— Усе гаразд, — шепотів він до неї, коли та звивалася і зітхала, знову ладнаючись рушити в підступну царину сну. — Усе гаразд, мала. Скоро тут буде зореліт Консула. Він може прилетіти в будь-яку хвилину.

Опівдні Консулевого корабля вони не дочекалися. Минуло ще кілька годин, а його так і не було. Сол блукав долиною і гукав усіх тих, хто пропав, виспівуючи напівзабуті пісні, коли Рахіль прокидалася, і мугикаючи колискові, коли вона починала засинати. Його донька стала така крихітна і легесенька: шість фунтів і три унції, дев’ятнадцять дюймів, як при народженні — він це добре пам’ятав, всміхаючись від думки про старожитні одиниці вимірювання його старожитньої домівки у Світі Барнарда.

Уже надвечір він очуняв у тіні простягнутої лапи Сфінкса, бо трохи був закуняв, і підскочив разом із Рахіллю, спостерігаючи за польотом космічного корабля у ляпіс-лазуровому небі.

— Він прилетів! — закричав Сол, і Рахіль поворушилася у відповідь. Термоядерний слід тягнувся за апаратом, палаючи яскравим денним світлом, наскільки це дозволяла побачити атмосфера. Чоловік стрибав, вперше сповнений надії за багато днів. Він вигукував і підскакував, поки стурбована Рахіль не схлипнула і не заквилила. Сол зупинився і високо її підняв, хоч і знав, що вона ще не вміє фокусувати зору, але радо подивилась би на всю красу космічного корабля, що спускається по дузі над далеким хребтом у напрямку високогірної пустелі.

— У нього вийшло! — кричав Сол. — Він летить! Корабель нас...

Три важкі удари струснули долину майже одночасно; перші два були спареним надзвуковим сплеском і «слідом» апарата, що нісся перед самим космічним кораблем, коли той скидав швидкість. А третій виявився звуком його знищення.

Сол прикипів поглядом до яскравої точки у вершині довгої термоядерної дуги. Вона раптом заясніла, ніби сонце, перетворилася на хмару з полум’я та вируючих газів і впала у пустелю десятьма тисячами охоплених вогнем фрагментів. Під голосний плач Рахілі старий закліпав, щоби стерти ці післяобрази з очей.

— Господи! — шепотів він. — Господи! — не було сенсу заперечувати повне знищення корабля. Другорядні вибухи розривалися навколо в повітрі навіть за тридцять кілометрів звідси. Уламки, тягнучи за собою курні хвости й омахи полум’я, падали в пустелю, в гори і Трав’яне море за ними. — Боже мій!

Сол сів на теплий пісок. Він був надто виснажений, щоби плакати, надто приголомшений для будь-яких дій, крім заколисування дитини, аж поки вона не припинила плакати.

За десять хвилин Вайнтрауб іще раз подивився в небо і побачив два нові термоядерні сліди, що тягнулися на південь із зеніту. Один із кораблів вибухнув, але надто далеко, щоби почути той звук. Другий зник із поля зору за південними бескидами, ген поза хребтом Вуздечка.

— Може, це був не Консул, — шепотів Сол. — Може, це вторгнення Вигнанців. Може, корабель Консула все ще на підльоті.

Але надвечір зореліт не з’явився. Не з’явився він і в той час, коли проміння маленького світила Гіперіона вигравало на скельній стіні й тіні тягнулися до Сола, що сидів на найвищій сходинці Сфінкса. Не з’явився він і тоді, коли долина зникла в сутінках.

Якщо рахувати від цієї секунди, Рахіль народилася за півгодини. Сол перевірив, чи сухий її підгузок (він був сухим) і нагодував її з останнього пакета дитячого харчування. Поки вона їла, то дивилася на нього великими темними очима, ніби шукаючи щось на його обличчі. Сол пригадав перші хвилини з нею на руках, поки Сара відпочивала під теплими ковдрами; немовлячий погляд пропікав його тими самими запитаннями та здивуванням, що й першого дня в цьому світі.

Нічний вітер пригнав хмари, які хутко бігли над долиною. Гуркотіння на південному заході спершу видавалося віддаленим громом, а потім звуками сильної канонади, вибухами — найпевніше, ядерних та плазмових зарядів — у п’ятистах чи й більше кілометрах на південь. Сол оглядав небо в прогалинах усе нижчих хмар і вихоплював поглядом огнисті хвости, наче в метеорів, які, ймовірно, належали балістичним ракетам або спусковим катерам. Так чи інакше, вони несли смерть Гіперіону.

Старому було до них байдуже. Він тихо співав Рахілі, закінчуючи годування. Він прогулявся до виходу з долини, але от тепер повернувся до Сфінкса. Гробниці горіли, як ніколи раніше, і бралися брижами від збудженого електронами жорсткого світла неонових газів. Над головою останнє проміння призахідного сонця перетворило присадкуваті хмари на пастельну стелю з вогню.

Урочистий підсумковий момент народження Рахілі наступав через три хвилини. Навіть якби корабель Консула прилетів зараз, Сол знав, що йому не вистачить часу принести немовля на його борт або покласти в кріогенний сон.

Та й він і не хотів.

Сол поволі здіймався східцями до Сфінкса і думав про те, що Рахіль пройшла тим самим маршрутом двадцять шість стандартних років тому, навіть не усвідомлюючи, що чекає на неї в його темних підземеллях.

Нагорі він перевів подих і перепочив. Світло сонця можна було майже відчути навпомацки, воно сповнювало повітря, підпалюючи собою крила та весь огром Сфінкса. Гробниця ніби віддавала накопичене світло, як каміння в безлюдних пустелях Хеврона, що ними Сол багато років тому мандрував у пошуках просвітлення. Але знайшов він тільки скорботу. У повітрі мерехтіло світло, безперестанку дужчав (як і раптово спадав) вітер, ганяючи долиною пісок.

Сол став на одне коліно на найвищій сходинці, розгортаючи ковдру Рахілі, поки дитятко не лишилося в одній м’якій бавовняній одежині новонародженого немовляти. У пелюшці.

Рахіль вовтузилася у його руках. Її обличчя стало пурпуровим і слизьким, крихітні й червоні рученята повсякчас намагалися то стиснутися в кулачки, то розтиснутися. Саме такою її добре пам’ятав Сол, коли лікарка уперше передала йому Рахіль. Він витріщався, як і зараз, на свою щойно народжену доньку, а тоді поклав її на живіт мамі, щоб і вона могла на неї поглянути.

— О, Боже, — видихнув Сол, падаючи і на друге коліно, тепер повністю уклінний.

Уся долина тремтіла, ніби здригаючись від землетрусу. Сол ледве міг чути вибухи, що і далі тривали далеко на півдні. Але тепер його більше хвилювало страшенне сяйво, що линуло від Сфінкса. Коли гробниця завібрувала та забриніла світлом, тіні Сола підскочили за ним на п’ятдесят метрів, униз по сходах і далі ген через долину. Краєм ока він помітив, що решта гробниць горіли таким самим полум’ям — велетенські химерні реактори в останні секунди життя перед аварією.

Вхід до Сфінкса палав синім, потім фіолетовим, а після цього — жаским білим світлом. За ним, на скельній стіні плато, що височіло над долиною Гробниць часу, в мерехтінні народжувалося неможливе дерево. Його велетенський стовбур і гостре сталеве гілля здіймалися аж під хмари й далі. Хутким поглядом Сол окинув триметрові шипи та їхні кошмарні плоди і втупився у вхід до Сфінкса.

Десь підвивав вітер і гуркотів грім. Десь стояла циноброва курява, ніби висушені криваві запони під світлом, що лилося з Гробниць.

Десь кричали голоси та у відповідь їм верещав цілий хор.

Сол на все це не зважав. Він не зводив погляду з обличчя доньки і тіні за нею, що тепер проступила на тлі яскравого входу до гробниці.

Об’явився Ктир. Істоті довелося нахилитися, щоби просунути свій триметровий тулуб зі сталевими лезами у дверний отвір. Він вийшов на терасу перед Сфінксом і зробив крок уперед — наполовину живе створіння, наполовину скульптура, від чиєї ходи віяло моторошною цілеспрямованістю нічного сновидця.

Усе слабше світло переливалося на панцирі істоти, каскадами спадало по кривій нагрудній пластині, оббігаючи її сталеві шипи, мерехтіло на пальцях-лезах та скальпелях, що витикались із кожного суглоба. Сол пригортав Рахіль до грудей і зазирав у численні фасетки двох доменних печей, що правили Ктирю за очі. Захід сонця танув кривавцями нав’язливого сну Сола.

Ктир повільно, без жодного натяку на тертя, обертав голову — дев’яносто градусів праворуч, дев’яносто градусів ліворуч, ніби озирав свої володіння.