Але ось вона знову тут.

Теперішні переживання не можна було ні на краплинку порівнювати з тим, що ти відчуваєш, використовуючи комлоґ або вузли комунікаторів. Це була повноцінна стимсимуляція, наче ти потрапив у повнокольорову голографічну драму з об’ємним стереозвуком — все одно що перебувати там у реальності.

Пітер нарешті прийшов по неї.

Ламія піднялася над кривою гіперіонівського лімбу, розглядаючи рудиментарні канали мікрохвильових потоків даних та вузькоскерованих комунікаційних каналів, що правили планеті за її інфосферу на стадії ембріона. Вона не спинилася, щоби зайти в неї, оскільки її скеровував оранжевий лінк у небо, що вів до справжніх проспектів та магістралей базової площини.

Простір Гіперіона зазнав вторгнення як Збройних сил Гегемонії, так і Рою Вигнанців, вони обоє принесли із собою химерні складчасті конструкти власних інфосфер. Новим поглядом Ламія могла оцінити тисячі рівнів інформаційного потоку ЗСГ, турбулентний зелений океан інформації, що неслася червоними жилами вбезпечених каналів, та обертовні фіолетові сфери з чорними ескорт-фагами — армійські штучні інтелекти. Ця псевдоподія великої мегаінфосфери Мережі виливалася в нормальний простір із чорної круговерті корабельних телепортів уздовж усе ширшого фронту хвиль, чиї миттєві брижі накладалися одна на одну і, як зрозуміла Ламія, були свідченням безперервних інформаційних вихлюпів десятків передавачів класу «світло+».

Вона пригальмувала, раптом завагавшись, куди рухатися далі, на який проспект вирушати. Вона летіла, і її непевність могла, здавалося, знищити магію: вона загрожувала спустити її назад на землю в багатьох милях унизу.

І тоді Пітер узяв її за руку і втримав на льоту.

— «Джонні!»

— «Привіт, Брон».

Щойно вона побачила його, як образ її власного тіла явився тут. Це був Джонні, її клієнт і коханець, такий, яким вона його бачила востаннє: з вилицюватим обличчям, карими очима, охайним носиком та вольовим підборіддям. Його каштанові кучері, як і раніше, спадали на комір, а обличчя могло слугувати ескізом енергійного завзяття. Вона й досі мліла всередині від його усмішки.

«Джонні!» Вона пригорнулась до нього і відчула потиск його дужих рук на своїй спині, коли вони летіли над цілим світом. Відчувала, як її перса притискаються до його грудей, коли він відповів їй несподіваною як на його дрібну статуру міццю власних обіймів. Вони поцілувалися, і заперечити реальності своїх емоцій вона не могла.

Ламія линула на відстані простягнутих рук, поклавши долоні йому на плечі. Їхні обличчя світилися зеленим та фіолетовим від великого океану інфосфери над ними.

— «Це все реальне?» — вона чула власний голос та акцент у запитанні навіть попри те, що насправді тільки думала про це.

— «Так. Настільки ж реальне, наскільки такою може вважатися будь-яка частина матриці базової площини. Ми на краю мегасфери в просторі Гіперіона», — його голос і досі бринів тим непізнаваним акцентом, що її так бісив і вводив в оману.

— «Що сталося?» — із цими словами вона передала йому образи того, як з’явився Ктир, його подоби, раптового та моторошного удару пальця-леза.

— «Так, — подумав Джонні, притискаючи її до себе міцніше. — Якимось чином це визволило мене із петлі Шрена та викинуло одразу в інфосферу».

— «Я померла, Джонні?»

Обличчя Джона Кітса всміхнулося до неї. Він трошки її струснув, лагідно поцілував та розвернув так, щоби вони обоє могли насолоджуватися видовищем унизу та вгорі.

— «Ні. Ти не померла. Хоча, Брон, ти можеш зараз бути під’єднана до якогось химерного пристрою, що підтримує життєдіяльність, поки твій аналог базової площини блукає тут зі мною».

— «А ти мертвий?»

І знову він до неї вишкірився.

— «Більше ні. Хоча життя в петлі Шрена і не схоже на те, яким воно мало би бути за словами розробників. То було все одно, що снити чужими снами».

— «А мені ти снився».

Джонні кивнув.

— «Не думаю, що то був я. Мені снилися ті самі сни... розмови з Міною Ґледстон, фрагменти нарад в уряді Гегемонії...»

— «Так!»

Він стиснув її руку.

— «Я підозрюю, що вони перезапустили ще одного кібрида Кітса. І якимось чином ми з ним зв’язуємося через усі ці світлові роки».

— «Ще один кібрид? Але ж як? Ти знищив шаблон у Корді, звільнив свою персону...»

Її коханець знизав плечима. Він був у гофрованій сорочці і шовковій камізельці небаченого їй доти крою. Потік даних по проспектах угорі заливав їх обох пульсаціями неонового світла.

— «Я підозрював, що резервних копій могло виявитися більше, ніж ми з Бі-Бі змогли знайти при такому мілкому зануренні в периферію Корду. Це не має значення, Брон. Якщо існує інша копія, то це я, і мені нізащо не повірити в те, що цей інший „я“ може бути мені ворогом. Гайда, дізнаймося про це разом».

Ламія забарилася на секунду, хоч він і тягнув її за собою вгору.

— «Про що дізнаймося?»

— «Це наш шанс дізнатися, що відбувається насправді, Брон. Шанс дістатися суті всіх загадок».

У власному голосі / думці їй чулася непритаманна боязкість.

— «Джонні, я не певна, що хочу».

Він розвернувся і глянув на неї.

— «І це детектив, якого я раніше знав? Що сталося із жінкою, котра терпіти не могла таємниць?»

— «Вона пережила неабияку колотнечу, Джонні. Я мала змогу озирнутися і зрозуміти, що стала детективом — головним чином — через самогубство батька. Я й досі намагаюся розібратися в подробицях тієї смерті. А тим часом багато хто в реальному житті зазнав горя. Включно з тобою, мій любий».

— «Ну, і як? Розібралася?»

— «У чому?»

— «У батьковому самогубстві».

Ламія насупилася на нього.

— «Я не знаю. Навряд чи».

Джонні показав їй рідку масу вируючої інфосфери вгорі над ними.

— «Брон, там на нас чекає багато відповідей. Головне — бути сміливою і готовою їх шукати».

Вона знову взяла його за руку.

— «Ми можемо там загинути».

— «Так».

Ламія чекала. Поглянула вниз на Гіперіон. Світ був схожий на темну криву з нечисленними кишенями ізольованих даних, що горіли, немовби багаття вночі. А великий океан угорі над ними бурлив і бринів світлом та інформаційним шумом. І Брон знала, що це лише крихітна галузочка мегасфери, розташованої за ним. Вона знала... відчувала... що їхні відроджені аналоги базової площини можуть зараз вирушити в місця, про які не міг мріяти жоден ковбой-кіберпанк.

Із Джонні в ролі провідника Брон знала, що зможе проникнути в такі надра мегасфери й ТехноКорду, які навіть не снилися людям. І їй стало страшно.

Але вона ж нарешті зустріла Пітера Пена. І Небувальщина її манила.

— «Гаразд, Джонні. То чого ми чекаємо?»

Вони обоє полинули вгору назустріч мегасфері.

Полковник Федман Кассад пройшов за Монетою у портал і потрапив на широку рівнину Місяця, на якому вгору, у криваво-багряне небо, пнулося моторошне п’ятикілометрове дерево із терновинням. Настромлені на численне гілля та шипи, в його кроні корчилися людські фігури: ті, що ближче, однозначно були людьми, і їх проймав біль, віддаленіших виявилося складно розгледіти, і вони більше скидалися на грона блідого винограду.

Кассад кліпнув, йому перехопило подих у своєму живосрібному костюмі. Він відірвав очі від блюзнірського на вигляд дерева, роззирнувся, проминаючи поглядом мовчазну постать Монети.

Те, що йому здалося рівниною на Місяці, насправді було поверхнею Гіперіона на вході у Долину Гробниць часу. Але поверхнею цілковито іншого Гіперіона. Бархани замерзли та спотворилися, ніби їх опалили й запекли на скло; бескиди й скелі спершу наче текли, а відтак завмерли, нагадуючи глетчери із блідої гірської породи. Повітря кудись зникло, і небо чорніло безжальною чіткістю, притаманною для всіх позбавлених атмосфери супутників планет. Та й тутешнє сонце Гіперіону не належало; такого світла людські очі ще не бачили. Кассад подивився вгору, і зорові фільтри його костюма ввімкнули поляризацію, щоби здолати жахливі енергії, що сповнювали небо смугами кривавого кольору та суцвіттями лютого білого світла.