— То нахрін тобі оті солдатські прибамбаси? — питає Мартін Силен, Забравшись у дальній куток намету, він скрутився у позу ембріона. — Усе це армійське гівно нічого не показало?

— Ні.

Медпак тихо запищав, і Кассад знімає ще одну плазмову батарею з пояса та вставляє її у пристрій. Тоді знову сідає навпочіпки, опускає щиток нічного бачення й виглядає зі шпарини розчахнутої палатки. Через мікрофон на шоломі його голос звучить спотворено.

— Він утратив більше крові, ніж ми можемо тут перелити. Хтось брав із собою аптечку?

Вайнтрауб копирсається у рюкзаку:

— У мене лише стандартний набір. Цього замало. Те, що розтяло йому горло, прошило наскрізь.

— Ктир, — шепоче Мартін Силен.

— Не має значення, — каже Ламія й обіймає себе за плечі, аби перестати труситися. — Ми повинні знайти допомогу, — вона дивиться на Консула.

— Він мертвий, — відповідає він. — Навіть корабельні хірурги не реанімують його.

— Ми мусимо спробувати! — кричить жінка, навалюючись на дипломата й хапаючи його за барки. — Ми не можемо лишити його цим... штукам... — вона показує на хрестоформу, що світиться під шкірою померлого.

Консул тре очі.

— Можна знищити тіло. Скористаємося гвинтівкою полковника...

— Ми здохнемо у цій сраній бурі, якщо не виберемось! — обурюється Силен. Намет ходить ходором, і з кожним поривом вітру фібропласт лупить поета по голові та спині. Пісок так гучно шурхотить по тканині, що здається, ніби зовні стартує ракета. — Викликай цей траханий корабель! Давай!

Консул міцніше стискає сумку, ніби захищаючи древній комлоґ, що міститься в ній. На його щоках та чолі поблискують краплинки поту.

— Ми можемо перечекати негоду в одній із гробниць, — зауважує Сол. — Наприклад, у Сфінксі.

— Та ну нах... — бурчить Мартін Силен.

Учений посувається у тісній палатці й витріщається на поета:

— Ви весь цей шлях пройшли, аби зустріти Ктиря. Хочете сказати, що тепер, коли він з’явився, передумали?

Очі Силена поблискують з-під насунутого берета:

— Я нічого не хочу сказати, крім того, що волію бачити його сраний корабель тут і зараз.

— Це непогана думка, — відказує Кассад.

Консул зиркає на нього.

— Якщо є хоч мізерний шанс врятувати Гойта, ми маємо ним скористатися.

Консула й самого роздирає біль.

— Ми не можемо піти, — говорить він. — Зараз не можемо.

— Не можемо, — погоджується полковник. — Та ми й не полетимо на кораблі. Проте корабельний хірургічний апарат може допомогти Гойтові. А ще в зорельоті можна перечекати шторм.

— Ну, і дізнатись, що відбувається ген там, — додає Брон, тицяючи пальцем у дах намету.

Дитина, Рахіль, пронизливо плаче. Вайнтрауб гойдає її, тримаючи голівку у широчезній долоні.

— Згода, — каже він. — Якщо Ктир хоче нас знайти, то йому однаково, де ми, тут чи на кораблі. Ми ж подбаємо, аби ніхто не втік, — чоловік торкається грудей Гойта. — Як би це жахливо не прозвучало, але інформація про життєдіяльність цього паразита може стати безцінною для Мережі.

— Гаразд, — відповідає Консул, витягає із сумки старовинний комлоґ, кладе долоню на монідиск і шепоче кілька фраз.

— Ну що, він буде? — питає Мартін Силен.

— Він підтвердив прийняття команди. Треба зібрати речі. Я наказав йому приземлитися прямо біля входу в долину.

Ламія раптом розуміє, що плаче. Вона змахує сльози й усміхається.

— Що смішного? — дивується Консул.

— Та все це, — відказує вона, із притиском витираючи щоки затиллям долоні, — а єдине, про що я можу думати, — це як би було чудово прийняти душ!

— Або прийняти на груди, — докидає Силен.

— Знайти прихисток від бурі, — додає Вайнтрауб.

Немовля п’є молочко з упаковки.

Кассад нахиляється й по плечі виринає з намету. Наготовляє зброю, знімає її із запобіжника:

— Індикатори, — бентежиться він. — Щось рухається просто за дюною, — військовий повертається до решти групи, в щитку відображається бліде товариство і ще біліше тіло Лінара Гойта. — Я піду розвідаю, — каже він. — А ви чекайте тут до прибуття корабля.

— Не йди, — просить Силен. — Це як у тих давніх голографічних страшках, коли всі йдуть один за одним, і... ой! — поет змовкає.

Вхід до палатки засяяв сліпучим трикутником, почувся шум. Федман Кассад зник.

Намет починає завалюватися, каркас та кілочки здаються під тотальним натиском піску. Тулячись докупи й голосно викрикуючи, аби почути одне одного, Консул і Ламія загортають Гойта у сутану. Давачі на медпаці продовжують блимати червоним. Кров перестала витікати із грубого шва-багатоніжки.

Сол Вайнтрауб вмощує чотириденне маля у слінґ на грудях, замотує навколо дитини свій плащ і зіщулюється біля виходу.

— Полковника ніде не видно! — кричить він. На його очах блискавка б’є у видовжене крило Сфінкса.

Брон Ламія підходить до арки й піднімає тіло священика. Зі здивуванням виявляє, наскільки воно легке.

— Віднесемо отця Гойта на корабель у хірургію. А тоді хтось із нас може повернутися й пошукати Кассада.

Консул глибше насуває трикутний капелюх і піднімає комір.

— На кораблі є глибинний радар і сенсори руху. Я зможу сказати, куди дівся полковник.

— І Ктир, — додає Силен. — Не забуваймо нашого господаря.

— Ходімте, — констатує Ламія і зводиться на ноги, їй треба нахилятися вперед, аби йти проти вітру. Вільні кінці Гойтового одягу хльоскають та тріскотять навколо неї, а її власний плащ вітер віддуває назад. Шукаючи дорогу у світлі періодичних спалахів блискавок, вона рухається до входу в долину й озирається лише один раз, аби перевірити, чи слідують інші.

Мартін Силен відходить від намету, піднімає Мастінів куб Мебіуса, в той час як його багряний берет зриває шквалом і відносить кудись у безвість. Поет лається на всі заставки й припиняє лише тоді, коли рот набивається піском.

— Пішли, — вигукує Вайнтрауб, кладучи руку на плече супутнику. Сол відчуває, як пісок б’є по обличчю, застрягаючи в короткій борідці. Іншою рукою він прикриває груди, немов ховаючи там безцінний скарб.

— Ми загубимо Брон із поля зору, якщо не поспішимо.

Вони вдвох допомагають одне одному йти проти вітру. Поли Силенової шуби несамовито теліпаються. Він відхиляється від маршруту в надії повернути берет, що полетів десь за бархан.

Консул залишає укриття останнім, тягнучи свою й Кассадову сумки, а вже через хвилину підпірки ламаються, тканина рветься, і намет, осяяний галом статичної електрики, несе кудись у ніч. Чоловік, похитуючись, долає триста метрів стежки, періодично вихоплюючи поглядом двох подорожніх попереду та все частіше збиваючись зі шляху і кружляючи, поки знову не вертається на нього. У момент, коли буря трохи вщухає, а блискавки спалахують одна за одною майже безперервною низкою, осторонь видніються Гробниці часу. Консул бачить Сфінкса, що досі пульсує електричними спалахами, за ним Нефритову гробницю із люмінесцентними стінами, а далі — Обеліск. Він не світиться, це абсолютно чорна брила на фоні скель. За ним — Кришталевий моноліт. Кассада і сліду не зосталося, хоча зміщення дюн, пориви вітру з піском і раптові спалахи справляють враження постійного руху.

Консул зводить очі, бачить широкий вхід у долину та хмари, що сновигають низько над ним, і майже очікує запримітити блакитний термоядерний вихлип корабля. Шторм жахливий, та його зореліт сідав і в гірших умовах. Чоловік думає, що той, можливо, вже приземлився і товариші уже чекають під ним.

Та коли він дочвалав до сідловини між скелями, що утворюють вхід у долину, вітер з новою силою почав тиснути, і він побачив, як четверо скупчилися біля краю широкої пласкої рівнини, корабля ж так і нема.

— Хіба він не мав уже прилетіти? — кричить Ламія, коли дипломат підходить до групи.

Він киває і схиляється, аби дістати із сумки комлоґ. Вайнтрауб і Силен стоять позад нього, обступивши товариша, щоби трохи захистити його від піщаного вітру. Консул дістає комлоґ і роззирається надовкола. Через шторм здається, ніби вони перебувають у якійсь шаленій кімнаті, де стіни й стеля змінюються щомиті, в одну секунду наближаючись до них дуже близько, усього на відстань у кілька метрів, а в наступну — відступаючи подалі. Стеля підлітає вгору, наче в тій сцені, де перед Кларою із «Лускунчика» Чайковського раптом розсуваються стіни кімнати і виростає ялинка.