— По допомогу, — адреналін у крові Консула вже впав, і тепер він відчуває смертельну втому, що межує із відчаєм. — Надто багато... надто багато бандитів на берегах. На баржі було дуже ризиково. Килим-літун... безпечніше.

Чоловік на ім’я Чез починає реготати.

— Забери ножа, Обеме. Прогуляємось трошки вгору, га?

Обем підскакує, мов ошпарений. Ніж і досі у нього в руці, от тільки лезо (і гнів) зараз обернені до його напарника.

— Ти йобу дався, мужик? У тебе в голові гівна між вух натицяно? Га, мужик? Та він же бреше, бо не хоче вмирать.

Чез і вухом не повів, не відступив ні на крок.

— Може, і брехло. То й шо? До шлюзів можна дійти за півдня, еге ж? Нема човна, нема золота — ножем по шиї, і баста, еге ж? Тіки повільно, підвісивши його догори дриґом. Є золото, все лишаєцця в силі, тіки по бистрянку, гострим штрикнули, і ти вже багатій, еге ж?

Обем секунду вагається між гнівом та глуздом, одвертається і вгороджує восьмисантиметрове лезо керамічного вічногострого ножа у стовбур невілії. І йому ще вистачає часу повернутися назад до Консула та присісти навпочіпки перед ним, перш ніж гравітація дає знати дереву, що його перерізали навпіл, і стовбур падає на берег річки із тріском поламаного гілля. Обем хапає Консула за барки:

— Слухай сюди, чоловіче з Гегемонії. Тіки спробуй розпатякувати, тікати, падати, стрибати, і я чикрижитиму тобі пальці та вуха просто для вправляння. Допетрав?

Консул, хитаючись, зводиться на ноги, і вони всі троє рушають у підлісок під крони невисоких дерев; він іде у трьох метрах позаду Чеза та стількох же перед Обемом — іде у зворотному напрямку, віддаляючись від міста, зорельота і будь-яких шансів на порятунок Сола та Рахілі.

Минає година. І Консул не може придумати жодного розумного плану, який би можна було розіграти, коли вони дістануться приток і не знайдуть баржі. Кілька разів Чез махає їм рукою, щоб вони замовкли та сховалися. Одного разу через лопотіння павутиння у гіллі дерев, а ще раз — через шум на річці. Але вони не зустрічають жодної живої душі. Жодного натяку на порятунок. Консул пригадав випалені будівлі понад річкою, порожні хатки та безлюдні пристані. Страх перед Ктирем, страх залишитися на поталу Вигнанцям, пропустивши евакуацію, та місяці грабунків утікачами із Самооборони перетворили цю місцевість на пустку. Консул варганить виправдання та намагається придумати, як потягнути час, але відкидає усі варіанти. Його єдина надія полягає в тому, що на близькій відстані від шлюзів, де вода глибока й бистра, він може стрибнути в річку і спробувати із зав’язаними за спиною руками протриматися на плаву, поки його не віднесе у лабіринт крихітних острівців нижче за течією.

Якщо забути про втому і неспроможність від цього пливти навіть із вільними руками. Та й поцілять у нього ці двоє завиграшки, навіть якби він мав фору у десять хвилин і стартував би десь поміж гряд і корчів на річці. Консул надто втомлений, аби бути розумним, надто старий, аби бути сміливим. Він думає про дружину та сина, які загинули давним-давно під час бомбардування Брешії людьми, яким бракувало честі не менше, ніж цим двом істотам. Консул шкодує лише про одне: що він порушив дане слово і не допоміг іншим пілігримам. Шкодує про це... і ще про те, що не дізнається, чим це все скінчиться.

Позаду нього ніби харкає Обем.

— Чорт із ним, Чезику, чуєш? Може, пустимо йому трошки крові. Гляди, розговориться, чуєш? А потім підемо до баржі самі, якщо є десь та баржа, чуєш?

Чез розвертається, змахує піт із очей, хмуриться замислено на Консула і відповідає:

— Чорт, а чом би й ні. Ма’ть, і час, і місцинка саме ті, еге ж? Тіки дивись, простеж, щоби він міг говорити до самого кінця, чуєш?

— Ато, — шкіриться Обем, закидаючи гвинтівку за плече та видобуваючи вічногострий ніж.

— НЕ РУХАТИСЯ! — гуркоче голос згори.

Консул падає на коліна, а бандити, колишні самооборонівці, швидко й вишколено наготовляють зброю. Щось десь шумить, гуркоче, шмагає навколо гілками, курява стоїть стовпом, і Консул вчасно задирає голову, аби помітити брижі на похмурому призахідному небі, а нижче лінії хмар він відчуває прямо над ними масу. Вона спускається, Чез дістає свій голкостріл, Обем цілиться із ПЗРК, а потім вони всі втрьох, перекинувшись, падають. Не як підстрелені солдати, не як од віддачі в якомусь балістичному рівнянні, а ніби дерево, що його раніше підрізав Обем.

Консул рухнув долілиць у пил та гравій і лежить там, не кліпаючи — не здатний кліпнути.

«Аудіотравматична зброя», — гадає він, поки його синапси тужавіють, немов стара олива. Поруч вибухає локалізований циклон, щось велике і невидиме приземляється між трьома розпростертими у куряві тілами та берегом ріки. Консул чує, як дзижчить, відчиняючись, люк і гудять на неробочому ходу ротори турбіни в нутрощах апарата. Він і досі не здатен кліпати та навіть думати про те, щоби підняти голову. У його полі зору всього лише кілька камінців на рінистому пляжі, пейзажик із дюнами, лісок трави і велетенський на такій відстані самотній мураха-архітектор, який раптом, здається, зацікавився зволоженим, але непорушним оком Консула. Комаха починає квапитися у прагненні здолати півметра, що її відділяє від офтальмологічного призу, і в голові дипломата проноситься думка, адресована неквапливим крокам позаду: «Хутчіше».

Нараз під пахви Консула сковзнули чужі руки, хтось рохнув, і знайомий голос натужно проказав:

— Дідько, а ви погладшали.

Закаблуки волочаться по болоту, підстрибнувши на скрючених пальцях Чеза, яких проймали хаотичні корчі... чи, може, то були пальці Обема... у Консула не виходить повернути голови, аби роздивитися їхні обличчя. Та й рятівника не видно, аж поки його не підняли (наспівуючи хриплий речитатив проклять йому на вухо), не втягнули через правий люк-блістер екранольота, що відключив камуфляж, і не поклали у довге м’яке шкіряне пасажирське крісло із похиленою спинкою.

У полі зору Консула з’являється генерал-губернатор Тео Лейн, хлопчакуватий на вигляд, але вираз його обличчя вмить набуває трохи демонічної подоби, коли зачиняється люк і вмикається червоне внутрішнє світло. Молодший чоловік нахиляється і застібає павутиння аварійних пасків на грудях Консула.

— Перепрошую, що ви потрапили під аудіотравмат із тими двома.

Тео сідає в крісло, прилаштовує свої паски і крутить омніконтролер. Консул відчуває, як здригнувся і злетів екраноліт, на мить зависнувши над одним місцем, перш ніж без ані найменшого тертя розвернутися ліворуч. Від прискорення Консула притискає до крісла.

— Вибір у мене був маленький, — пояснює Тео на фоні тихих звуків усередині літального апарата. — Ці штуки мають на озброєнні лише аудіотравмати для боротьби із масовими заворушеннями, і найпростішим виходом було застосувати їх до всіх на найслабшому рівні, а потім швиденько підібрати вас, — звичним порухом одного пальця Тео поправляє на носі свої архаїчні окуляри і шкіриться до Консула: — Стара кондотьєрська приказка: «Вбивайте всіх. Господь знає тих, хто належить йому[91]».

Консул примудрився поворухнути язиком, видобути із себе якийсь звук та пустити слину на шкіряну оббивку сидіння.

— Спробуйте розслабитися на хвилинку, — озивається до нього Тео, зосередившись повністю на приладах та крайовидом за вікном. — Дві-три хвилини, і ви спокійно зможете говорити. Я летітиму низько та повільно. Тож до Кітса в нас буде хвилин десять, — Тео зиркнув на свого пасажира: — Вам пощастило. У вас сильне зневоднення. Ті двоє обмочили штани, коли попадали. Аудіотравмат — зброя гуманна, але спричиняє конфуз, коли поруч нема запасних штанів.

Консул пробує висловити свою думку щодо такої «гуманної» зброї.

— Іще пару хвилин, — знову говорить генерал-губернатор Тео Лейн, потягнувшись до Консула і витираючи йому щоку носовичком. — Маю вас попередити, що коли дія травмату слабне, виникають дискомфортні відчуття.