Уже через двадцять хвилин гори лишилися далеко позаду, а тоді і височини перед ними щезли в далекому серпанку. Ще за годину навіть вершечки піків сховалися за кривизною цього світу. Минуло дві години, Консулові вдавалося розгледіти тільки маківки найвищих гір у непевній зазубреній тіні, що поставала з серпанку на обрії.

А потім Трав’яне море розлилося від горизонту до горизонту, абсолютно однакове в усіх напрямках, якщо не брати до уваги чуттєвих брижів та складок, спричинених випадковим леготом. Тут уже було значно тепліше від високогірного плато на північ від хребта Вуздечка. Консул зняв свій термоплащ, пальто і светр. Сонце припікало із несподіваним завзяттям як на такі високі широти. Чоловік покопався у сумці, відшукав зморщений і потовчений капелюх на три роги, якого він із таким апломбом носив іще два дні тому, та напнув на голову, намагаючись зробити хоч якусь тінь. Чоло й залисини вже згоріли на сонці.

Десь за чотири години по вильоту він уперше вирішив поїсти з часу, відколи вирушив у подорож, тому взявся за позбавлені смаку білкові смужки сухпайка, якими навіть зміг насолодитися, ніби то було якесь філе з телячої вирізки. Проте найсмачнішою виявилася вода, і Консул мусив притлумити в собі бажання спорожнити всі пляшки в одній-єдиній оргії жадливця.

Трав’яне море простягалося під ним, позаду й попереду. Консул куняв, щораз прокидаючись од відчуття, ніби він провалюється кудись униз, і хапаючись за жорсткі краї килимка. Він зрозумів, що мав би припнути себе тим одним обрізком мотузки, який у нього був у сумці. От тільки сідати на землю не хотілось: гостра трава сягала вище його голови. І хоча характерних V-подібних слідів, які по собі лишають трав’яні змії, він ніде не спостерігав, жодної певності, що в заростях не пантруватиме одна з них, Консул не мав.

Чоловік знічев’я розмірковував, куди міг подітися буєр. Корабель повністю автоматизовано і, найпевніше, запрограмовано Церквою Ктиря, оскільки вони фінансували прощу. Які в нього ще могли бути завдання? Консул потрусив головою, випростався та пощипав себе за щоки. Його раз по раз кидало в сон навіть на фоні думок про буєр. П’ятнадцять годин здавалися не таким уже й тривалим перельотом, коли він про це розповідав, стоячи в долині Гробниць часу. Зиркнув на комлоґ — минуло п’ять годин.

Консул збільшив висоту до двохсот метрів, уважно роздивився все навколо в пошуках слідів змій, а потім опустився до п’яти метрів над травою. Акуратно дістав мотузку, зробив петлю, просунувся трохи вперед, намотав кілька обертів линви навколо килима і, перш ніж затягнути вузол, залишив достатню слабину для себе.

Якщо килимок упаде, то мотузка не тільки не врятує, а ще й нашкодить. Проте вона так затишно підхоплювала Консула за спину, що це давало відчуття безпеки, коли чоловік нахилився, аби ще раз торкнутися пілотних ниток. Він вирівняв політ на сорока метрах і влігся щокою на теплу тканину. Денне світло пробивалося поміж пальців рук, і Консул збагнув, що голі передпліччя вже геть згоріли на сонці.

Та він був надто втомленим, аби навіть звестися і відкотити рукави.

Піднявся бриз. Консул чув шелест і сковзання внизу, ніби то шаруділи трави або щось велике зміїлося повз нього.

Від утоми йому все було байдуже. Чоловік заплющив очі і менш ніж за тридцять секунд заснув.

Йому снився рідний дім (справжній дім) на Мауї-Заповітній, і цей сон був кольоровий: бездонна блакить неба, неозорі простори Південного моря, ультрамарин, вилинялий до зелені, де починалися Екваторіальні мілини, разючі зелені, жовті й орхідейно-червоні барви плавучих островів, яких пасли дельфіни... вимерлі в дитинстві Консула з часу вторгнення Гегемонії, але такі жваві у його сні. Вони високо вистрибували з води, і світло танцювало й заламувалося в тисячах призм на чистому повітрі.

Уві сні Консул знову був дитиною і стояв на найвищому ярусі їхнього будиночка на дереві, що височіло над Островом Першої Сім’ї. Поруч бабуся Сірі — не самодержавна матрона, котру він насправді пам’ятав, а прекрасна дівчина, якою її зустрів та покохав дідусь. Парусне листя лопотіло, коли мешканці південних вод підганяли табунець плавучих островів і не давали йому розпорошитися у голубих протоках Мілин. На північному обрії вимальовувалися обриси перших островів Екваторіального архіпелагу, що виділявся зеленою непорушністю на тлі вечірнього неба.

Сірі торкнулася його плеча і вказала на захід.

Там горіли, тонули острови, і їхні кіль-корені звивалися в марному болю. Дельфінів-пастухів не стало. З неба падав огонь. Консул упізнав мільярдвольтне проміння ланцетів, що смажили повітря та лишали по собі сіро-сині післяобрази на сітківці очей. Підводні вибухи підсвічували океани та вбивали тисячі риб і вразливих морських створінь, що спливали у передсмертних корчах на поверхню.

— Чому? — питала бабуся Сірі, хоч її голос і нагадував тихе шепотіння підлітка.

Консул спробував був відповісти, але не зміг. Його сліпили сльози. Він потягнувся до її руки, але Сірі там вже не було, й од відчуття, що бабусі не стало, що йому тепер ніколи не відмолити своїх гріхів, чоловіка пройняла страшна гіркота, яка забивала йому дихання. У горлі застряг клубок емоцій. Раптом його осяйнуло, що це дим виїдає очі та дере легені. Острів Родини палав.

Дитина, якою був Консул, хитаючись, пішла вперед, у синьо-чорний морок, намагаючись знайти чиюсь руку підтримки, чиюсь розраду.

Раптом його долоню хтось стиснув. То була не Сірі. Чужа рука здалася надзвичайно дужою. І замість пальців у неї були леза.

Важко дихаючи, Консул прокинувся зі сну. Темрява навколо. Він проспав щонайменше сім годин. Борсаючись у мотузках, він сів і витріщився на світлий екран комлоґу.

Дванадцять годин. Його сон тривав дванадцять годин.

Кожен м’яз болів, коли він визирнув за краї килима і спробував щось роздивитися внизу. Висота лишалася та сама — сорок метрів, але Консул не мав жодного уявлення, де він. Під ним пропливали невисокі пагорби. Коли вони минали під килимом, до вершин деяких з-поміж них лишалося не більше двох-трьох метрів. Унизу ніздрюватими віхтями росли оранжева трава та чагарниковий лишайник.

За минулі кілька годин він десь проскочив південний берег Трав’яного моря і не помітив крихітної пристані Окрай та верфі на річці Гулай, де стояла пришвартованою їхня левітаційна баржа «Бенарес».

Консул не мав свого компаса (пуття з них на Гіперіоні ніякого), а в комлозі не було запрограмовано функції пеленгатора. Напрям на Кітс чоловік збирався підбирати, летячи за течією Гулаю, на південь і захід, повернутися їхнім власним непростим шляхом по воді, якщо не брати до уваги річкових лук та заворотів.

І ось він загубився.

Консул приземлився на низькій вершині пагорба, застогнавши від болю, зійшов на твердий ґрунт і згорнув килим. Чоловік знав, що десь уже на третину витратив заряд акумулятора... а може, й трохи більше. Крім того, він уявлення не мав, наскільки в його транспортного засобу погіршала з віком ефективність.

Горбиста місцевість викликала думки про височину на південний захід від Трав’яного моря. Але звідси вже не роздивитися самої ріки. За даними комлоґу, стемніло всього годину чи дві тому, але жодного натяку на захід сонця Консулові також роздивитися не пощастило. Небо затягли хмари, заславши собою як зірки, так і всі можливі космічні битви.

— Прокляття, — прошепотів Консул.

Він походив, поки в ногах не відновився кровообіг, сходив до вітру в мілке урвище та вернувся назад, аби попити трохи води з пляшки.

«Думай!» — промовляв він подумки сам до себе.

Він мав злетіти і лягти на південно-західний курс, яким би мав рухатися, покинувши Трав’яне море десь над Окраєм. Якщо він просто його проспав, то ріка зараз мала лишитися на півдні, ліворуч від нього. Проте якщо він промахнувся і неправильно проклав курс за «Спочинком пілігрима», помилившись усього на пару градусів ліворуч, тоді зараз річка десь петляє на північному сході, праворуч по курсу. Хай там яка груба помилка вийшла, але рано чи пізно йому все одно трапиться на очі знайома віха (у найгіршому разі — північне узбережжя Гриви), от тільки він згає цілу добу.