Я би стрибнув назад у «Двері Папи», та вони маленькі, і ще крізь них якраз суне Гант: рука, нога, плече, груди, голова, друга нога, — тож я хапаю його за зап’ясток, рвучко тягну на себе, примовляючи: «Тут щось не так!» — і намагаюся зайти назад, але запізно. Портал, позбавлений рами із цієї сторони, блимнув, зіщулився до розмірів мого кулака і зник.

— Куди нас до дідька занесло? — з претензією питає Гант.

А я озираюся і думаю. «Гарне питання». Ми в сільській місцевості, стоїмо на маківці пагорба, і дорога під нашими ногами петляє виноградником, довго спускається в лісистий видолинок і щезає за іншим горбком за милю чи дві від нас. Тут дуже тепло, у повітрі дзижчать комахи, але в усій цій широкій панорамі не ворушиться нічого більшого за птаха. Поміж скелями праворуч прозирає блакитна пляма водойми: це або море, або океан. Над головами брижаться перисті хмари; сонце щойно вийшло із зеніту. Не видно ні будинків, ні техніки, складнішої від рядів шпалер та бруківки. Що значно важливіше — кудись подівся невпинний фоновий гул інфосфери. Це все одно що раптово почути відсутність звуку, в який ти був занурений від самого народження: страшно, лячно, бентежно і трохи моторошно.

Гант поточився, притис вуха, ніби йому справді бракнуло якогось справжнього звуку, і почав клацати по комлоґу.

— Прокляття, — бурмоче він. — Прокляття. У мене збої в імпланті. Ще й комлоґ відключився.

— Ні, — мотаю я головою. — Здається, ми просто поза межами інфосфери.

Та навіть промовляючи ці слова, я чую нижче і тихіше гудіння — щось значно осяжніше та менш доступне від інфосфери. Мегасферу? «Музика сфер», — думаю я й усміхаюся.

— Якого дідька шкіришся, Северне? Ти це навмисно втнув?

— Ні. Я набрав правильні коди для Будинку уряду, — цілковита відсутність паніки в моєму голосі сама по собі спричиняє паніку.

— То в чім тоді справа? У цих «Дверях Папи»? Це вони таке наробили? Якась лажа? Трюк?

— Ні, не думаю. Це не збій дверей, Ганте. Вони просто нас привели туди, куди цього хотів ТехноКорд.

— Корд? — басетова парсуна остаточно розгубила рум’янець на щоках, тільки-но помічник Виконавчої директриси збагнув, хто реально контролює телепорти. Хто контролює всі телепорти. — Боже мій! Боже мій!

Гант поточився на узбіччі та присів у високу траву. Його замшевий діловий костюм і м’які чорні черевики сильно дисонують із довкіллям.

— Де ми? — знову питає він.

Я набираю повітря в груди. Воно пахне свіжою ріллею, скошеною травою, дорожньою курявою і має гострий присмак моря.

— Гадаю, ми на Землі, Ганте.

— Землі, — маленький чоловічок витріщається навпроти себе, прикипівши очима до невидимої точки в повітрі. — На Землі. Не Новій Землі. Не Террі. Не Землі-Два. Не...

— Ні, — перебиваю його я. — На Землі. Старій Землі. Або її дублікаті.

— Її дублікаті.

Я підходжу та присідаю поруч із ним. Вискубнув трав’яну билинку та чищу її стебло знизу. Смак терпкий та знайомий.

— Пам’ятаєш, я звітував Ґледстон про оповіді пілігримів на Гіперіоні? Історія Брон Ламії? Вона з моїм кібридним двійником... першою поверненою персоною Кітса... потрапили на планету, яку вони прийняли за дублікат Старої Землі. У скупченні Геркулеса, якщо я правильно запам’ятав.

Гант дивиться в небо, ніби може перевірити сказане мною за сузір’ями.

— Скупченні Геркулеса, — вторить він мені.

— Навіщо ТехноКордові було створювати дублікат або для чого вони його використовують зараз, їй дізнатися так і не пощастило, — продовжую я. — Або перший кібрид Кітса цього і сам не знав, або вирішив їй не розказувати.

— Не розказувати, — мотає головою Гант. — Гаразд. Ну, і як нам тепер звідси вибиратися? Я потрібен Ґледстон. Вона не може... в наступні кілька годин треба прийняти десятки життєво важливих рішень, — він скочив на ноги і біжить на середину дороги, достоту як етюд цілеспрямованого завзяття.

Я продовжую жувати свою билинку.

— Гадаю, вибратися нам звідси не вдасться.

Гант мало не з кулаками кидається на мене.

— Ти що, з глузду з’їхав, га? Як це «не вдасться»? Що за дурниці! Навіщо це Кордові? — він перевів подих і дивиться на мене з висоти. — Вони не хочуть, аби ти з нею переговорив. Тобі відомо щось таке, чим Корд не може ризикнути і дозволити їй про це дізнатися.

— Цілком можливо.

— Його можете лишити тут, дайте мені повернутися назад! — горлає він у небеса.

Ніхто не відповідає. Далеко від нас, із протилежної сторони виноградника, злетіла якась велика птаха. По-моєму, ворона. Назва цього виду спливла у пам’яті ніби зі сну.

За якусь мить Гант покинув своє спілкування з небом і заходився крокувати бруківкою туди й назад.

— Гайда. Може, ця штука приведе нас до телепорт-станції.

— І таке цілком можливо, — відказую я, одламуючи низ бадилинки, щоби дістатися її солодкої та сухої верхньої частини. — От тільки в яку сторону?

Гант крутнувся навколо, подивився на пагорби, за якими зникала бруківка в обох напрямках, і знову повернувся до мене.

— Ми в якому напрямку вийшли з порталу?.. У цьому? — він тицяє рукою. Дорога там спускається у вузенький лісок.

— І як далеко?

— Прокляття, хіба ж це важить? — сердиться він. — Кудись же йти все одно треба!

Я намагаюся побороти в собі бажання усміхнутися.

— Згода, — кажу я, встаю й обтрушую штани, відчуваючи, як припікає сонце на чолі та обличчі. Після прокуреної фіміамом темряви базиліки це мало не потрясіння. Повітря дуже гаряче, а мій одяг уже до нитки просяк потом.

Гант жваво біжить униз по дорозі, стиснувши кулаки, і його тужливий вигляд чи не вперше прикрашає сильніша емоція — абсолютна рішучість.

Полковник Федман Кассад крикнув і накинувся на Ктиря. Сюрреалістичний позачасовий ландшафт навколо — мінімалістичні декорації на мотив долини Гробниць часу, виліплені із пластику та виставлені у желатині в’язкого повітря — здається, аж забринів у резонанс із люттю хуткого Кассада.

На якусь мить перед цим дзеркальна множина Ктирів заполонила собою долину — всіяла пустельну рівнину, — та з криком полковника вони всі виявилися одним-єдиним монстром, що тепер рухався, розкриваючи обидві пари рук, простягаючи їх до нього та вгинаючись, щоби попри Кассадову швидкість привітати його щирими обіймами із лез та шипів.

Полковник не знав, чи захистить його енергетичний скафандр, дарунок Монети, чи придасться в бою. Багато років тому скафандр справді зарадив, коли вони з Монетою вв’язалися в бій із двома десантними катерами Вигнанців-спецпризначенців, але того разу на їхній стороні грав сам час; Ктир зупиняв вервечку подій та запускав її знов, ніби знуджений спостерігач, котрий грається із дистанційним управлінням голоніші. Тепер вони в позачассі, і Ктир — ворог, а не якийсь жахливий покровитель. Кассад закричав, опустив голову й атакував, не зважаючи на те, дивиться Монета чи ні, не зважаючи на неможливе тернове дерево, що спинається в хмари зі своїми моторошними, настромленими на шипи глядачами і навіть не зважаючи на себе, хіба що як на бойове знаряддя, інструмент помсти.

Ктир не зник у свій звичайний спосіб, не покинув просто бути там і не виник раптово тут. Натомість пригнувся і розкрив обійми якомога ширше. У його пальцях-лезах відбивалося світло несамовитого неба. Металеві зуби Ктиря блищали у тому, що можна було би назвати вищиром.

Кассад сердився; він був при здоровому глузді. І замість того, щоби кинутися в обійми смерті, в останній момент він метнувся вбік, упав на руку та плече і копнув почвару в ногу, трохи нижче справжнього жмута двосічних шипів під колінним суглобом і повище аналогічного суцвіття на щиколотці. «Збити б його тільки з ніг...»

З однаковим успіхом він міг би вдарити ногою і по трубі, залитій півкілометровим шаром бетону. Тож якби костюм Кассада не відіграв ролі панцира та не амортизував удару, він би просто зламав ногу.

І от свій рух зробив Ктир, швидкий, але все ж таки реальний; дві розмиті праві руки злітали вгору, вниз, у сторону, десять пальців-лез порили ґрунт і камінь хірургічними борознами, шипи на передпліччях кресали іскри, поки кулаки злітали у вишину та зі свистом швидко розтинали повітря. Кассада він не дістав, той не припинив котитися геть, скочив знову на ноги, прийняв стійку, напружив руки, розпластав долоні і випрямив пальці, обволочені енергетичним покровом.