Коли Брон піднялася по халат, у каюті на неї вже чекало застелене ліжко. Та прочитавши кілька віршів, вона знову опинилася на спостережній палубі, де й пробула аж до самого світанку, дрімаючи в улюбленому шезлонгу та дихаючи свіжими запахами трави, що линули знизу.
У «Спочинку пілігрима» вони пришвартувалися для того, щоби поповнити запаси їжі та води, поновити баласт і змінити екіпаж, але Брон залишилася на борту і не пішла оглядати околиць. На кінцевій станції канатної дороги вона бачила вогні освітлювачів, а коли її подорож поновилася, то дирижабль, здавалося, взяв курс на хребет Вуздечка саме над опорами канатки.
Коли вони перелітали гірське пасмо, надворі все ще було темно. До неї в каюту завітав бортпровідник, аби закупорити продовгуваті вікна, адже тривала загальна герметизації відсіків. Та Брон все одно встигла розгледіти у зоряному світлі гондоли, що бігли понад хмарами від піка до піка, і мерехтіння льодових полів.
Одразу після сходу сонця вони пролетіли над Твердинею Хроноса, і навіть у його рожевуватому світлі замок анітрохи не випромінював тепла. За ним з’явилася високогірна пустеля, а зліва по борту зблиснуло білотою Місто поетів. Саме туди прямував швартуватися дирижабль — на східну околицю нового космопорту.
Брон нікого не чекала зустріти. Усі її знайомі вважали, що вона прибуде трохи пізніше вдень, разом з екранольотом Тео Лейна. Проте Ламії хотілося побути сам на сам зі своїми думками, і переліт дирижаблем здався їй найвдалішим для такої нагоди способом пересування. Вона і справді мала рацію.
Проте не встиг напнутися швартовий канат й опуститися трап, як Брон запримітила у невеличкій юрбі знайоме обличчя Консула. Поруч із ним стовбичив Мартін Силен, насуплений та зіщулений у вранішньому світлі, до якого той був непризвичаєний.
— Трясця тобі, Стене, — пробурмотіла Брон, коли пригадала, що надвисокочастотний канал вже відлагоджено, а на орбіті літають нові супутники зв’язку.
Замість вітання Консул її просто пригорнув. Мартін Силен позіхнув і потиснув руку:
— Гіршого розкладу польотів не знайшлося, еге ж?
Святкували ввечері. Наступного ранку не просто Консул відлітав геть. Більшість флоту ЗСГ, що досі лишався у системі, вирушав у зворотній шлях, а з ними — значна частина Рою Вигнанців. Добрий десяток спускових апаратів обсів невелике летовище навколо корабля Консула, поки Вигнанці наносили свій останній візит Гробницям часу, а офіцери Гегемонії віддавали останню шану гробниці Кассада.
Місто поетів уже розжилося практично на цілу тисячу постійних мешканців, поміж яких більшість становили митці й поети, в основному — позери, за словами Силена. Вони вже двічі намагалися обрати Мартіна бурмистром, а той уже двічі встигнув відхилити їхню пропозицію та ґрунтовно проклясти своїх гіпотетичних виборців. І попри те старий поет наглядав за всіма роботами: керував реставрацією, виносив ухвали в суперечках, розподіляв житло та займався доставкою припасів із Джектауна та південних районів. Місто поетів більше не належало мерцям.
Як казав Мартін Силен, із появою людей тутешній колективний ай-к’ю тільки погіршився.
Бенкетували у відбудованому залі для частувань, а його велика баня під час скетчів різних митців та декламації Мартіном Силеном усіляких сороміцьких віршиків відлунювала сміх. Окрім Консула і Силена, круглий стіл Брон міг похвалитися шістьма Вигнанцями-гостями включно з Громадянкою Ґенґою та Шурфом Мінмуном, а також Рітмет Корбе III, вбраною у кілька зшитих між собою шкур і високу конічну шапку. Тео Лейн спізнився, довго вибачався, переказав кілька свіжих анекдотів зі столиці і приєднався до їхнього стола на десерт. Не так давно місцеві разом із Вигнанцями в опитуванні щодо близьких виборів міського голови, які мали відбутися в Четвертомісяці, назвали його народним мером Джектауна — здавалося, йому симпатизували геть усі. Але й Тео давав їм зрозуміти, що не має наміру відхиляти цієї виявленої йому високої честі.
Чимало вина було випито на бенкеті, але по тому Консул тихенько запросив кількох людей на борт свого корабля, де знову частував їх вином і музикою. У гості пішли Брон, Мартін і Тео, тепер вони всі розмістилися високо на балконі корабля, а Консул напрочуд тверезо й напрочуд невимушено грав їм Ґершвіна, і Стюдері, і Брамса, і Лузера, і «Бітлз», і знову Ґершвіна, а завершив невимовно прекрасним Другим концертом Рахманінова для фортепіано до мінор[164].
Потім вони сиділи в приглушеному світлі, дивилися з висоти на місто й долину, допивали вино і до пізньої ночі розмовляли.
— Як ви гадаєте, що вас чекає в Мережі? — спитав Тео у Консула. — Анархія? Охлократія? Новий Кам’яний вік?
— Мабуть, усе разом і навіть більше, — всміхнувся Консул. Він покрутив чарку із бренді в руках. — А якщо серйозно, то до падіння «світла-плюс» ми прийняли чимало повідомлень, тож цілком зрозуміло, що попри серйозні проблеми більшості старих планет Гегемонії вдасться їх нормально пережити.
Тео Лейн сидів, цмулячи те саме вино, що приніс сюди з бенкетної зали.
— Чому, на вашу думку, зникло «світло-плюс»?
— Богові набридли наші каракулі на його флігелі, — хрюкнув Мартін Силен.
Вони багато говорили про старих друзів, уявляючи, як там зараз ведеться отцю Дюре. В одному з останніх перехоплених повідомлень «світла+» ішлося про його нову роботу. Пригадався і Лінар Гойт.
— Цікаво, його автоматично оберуть Папою, коли пуститься духу Дюре? — спитав Консул.
— Навряд чи, — засумнівався Тео. — Принаймні в нього є шанс відродитися, якщо та додаткова хрестоформа на грудях Дюре досі працює.
— Ото буде дивина, якщо він явиться по свою балалайку, — промовив Силен, перебираючи струни музичного інструмента. Брон раптом подумала, що в тьмяному світлі старий поет і досі скидається на сатира.
Говорили вони і про Сола та Рахіль. За останні півроку сотні людей пробували зайти у Сфінкс; одному навіть вдалося — скромному Вигнанцеві на ім’я Бізанспеш Амменьєт.
Протягом багатьох місяців фахівці Вигнанців аналізували Гробниці і сліди хроноприпливів, що досі збереглися. На деяких спорудах після їхнього відкриття проявилися ієрогліфи та напрочуд знайомий клинопис, що допомогло в загальних рисах розібратися із призначенням різних Гробниць.
Сфінкс був одностороннім порталом у майбутнє, про яке їм розповідала Рахіль / Монета. Ніхто не розумів, за яким принципом він відбирає бажаючих скористатися ним, але поміж туристів уже з’явилася мода пробувати ввійти у нього. Жодних вісточок про долю Сола та його доньки знайти не пощастило. Брон зрозуміла, що часто думає про старого вченого.
Брон, Консул і Мартін Силен випили за Сола і Рахіль.
Нефритова гробниця, напевно, якимось чином була пов’язана із газовими гігантами. Її характерний портал ще нікого не пропустив, але екзотичні Вигнанці, модифіковані й народжені у середовищах юпітеріанського типу, щодень прибували і пробували свої сили в ній. Геть усі експерти постійно твердили, що Гробниці — не телепорти, а цілковито новий тип космічних комунікацій. Туристам же було начхати.
Обеліск лишався темною загадкою. Гробниця все ще світилася, але тепер входу до неї не існувало. Вигнанці вважали, що всередині неї знаходиться ціле військо Ктирів. Мартін Силен торочив про те, що Обеліск — фалічний символ, яким прикрасили долину в останній момент. Решті здавалося, що він міг бути пов’язаний із храмовниками.
Брон, Консул і Мартін Силен випили за Істинного Голоса Дерева, Гета Мастіна.
Наново запечатаний Кришталевий моноліт став гробницею полковника Федмана Кассада. Розгадані символи, закарбовані в камені, розповідали про космічну битву і великого воїна із минулого, котрий явився на допомогу в змаганні з Князем болю. Молоді новобранці із факельників та ударних кораблів слухали цю історію, роззявивши роти. Тепер легенда про Кассада рознесеться світами старої Мережі, коли ще більше кораблів повернеться в колишню Гегемонію.
