть усі світи першої хвилі.
Консул чує словосполучення «світи першої хвилі», але не уточнює, чи серед них є його люба Мауї-Заповітна. Можливо, гадає він, так було би навіть краще.
— Ні, я вертаюся назад у долину, — відказує він.
Тео поправляє окуляри.
— Вона вам не дозволить.
— Справді? — усміхається Консул. — І як вона мене зупинить? Зіб’є зореліт?
— Не знаю, але, цитую, не дозволить, — у голосі Тео відчувається справжня тривога. — Тут в армійського флоту є кілька кораблів орбітальної охорони та факельників. Для супроводу останніх катерів.
— Що ж, — усмішка не сходить з обличчя Консула, — то нехай спробують збити. От уже два століття кораблям з екіпажами ще жодного разу не пощастило сісти біля долини Гробниць часу: техніка долітає справно, та люди на їхньому борту щезають. Тож перш ніж мене перетворять на шлак, я вже висітиму на дереві Ктиря, — на мить він заплющує очі, уявляючи, як на узвишші понад долиною приземляється порожній корабель. Він уявляє, як Сол, Дюре та інші дивом повернуті біжать під захист корабля, рятують за допомогою його хірургічного відділення Гета Мастіна і Брон Ламію, а завдяки кріогенній фузі та спеціальній камері — маленьку Рахіль.
— Господи, — шепоче Тео, і шок у його голосі виводить Консула зі стану замріяності.
Вони саме пролітають над останньою лукою річки перед містом. Бескиди тут трошки вищі, сягають апогею на півдні, де здіймається вирізьблена в скелі подоба Сумного Короля Біллі. Сонце на вечірньому прузі заливає світлом низькі хмари та будинки східного кряжу.
Над містом шаленіє битва. Хмари простромлюють лазерні промені, кораблі рояться і горять, немов мушва, яка надто близько підлетіла до полум’я, а під хмарною стелею на розмитих плямах підвісних полів дрейфують парашутисти і десант. Місто Кітс зазнало нападу. Вигнанці прийшли на Гіперіон.
