Консул копнув камінець і склав руки. Після денної спеки нічне повітря здавалося холодним. Здригнувшись, він усвідомив, що від сонячних опіків йому справді зле. Чоловік торкнувся шкіри на голові і, вилаявшись, відсмикнув пальці.

«У який же бік?»

Вітер шарудів у ніздрюватих лишайниках та поміж куцого полину. Гробниці часу і загроза Ктиря зараз видавалися йому чимось невимовно далеким, але він відчував присутність Сола, і Дюре, і Гета Мастіна, і Брон, і зниклих Силена з Кассадом. Усі вони нагальним тягарем відповідальності гнітили його плечі. Консул долучився до прощі на довершення власного нігілізму — це було марне самогубство, яким він прагнув покласти край власному болю, болю від утрати навіть спогадів про дружину й дитину, котрі загинули під час махінацій Гегемонії на Брешії. Болю від усвідомлення своєї страхітливої зради: уряду, якому служив практично чотири десятиліття, та Вигнанців, що йому довірилися.

Консул сидів на скелі й відчував, як із кожною новою думкою про Сола з немовлям, які чекали в долині Гробниць часу, минається безцільне самобичування. Він думав про Брон — ту хоробру жінку й утілення завзяття, — що зараз лежала безпорадна зі схожим на п’явку придатком злої волі Ктиря у її черепі.

Чоловік зайняв своє місце на килимі, запустив його і піднявся на вісімсот метрів, під самісінький хмарний покрив: якби він зараз випростав руку, то зміг би навіть торкнутися його.

На коротку мить ліворуч од нього в хмарах трапився розрив, і він зміг розгледіти там зблиск брижів. Гупай плинув приблизно в п’яти кілометрах на південь.

Консул заломив крутий лівий віраж і відчув, як силове поле спробувало його притиснути до килима, попри те, що він, припнутий, він усе одно більше довіряв мотузкам. За десять хвилин він уже летів високо над водою, але спікірував униз, аби переконатися, що це дійсно широкий Гулай, а не котрась із його приток.

Це й справді виявився Гулай. Мерехтливе павутиння сяяло в низовинних болотистих берегах, високі вежі-комашники мурах-архітекторів на тлі неба відкидали примарні обриси, що лиш трошки були темнішими від ґрунту.

Консул збільшив висоту до двадцяти метрів, відсьорбнув із пляшки води і розігнав килим до максимальної швидкості.

Світанок зустрів його над Гаєм Духоборів, поруч із шлюзами Карли, де Королівський транспортний канал відгалужувався на захід і тікав до північних поселень і Гриви. Консул знав, що до столиці залишилося менше ста п’ятдесяти кілометрів. Однак це все одно значило сім годин до сказу повільного лету килимка. На цьому етапі подорожі він сподівався зустріти патрульний екраноліт військових або дирижабль із Гаю до Наяди, та й хоч би прудкий моторний катер, яким би він зміг керувати, теж згодився б. Проте життя по обидва боки Гулаю ніби повимерло, якщо не вважати за таке пожежі в окремо взятих будинках чи світло лойових ламп у далеких вікнах. На верфях не видно було жодного човна. Стійла-доки для мант біля Шлюзів стояли порожнем, їхні великі ворота були розчинені потоком води, а нижче за течією, де плесо Гулаю збільшувалося вдвічі, не виднілося ні одної транспортної баржі.

Консул вилаявся і скерував килим далі.

Ранок здавався прекрасним, сонце у своєму скісному присадкуватому промінні висвітлювало низькі хмари і чітко прорисовувало кожен кущик із деревом. Консулові здалося, ніби він кілька місяців уже не бачив справжніх рослин. На віддаленому бескедді у вишину спиналися яз-дерево і напівдуб, а в оболоні рясне світло купалося в зеленій прорості підтоплених полів із мільйоном перископних бобів, які вирощували тубольці. Мадамгровий корінь та червона папороть оперізували береги річки, і кожна їхня гілочка та ліана різко виділялися в цьому світанку.

Хмари ковтнули сонце. Почало дощити. Консул натягнув сильніше капелюх на три роги, скоцюбився під запасним плащем Кассада і на висоті ста метрів скерував килим на південь.

Консул силився пригадати: «Скільки часу лишилося в Рахілі?»

Попри тривалий учорашній сон ворушити мізками все одно було тяжко через токсини втоми. «Коли ми прибули в долину, Рахілі сповнилося чотири дні. І це відбулося... чотири дні тому».

Консул потер щоку і пошукав пляшку з водою — всі виявилися порожніми. Йому нескладно було спуститися й поповнити запаси в річці, але він не хотів гаяти часу. Крапав дощ та від пекучих сонячних опіків його морозило.

«Сол казав, що коли я встигну до ночі, то все буде гаразд. Рахіль народилася після двадцятої нуль-нуль, якщо перевести це в час Гіперіона. Якщо правильно пораховано, якщо тут немає помилки, то треба встигнути до восьмої вечора, — Консул змахнув воду зі щік і брів. — Нехай іще годин сім до Кітса. Годину-дві на визволення зорельота. Тео допоможе... він тепер генерал-губернатор. Я зможу його переконати, що це в інтересах Гегемонії піти всупереч наказам Ґледстон і зняти карантин із корабля. Якщо потрібно, зізнаюся в тому, що за її наказом вступав у змову з Вигнанцями і зрадив Мережу.

Припустимо, десять годин плюс п’ятнадцятихвилинний переліт на зорельоті. До заходу сонця все одно лишається щонайменше година. Рахілі буде лише кілька хвилин, але... що? Що можна спробувати, крім капсули для кріофуги? Нічого. Певно, це вона і має бути. Останній шанс Сола, незважаючи на всі протести лікарів і страхи за життя дівчинки. А як тоді вчинити з Брон?»

Консул хотів пити. Він відкинув плащ, але замість дощу вже сіялася дрібна мжичка, з якої хіба губи та язик можна було змочити, від чого спрага відчувалася ще сильніше. Він вилаявся під носа і почав повільний спуск. Може, вийде просто зависнути на рікою і набрати одну пляшку?

Килим-літун поступово знижувався, настільки плавно, наскільки це міг зробити килим похилою скляною доріжкою, аж раптом наступної миті він уже втратив управління та летів сторчма — двометровий килимок і нажаханий чоловік ніби вилетіли з вікна десятого поверху.

Консул скрикнув і спробував зістрибнути, але тільки вкрай заплутався в мотузці, якою він прикріпився до килимка, і паскові дорожньої сумки, примотаному до його ременя. Тож останні двадцять метрів падали вони всі разом, одним клубком, назустріч жорсткій поверхні Гулаю, крутячись та перевертаючись.

Тієї ночі, коли полетів Консул, Сола Вайнтрауба переповнювали великі сподівання. Нарешті вони хоч щось робили. Принаймні намагалися. Старий не вірив, що кріогенні сховища на кораблі Консула дадуть відповідь на питання про порятунок Рахілі (вчені з Ренесанс-Вектора раніше зазначили про значну небезпеку застосування цієї процедури), але добре, що з’явилася альтернатива. Хоч якась альтернатива. Сол відчував, що вони надто довго марнували час в очікуванні милості від Ктиря, ніби засуджені злочинці в передчутті гільйотини.

Тієї ночі внутрішні приміщення Сфінкса були оманливими як ніколи, тому все їхнє збіжжя Сол переніс на широкий гранітний ґанок гробниці, де вони з Дюре спробували організувати якийсь затишок для Мастіна і Брон, котрих вкрили ковдрами й плащами, а під голови їм, замість подушок, поклали пакунки. Медичні монітори жінки, поки її тіло просто відпочивало, й досі фіксували в неї повну відсутність мозкової діяльності. Мастін вовтузився й перевертався — його ніяк не відпускала гарячка.

— Як ви гадаєте, що мучить тамплієра? — спитав Дюре. — Хвороба?

— Банальне переохолодження, — проказав Сол. — Після викрадення з буєра він прийшов до тями, блукаючи тутешньою пусткою і долиною Гробниць часу. Йому доводилося їсти сніг від спраги, а їжі він узагалі не мав.

Дюре кивнув і перевірив армійський пластир, який вони приліпили на внутрішній бік Мастінової руки. Індикатори показували, що хворий стабільно одержував внутрішньовенний розчин.

— У мене таке враження, що тут справа в іншому, — заявив єзуїт. — Це щось схоже на божевілля.

— У храмовників майже телепатичний зв’язок із їхніми кораблями-деревами, — пояснив Сол. — Певно, Істинний Голос Дерева трохи з’їхав із глузду, коли став свідком знищення «Іґґдрасіля». Особливо, якщо він дивним чином знав про його необхідність.