— Звісно.

— Монархісти мають стосунки з кимось серйознішим?

— Тільки із Церквою Ктиря, — Ґледстон призупинилася. Тут доріжка виходила на кам’яний місток через невеликий потічок. Директриса підібгала поділ сукні і сіла на кований ослінчик. — А знаєте, весь їхній єпископат і досі сидить у підпіллі.

— Після всіх тих заворушень і протестів я навіть не здивований, — я залишився стояти. Поруч із нами не було видно ні охоронців, ні моніторів, але я знав напевно, що якби спробував зробити бодай один погрозливий рух у бік Ґледстон, то прокинувся би вже ув’язнений Службою безпеки. Хмари над нами втратили свій золотий відтінок і вже мріли одбитим срібним світлом незліченних міст-небосягів ЦТК. — Що сталося з Діаною та її чоловіком?

— Служба безпеки їх ретельно допитала. Вони... в ув’язненні.

Я кивнув. Допит означав, що їхні мізки зараз плавали в шунтованих каністрах, а тіла перебували у кріогенному сховищі до ухвали таємного суду, чий вердикт вирішить, чи можна кваліфікувати дії подружжя як державну зраду. Потому їх знищать, а Діана з Гермундом відбуватимуть «термін ув’язнення» при повністю від’єднаних каналах зв’язку та біологічних відчуттів. Уже кілька століть Гегемонія не практикувала смертної кари, хоч її альтернативу назвати приємною також було складно. Я примостився на довгій лаві за шість футів від Ґледстон.

— Ви ще віршуєте?

Запитання мене подивувало. Я глянув на садову доріжку, де саме засвітилися фотосфери та японські ліхтарі.

— Я б так не сказав. Інколи мені сняться віршовані сни. Точніше, колись снилися...

Міна Ґледстон склала руки на колінах і подивилася на свої долоні.

— Якби ви писали щось про нинішні події, — спитала вона, — то якою була би ця поезія?

— Я вже це починав і двічі встигнув покинути, — розсміявся я. — Точніше, він починав... Вона була про смерть богів і їхні труднощі в сприйнятті свого нового статусу — безвладного. Поема була про перетворення, страждання і несправедливість. А ще — про поета, який (на його думку) найбільше постраждав від такої несправедливості.

Ґледстон поглянула на мене. У присмерку її обличчя здавалося клубком зморшок і тіней.

— І що то за боги, яких позбавляють влади цього разу, пан-Северне? Людство чи фальшиві кумири, яких ми самі створили?

— Звідки мені в біса це знати? — гаркнув я і відвернувся до струмка.

— Ви ж частина обох світів, правда? Людства і ТехноКорду?

— Я не належу жодному, — розреготався я. — Для вас — потвора-кібрид, для них — дослідний проект.

— Але чийого саме? І навіщо?

Я знизав плечима.

Ґледстон підвелася, і я рушив за нею. Ми перейшли потічок, вслухаючись у плескіт води на камінні. Стежина в’юнилася між високими брилами, оброслими ексклюзивними лишайниками, що виблискували у світлі ліхтарів.

На вершині короткого прольоту кам’яних східців Ґледстон призупинилася і спитала:

— Як ви гадаєте, Абсолютам у ТехноКорді вдасться побудувати свій Абсолютний Інтелект, пан-Северне?

— Чи створять вони Бога? — уточнив я. — Існують Штінти, які не хочуть створення Бога. Бо вони добре засвоїли людський урок і знають, що будівництво наступного етапу самоусвідомленого конструкту — це запрошення в рабство, якщо не фактичне знищення.

— Та чи істинний Бог винищуватиме свої створіння?

— У випадку Корду та гіпотетичного Абсінту, — проказав я, — Бог є саме створінням, а не творцем. Можливо, всякий бог мусить створювати менших істот, з якими міг би спілкуватися і відчувати таким чином свою відповідальність за них.

— Але ж хіба Корд не турбується про людей уже кілька століть після Відділення штучних інтелектів? — мовила Ґледстон.

Вона прикипіла до мене поглядом, наче намагалася щось вичитати в моєму виразі обличчя.

Я подивився на сад, у якому білим, ледь не моторошним у навколишній темряві світлом одсвічувала доріжка.

— Корд працює собі на пожиток, — промовив я, чудово розуміючи, що Директриса Міна Ґледстон знає про цей факт краще від усіх людей на світі.

— І ви відчуваєте, що людство більше не є засобом досягнення цього пожитку?

Я змахнув правицею:

— Я істота, що не належить жодній із цих культур, — повторив я. — І не можу похвалитися ні благословенним даром наївності своїх ненавмисних творців, ані прокляттям жахливого самоусвідомлення створінь останніх.

— Генетично ви — повноцінна людина, — зауважила Ґледстон.

Це не було питанням. Тому відповідати я не став.

— Кажуть, Ісус Христос теж був повноцінною людиною, — продовжувала вона далі. — А також мав божественну природу. Поєднання людської та божественної натур.

Мене вразила її поінформованість про цю давню релігію. Християнство спочатку поступилося місцем дзен-християнству, а потім і взагалі — дзен-гностицизму. Після чого ще сотнею інших течій вітальної теології та філософії. Рідна планета Ґледстон не дала прихистку знехтуваним віруванням, тому я припустив — і навіть сподівався, — що Директриса також не надто їх шанує.

— Якщо він був повноцінною людиною і Богом водночас, то я його подоба з антисвіту.

— Ні, — не погодилася Ґледстон, — я би сказала, що цією антиподобою виступає радше Ктир, з яким зіткнулися ваші друзі-прочани.

Я витріщився на неї. Вперше у розмовах зі мною вона згадала Ктиря, і це попри те, що я знав (і вона знала, що я знав), хто саме склав план, згідно з яким Консул відкрив Гробниці часу та звільнив цю істоту.

— Можливо, вам також варто було взяти участь у тому паломництві, пан-Северне, — промовила Директриса.

— Я і так на свій лад її учасник.

Ґледстон змахнула рукою, і в її приватні покої відкрилися двері.

— Так, на свій лад ви справді з ними. Але якщо жінка, яка несе в собі вашого еквівалента, потрапить на терни легендарного Дерева болю Ктиря, то чи страждатимете ви до кінця свого віку у снах?

На це я не мав що відповісти, тому просто змовчав.

— Поговоримо про це вранці після зустрічі, — сказала Міна Ґледстон. — Доброї ночі, пан-Северне! І нехай вам насняться приємні сни!

Мартін Силен, Сол Вайнтрауб та Консул продираються вгору дюнами до Сфінкса, коли Брон Ламія з Федманом Кассадом повертаються, несучи тіло отця Гойта. Вайнтрауб тісно запинає плащ, намагаючись прикрити немовля від лютого вітру з курявою і від розрядів блискавок. Він бачить Кассада, який спускається з бархана. Його довгі ноги виглядають надто чорними і карикатурними на фоні наелектризованого піску. Руки Гойта теліпаються, ледь посмикуючись при кожному кроці.

Силен щось кричить, але вітер відносить слова. Брон махає в сторону єдиного намету, який усе ще стоїть, бо решту шторм перевернув чи зірвав. Вони всі скупчуються у наметі поета, полковник Кассад заходить останнім, дбайливо вносячи тіло. Незважаючи на тріскотіння фібропластової тканини і розряди блискавок (так наче хтось шматує папір), тут принаймні можна розчути їхні крики.

— Мертвий? — дере горло Консул, відтягуючи сутану, в котру військовий загорнув голе тіло священика, на якому рожевіють хрестоформи.

Полковник показує на індикатори, що поблимують на армійському медичному пакеті невідкладної допомоги, припасованому до грудей отця. Усі вогники червоні, крім одного жовтого, що свідчить про роботу волокон та вузлів системи життєзабезпечення. Голова Гойта відкинута назад, і тепер Сол бачить схожий на багатоніжку шов, що тулить докупи рвані краї розтятого горла.

Сол Вайнтрауб намагається намацати пульс, але нічого не знаходить. Він нахиляється і торкається вухом до грудей священика. Серцебиття нема, та Вайнтрауб щокою відчуває, що рубець хрестоформи гарячий. Він дивиться на Ламію:

— Ктир?

— Так... здається... я не знаю, — вона показує антикварний пістолет. — Я спорожнила весь магазин. Дванадцять пострілів у... що там воно було.

— Ви його бачили? — звертається Консул до Кассада.

— Ні. Я ввійшов у залу через десять секунд після Брон, відтак не помітив нічого.