— Вам знадобиться кисень, аби подолати гори, — нагадав Сол.

Консул дістав осмотичну маску із сумки, а Сол передав йому автоматичний пістолет Ламії.

— Ні, я не можу...

— Проти Ктиря він марний, — пояснив Сол. — А для вас його наявність може зіграти вирішальну роль у тому, поталанить добратися до Кітса чи ні.

Консул кивнув і поклав зброю в сумку. Потиснув руку священику і старому вченому. Крихітні пальчики Рахілі сковзнули по його передпліччі.

— Нехай щастить вам, — попрощався Дюре. — І хай береже вас Господь!

Консул похитав головою, стукнув по пілотних лініях і подався трошки вперед, коли килим, ледве вібруючи, піднявся на п’ять метрів, а потім сковзнув уперед і вгору, ніби здіймаючись невидимими у повітрі рейками.

Консул, не барячись, заломив правий віраж убік входу в долину, перемахнув бархани на десятиметровій висоті, а тоді повернув ліворуч, до узгір’їв. Озирнувся він лиш раз. Четверо на горішній східці перед Сфінксом — дві випростані постаті і дві напівлежачі, сперті на камінь фігури, — здалися напрочуд маленькими. Немовляти в руках Сола роздивитися не вийшло.

Як вони і домовлялися, Консул скерував килим-літун на захід, у напрямку Міста поетів, рухаючись над яким, він збирався пошукати Мартіна Силена. Інтуїція підказувала йому, що запальний поет міг забрести сюди. У небі панував сякий-такий спокій, і світляна битва не заважала йому, коли він проминав уцілілі шпилі та бані міста, розглядати тіні, котрих не порушували зоряні спалахи. Поетом навіть не пахло. Якщо Брон із Силеном тут і ходили, то їхні сліди в піску знищив нічний вітер, що й зараз куйовдив проріджене волосся Консула та тріпав його одяг.

На такій висоті килимок від холоду не рятував, і Консул відчував його здригання та трепет від непевних ліній силових полів. І десь посередині між зрадливою магнітосферою Гіперіона та віком електромагнітних пілотних ліній притулився цілком реальний шанс (і чоловік був цілковито свідомий його), що килимок перекинеться задовго до столичного міста Кітс.

Консул кілька разів гукав Мартіна Силена на ім’я, але у відповідь лише раз у розбитому куполі одного з пасажів, де облаштували собі гнізда голуби, зірвалося лопотіння їхніх крил. Чоловік похитав головою і повернув до хребта Вуздечка.

Історія цього килима-літуна дійшла до Консула через діда Меріна. Колись давно такі витребеньки конструював Владимир Шолохов, знаменитий магістр лепідоптерології та інженер електромагнітних систем. Саме його він, можливо, і подарував своїй племінниці-підлітку. Кохання Шолохова до юної дівчини стало легендарним, як і той факт, що цей презент вона зневажливо відкинула.

А от решті ідея летючих килимів припала до вподоби, і в той час як на планетах із серйозним повітряним рухом їх незабаром заборонили, у колоніальних світах вони все ще траплялися. Наприклад, цей дозволив діду Консула познайомитися на Мауї-Заповітній із бабусею Сірі.

Консул підвів погляд і глянув на все ближчі гори. За десять хвилин він здолав дистанцію, на яку їм пішки знадобилося дві години по узгір’ях. Товариші переконували його не спинятися у Твердині Хроноса: яка б доля не спіткала там поета, вона також могла б забрати життя Консула, котрий навіть не встигнув би по суті й розпочати своєї подорожі. Довелося вдовольнитися тим, що килимок повисів на висоті двохсот метрів навпроти вікон у скелі, на відстані простягнутої руки від тераси, звідки вони вперше дивилися на долину, а Консул трохи погукав поета.

Із темних банкетних залів та коридорів до нього озвалося лише відлуння. Консул міцно вчепився у краї килимка, бо нервував на такій висоті й настільки близько до вертикальних схилів гір. Відпустило його тільки тоді, як він повернув від Твердині, набрав висоту і скерував політ на гірські перевали, де в зоряному світлі блищав сніг.

Він тримався кабелів канатки, поки летів угору, від одного дев’ятитисячника до іншого, долаючи широкий гірський хребет. На такій висоті було дуже холодно, і Консул порадів тому, що міг згорнутися під запасним термоплащем Кассада, намагаючись не відкривати голої шкіри рук та щік. Гель осмотичної маски оповив його обличчя, ніби голодний симбіонт, що жадібно глитав ті жалюгідні рештки кисню.

Але цього вистачало. Консул робив повільні глибокі вдихи, пролітаючи на десятиметровій висоті над укритими льодом опорами канатки. Герметичні гондоли завмерли на місцях, а від самотності глетчерів, крутих піків та огорнутих туманами долин серце мало не розривалося. Консул був радий, що зголосився на цю мандрівку, хоч би й тому, що він міг востаннє побачити красу Гіперіона, не потривожену жахами Ктиря чи навалою Вигнанців.

Дванадцять годин вони подорожували канатною дорогою із півдня на північ. Незважаючи на низьку швидкість польоту килимка, що дорівнювала двадцяти кілометрам за годину, Консулові вдалося повторити цей шлях у зворотному напрямку всього за шість годин. Схід сонця заскочив його все ще у високогір’ї. Чоловік різко прокинувся і з переляком усвідомив, що спав, поки наближався до вершини, яка була на п’ять метрів вища від килимка. За п’ятдесят метрів від Консула вже виднілися кам’яні брили та сніжники. Зі свого крижаного гнізда зірвався чорний птах, чий розмах крил сягав трьох метрів — місцеві їх називали вістунами, — і завис у розрідженому повітрі, озирнувшись на дипломата своїми чорними очами-намистинками, коли той саме робив крутий лівий віраж. Тієї ж миті щось пішло не так із польотним обладнанням килимка, і він тридцять метрів валився у повітряну яму, аж поки його пілотні лінії не знайшли собі опори і не вирівняли курсу.

Побілілими пальцями Консул вчепився в краї. Дорожню сумку він прив’язав до себе паском, а то б вона зірвалася і впала на далекий глетчер.

Жодних ознак канатної дороги. Якимсь чином Консул проспав той момент, коли килимок збився з дороги. На якусь секунду чоловік запанікував, смикаючись то в один бік, то в інший, гарячково шукаючи шлях між вищиреними навколо, наче зуби, гірськими піками. А потім він побачив золоте досвітнє проміння на схилах попереду й праворуч, а позаду й ліворуч — тіні, що стрибали по льодовиках і альпійській тундрі, і зрозумів, що й далі летить у правильному напрямку. Ось далі за цим останнім високим хребтом лежать південні відноги. За ними...

Килим-літун немовби вагався, поки Консул водив пальцями нові візерунки по пілотних нитках та підганяв його ще вище, і неохоче, ривками здіймався, аж нарешті здолав фінальний дев’ятитисячник, за яким уже виднілися нижчі пасма гір та вже геть низькі узгір’я заввишки якусь тисячу метрів над рівнем моря. Консул із вдячністю почав спуск.

У восьми кілометрах на південь від того місця, де він нарешті здолав хребет Вуздечка, блищала канатка, і навколо її західної кінцевої станції тихо висіли гондоли. Під нею розпорошені хатинки «Спочинку пілігрима» справляли не менш покинуте враження, ніж кілька днів тому. Буєра поруч із присадкуватим пірсом, що вигнався далеко на мілину Трав’яного моря, видно не було.

Консул приземлився недалеко від пірса, від’єднав килимок, покривившись од болю, випростав ноги, перш ніж згорнути свій літальний апарат, і рушив до туалету, який знайшовся в одній із покинутих будівель на пристані. А коли вийшов надвір, то ранкове сонце вже сповзало схилами та стирало їхні останні тіні. На південь і захід, наскільки простягався зір, тягнулося Трав’яне море, чию рівнісіньку, немов стільниця, непорушність турбував тільки випадковий бриз, що ганяв зеленою гладінню такі схожі на реальні хвилі брижі, подекуди оголюючи брунатно-червоні та ультрамаринові стебла, і від усього цього здавалося, що от-от зараз з’явиться білий баранець або стрибне риба.

Іхтіофаунів у цьому морі не водилося, на відміну від двадцятиметрових трав’яних змій. Тож якщо килим-літун підведе Консула, навіть безпечне приземлення не гарантуватиме подальшого виживання.

Консул розгорнув свій літальний апарат, підклав собі ззаду дорожню сумку і запустив килим. Високо підніматися не став, а рухався у двадцяти метрах над поверхнею — достатньо для того, щоби трав’яна змія не сплутала його з якимось пожитком на низькому польоті. Буєру знадобилося менше гіперіонівської доби, щоби дістатися з одного краю моря до іншого. Однак із панівними північно-східними вітрами це вдалося зробити лише завдяки маневруванню. Консул був готовий заприсягтися, що цю найвужчу частину моря йому вдасться перетнути за п’ятнадцять годин. Він провів пальцями по передній частині килима, і той прискорився.