— Не зовсім так, — заперечує Альбедо. — Якщо громадян Гегемонії належним чином заховати, ми взагалі обійдемося без жертв. Як вам відомо, жезл смерті можна відкалібрувати на хвилі головного мозку певної довжини. З бомбою, чия дія ґрунтується на аналогічному принципі, та сама історія. Свійська худоба, дикі тварини і навіть членистоногі види лишаться неушкодженими.

Підводиться генерал Ван Зейдт із Космічно-десантних військ.

— Але ж не існує способу заховати все населення! Наші експерименти засвідчили, що важкі нейтрино «бомби смерті»[90] проникають у гірську породу чи метал на глибину до шести кілометрів. Таких сховищ просто не існує!

Проекція радника Альбедо складає руки на столі:

— У нас є дев’ять світів зі сховищами, де вмістяться мільярди людей.

— Лабіринтові планети, — киває та шепоче Ґледстон. — Але ж, безсумнівно, таке переміщення населення неможливе.

— Не згоден, — відповідає Альбедо. — Тепер, із входженням Гіперіона до складу Протекторату, на всіх лабіринтових планетах є зв’язок із системою телепортів. Переміщення людей одразу до сховищ може на себе взяти ТехноКорд.

За довгим столом ураз заторохтіли всі учасники наради, але Міна Ґледстон не зводить пильного погляду з обличчя Альбедо. Вона знаком просить про тишу, і коли та запанувала, каже:

— Розкажіть у деталях. Нам цікаво.

Консул сидить у дірявій тіні присадкуватої невілії та чекає на смерть. Руки у нього зв’язані за спиною фібропластовим волокном. Ще досі мокрий одяг роздерто на шмаття; волога на обличчі — меншою мірою останні краплі річкової води, а в основному — піт.

Двоє чоловіків, що стовбичать над ним, закінчують оглядати вміст дорожньої сумки.

— Чорт, — лається перший, — тута ніц чогось вартого, тіки гадський антикварний пістолет, — він затикає батьківську зброю Брон Ламії собі за пояс.

— Хрєново, шо не дістали того клятого килима-літуна, — говорить інший.

— Та він під кінець толком уже й не летів! — каже перший, і вони обоє зайшлися в реготі.

Консул мружиться, розглядаючи проти низького сонця дві дебелі постаті в брониках. З їхньої говірки він розуміє, що це тубольці. Із їхнього вигляду — старожитніх армійських бронежилетів, важких багатоцільових штурмових гвинтівок ЗСГ та решток полімерного камуфляжу — він висновує, що перед ним дезертири Самооборони Гіперіона.

Із їхньої поведінки він певен, що його збираються вбити.

Приголомшений падінням у річку Гулай, все ще заплутаний мотузками, якими він прив’язав до себе дорожню сумку, а себе до килима-літуна, він спершу сприйняв їх як рятувальників. Консул сильно вдарився об дзеркальну гладінь, довго не міг випірнути на поверхню (він навіть не уявляв, що можна провести стільки часу під водою і не втопитися), а на поверхні втрапив у сильну течію, яка знову затягла його під воду разом із клубком тросів та килимом. Битва була звитяжна, але програшна. І він перебував у десяти метрах від мілини, коли із заростів невілії вийшов якийсь чоловік і кинув Консулові линву. Опісля його побили, пограбували, зв’язали і, судячи з їхніх побіжних коментарів, готували під ніж, збираючись полишити труп на птахів-вістунів.

Один з-поміж них, трохи вищий, зі скошлаченими на «їжак» гострими масними пасмами, присів навпочіпки перед Консулом і витягнув із піхов керамічний вічногострий ніж.

— Ну, шо, голубе, пару слів на прощання?

Консул облизує губи. Він бачив тисячі кінематографічних і голографічних фільмів, у яких саме в таку мить герой збивав із ніг першого супротивника й ударом із розвороту вирубав іншого, вихоплював зброю і, все ще зі зв’язаними руками, відправляв обох на той світ. Пригоди тривали далі. От тільки Консул не почувається героєм: він виснажений чоловік середнього віку, йому все болить після падіння в ріку. Кожен із цих чоловіків стрункіший, дужчий, прудкіший і, вочевидь, підступніший, ніж Консул навіть у розквіті своїх сил. Він бачив насильство на власні очі (і навіть сам колись його вчинив), та життя і вишкіл чоловіка були присвячені вузьким, зате тихим стежинам дипломатії.

Консул іще раз облизує губи і каже:

— Я заплачу.

Чоловік, той, котрий сидить навпочіпки, посміхається і водить туди-сюди сантиметрів за п’ять від очей Консула вічногострим ножем.

— Чим, голубе? У нас твоя універсалка, нам там грошви за неї вивалять до гівна.

— Золотом, — відповідає Консул, усвідомлюючи, що це єдине поєднання трьох складів, що зберегло свою владу впродовж століть.

Чоловік, котрий сидить навпочіпки, не зреагував (у його очах, погляд яких спрямований на лезо ножа, хворобливий блиск), та підходить інший і важко кладе руку на плече напарника.

— Брателло, шо ви тут перетираєте? Звідки в тебе золото?

— Мій корабель, — говорить Консул. — «Бенарес».

— Бреше, Чезику, — чоловік, котрий сидить навпочіпки, підняв лезо до своєї щоки. — «Бенарес» — то старезна баржа-плоскодонка на мантовій тязі. Належить синьошкірим, яких ми порішили три деньки тому.

Консул на мить заплющує очі, змагаючись із нудотою, що підступила до горла. А. Беттік та інші андроїди з екіпажу покинули «Бенарес» на одному із катерів трохи менше тижня тому, прямуючи на південь, на «свободу». От тільки знайшли, напевно, дещо інше.

— А. Беттік, капітан екіпажу, — говорить він. — Хіба нічого не сказав про золото?

Чоловік із ножем вишкірився:

— Шумів багацько, говорив мало. Розказав про маршрут. Човен зараз в Окрайці вгорі по течії. Далекувато, трясця його матері, як для маржі без мант, думаєцця мені.

— Стули пельку, Обеме, — інший також присідає навпочіпки поруч із Консулом. — Нащо тобі було золото на тій баржі, а, голубе?

— А ви мене хіба не впізнали? — Консул піднімає обличчя. — Я кілька років був консулом Гегемонії на Гіперіоні.

— Ти, бляха-муха, з нами не шуткуй, — почав був чоловік із ножем, але його перебив інший:

— Точно, голубе. Я твоє обличчя з голофільму, що крутили в таборі, пам’ятаю, коли ще був малим. То нашо тобі, чоловіку з Гегемонії, те золото вгорі по ріцці, коли на голови саме небо падає?

— Ми пливли до сховку... Твердині Хроноса, — відказує Консул, намагаючись не проявити своєї радості, але в той же час будучи вдячним за кожну секунду життя, що вони йому дарують.

«Навіщо? — міркує якась його частина. — Ти втомився від життя. Готовий померти. Але не так. Тільки не тоді, коли на твою допомогу чекають Сол, Рахіль та інші».

— Кілька найзаможніших громадян Гіперіона, — говорить він. — Евакуаційна адміністрація не дозволяє транспортувати золото у зливках, тож я зголосився допомогти їм переправити ці скарби в підвали Твердині Хроноса, старого замку на півночі хребта Вуздечка. За певну комісію.

— Трясця, ну ти й псих! — шкіриться чоловік із ножем. — Та ж усе, що на північ звідціль, теперечки під Ктирем.

Консул опускає голову. Сенсу імітувати втому та відчуття провалу немає.

— Ми у цьому теж переконалися. Андроїди з екіпажу дезертирували минулого тижня. Кількох пасажирів убив Ктир. Я летів униз по течії сам.

— Чорта з два, — лається чоловік із ножем. У нього знову нездоровий, неуважний блиск в очах.

— Секундочку, — знову втручається його напарник і міцно ляскає Консула. — То де цей твій корабель із золотом, стариганю?

Консул відчуває присмак крові.

— Вище за течією. Не на річці, а схований в одній із її приток.

— Во-во, — каже власник ножа, приставляючи його лезо плазом до шиї Консула. Йому-то й різати не доведеться, щоб убити дипломата, а просто прокрутити лезо. — Кажу ж, це фігня. Ми марнуєм час.

— Секундочку, — і далі не здається його напарник. — Дуже далеко?

Консул перебирає в пам’яті притоки, які він проминув за останні пару годин. Уже пізно. Сонце майже торкнулося маківок дерев у гайку на заході.

— Одразу за шлюзами Карли, — каже він.

— Ну, і нашо ти летів на цій іграшці замість того, щоби пливти на баржі?