Брон, Консул і Мартін Силен випили за Федмана Кассада.

Перша і друга Печерні гробниці, схоже, взагалі нікуди не вели, зате третя відкривалася в лабіринти кількох інших планет. Після зникнення кількох дослідників головні по науці у Вигнанців нагадали туристам, що ці лабіринти віддалені не тільки в часі (можливо, на сотні і тисячі років назад чи вперед), а й у просторі. Тому в печери стали пускати тільки кваліфікованих спеціалістів.

Брон, Консул і Мартін Силен випили за Поля Дюре та Лінара Гойта.

Ктирів палац лишався загадкою. Коли за пару годин Брон пішла туди з іншими, стелажі з тілами позникали, його інтер’єр повернув собі попередні розміри, але по центру яскраво горіли світляні двері. Хто б у них не зайшов, завжди зникав. Не повернувся ніхто.

На час роботи із розшифрування вирізьблених у камені літер, що сильно постиралися від часу, вчені взагалі заборонили прохід до Палацу. Поки що їм удалося розібрати тільки три слова (усі давньою земною латиною), що в перекладі означали «КОЛІЗЕЙ», «РИМ» і «ЗАСЕЛЕННЯ». Згідно із найсвіжішим переказом, це був портал на Стару Землю, куди могли перенестися жертви тернового дерева. Черги вишиковувалися сотнями.

— От бач, — Мартін Силен звернувся до Брон, — якби ти, блін, не поквапилася мене рятувати, то я міг би вже відправитися додому.

Тео Лейн подався вперед:

— Ви й справді хотіли би повернутися на Стару Землю?

— Нахріна воно мені треба? — щоякнаймиліше всміхнувся сатир. — Там було нудно, ще коли я народився, нудно там буде й надалі. Усе відбувається саме тут, — Силен випив за самого себе.

У якомусь сенсі, замислилася Ламія, він мав рацію. Гіперон став місцем зустрічі для Вигнанців та колишніх громадян Гегемонії. Гробниці часу нібито символізували майбутню торгівлю, туризм і подорожі в людському суспільстві, призвичаєному до життя без телепортів. Вона намагалася подивитися на це очима Вигнанців — велетенські флотилії, що могли розширювати обрії людства, генетично модифікованого для колонізації газових гігантів, астероїдів та планет із суворішим кліматом, аніж на Марсі чи Хевроні. І їй бракувало уяви. Можливо, цей світ побачить її дитина... чи онуки.

— Про що ви замислилися, Брон? — запитав Консул, коли пауза затягнулася.

— Про майбутнє, — всміхнулася вона. — І про Джонні.

— Ах, так, — озвався поет, — про поета, котрий міг стати Богом, але не став.

— Як ви гадаєте, що сталося з другою персоною? — поцікавилася вона.

— Не знаю, чи вона могла пережити смерть Корду, — змахнув рукою Консул. — А ви?

Жінка покрутила головою.

— Мене просто заздрощі їдять. Так багато людей із нею зустрічалося. І навіть Меліо Арундес у Джектауні.

Вони випили за Меліо, який відлетів п’ять місяців тому із першими спін-зорельотами Збройних сил, що поверталися в Мережу.

— Здається, його персону бачили всі, крім мене, — Брон насупилася на свою чарку з бренді і зрозуміла, що перед сном треба буде випити ще одну порцію антиалкогольних пігулок для вагітних. Вона трохи захмеліла: таблетки захищали дитину, але не її саму.

— Я до себе, — вона підвелася і пригорнула Консула. — На світанку ж треба бути при повному параді, щоби провести твій корабель на старті.

— Впевнені, що не хочете переночувати на борту? — уточнив дипломат. — Із гостьової спальні постає прекрасний краєвид долини.

— Усі мої речі в старому палаці, — заперечно похитала головою Брон.

— Ми ще поговоримо на прощання, — заявив Консул, і швидко, поки вони обоє не помітили сліз у її очах, пригорнув жінку.

До Міста поетів її проводжав Мартін Силен. Перед її апартаментами вони затрималися на хвилинку в освітленій галереї.

— То ти справді був на тому дереві чи бачив його тільки у своїх стимсимуляціях, поки спав у Ктиревому палаці?

Поет не всміхався. Він торкнувся грудей, де їх було пробив сталевий шип.

— Себто був я китайським філософом[165], котрому снилося, що він метелик, чи метеликом, кому наснилося, що він китайський філософ? Дитинко, ти про це?

— Так.

— Це правильна відповідь, — тихо промовив старий. — Так. Я був і тим, й іншим. В обох випадках — абсолютно реальним. В обох випадках мені страшенно боліло. А тебе я любитиму й плекатиму довіку за те, що врятувала мені життя. Для мене ти завжди — ходак повітрям, — він узяв її руку і поцілував. — Заходиш?

— Ні, хочу ще прогулятися садом.

— Ну, то добре, мабуть, — завагався поет. — Зараз тут патрулі, люди й машини, та й наш Ґрендель-Ктир на «біс» іще не являвся... але будь обережна, гаразд?

— Не забувай, — відказала Брон. — Я ж Ґренделеборець. Ходжу повітрям і перетворюю їх на скляних крихких бабаїв.

— Еге ж. Але далі саду не ходи. Чула, мала?

— Чула, — всміхнулася Брон і торкнулася живота. — Ми будемо обережні.

Він чекав у садку, де світло лишалося тьмяним, куди не діставали камери відеоспостереження.

— Джонні! — приголомшено видихнула Брон і поквапилася до нього брукованою стежкою.

— Ні, — він, здалося, трошки сумно похитав головою. Чоловік і справді скидався на Джонні. Таке саме каштанове волосся з рудизною, карі очі, вольове підборіддя, лагідна усмішка. Вбраний він був трохи дивно: цупка шкіряна куртка, широкий черес, важкі черевики, в руках — ціпок для прогулянок, а ще — недоладна хутряна шапка, яку він зняв при її наближенні.

Брон зупинилася за метр.

— Ну, звичайно, — промовила вона трохи голосніше, ніж напошепки. Жінка потягнулася до нього рукою, і її рука зловила повітря, хоч навколо нічого не дзуміло і не мерехтіло, як то буває з голограмами.

— Тут рясна метасфера, — промовив він.

— Еге ж, — погодилася вона, ні краплинки не розуміючи, про що він говорить. — Ти ж інший Кітс. Двійник Джонні.

Коротун простягнув руку, ніби збирався торкнутися її величенького живота.

— То я, виходить, немовби дядько, правда, Брон?

Вона кивнула.

— То це ти врятував немовлятко... Рахіль... я вгадала?

— А ти мене бачила?

— Ні, — видихнула Брон, — але я відчувала, що ти там був, — вона завагалася на хвильку. — Але ж Уммон говорив не про тебе? Ти ж не Емпатія, що входить до людського Абсінту?

Він похитав головою, і його кучері зблиснули в приглушеному світлі.

— Виявилося, що я — Наперед овець. Ладнаю шлях Навчителю. Тож, боюся, єдине, вчинене мною чудо, — це дитинка, яку я притримав, поки її в мене хтось не забрав.

— Ти мені не помагав... із Ктирем? Із ширянням у повітрі?

Кітс розсміявся.

— Ні я. Ні Монета. Це була ти, Брон.

— Це неможливо, — вона енергійно похитала головою.

— Можливо, — тихо промовив він і знову простягнув руку до живота. Їй здалося, що вона відчула доторк його долоні. Кітс прошепотів: — «Іще незаймана коханко рясту, // Пестунко тиші й забарних віків»[166], — він подивився на Брон. — Безперечно, в матері Навчительки мають бути якісь поблажки.

— Матері... — раптом Брон знадобилося присісти на лаву, яка вчасно виявилася поруч. Ніколи раніше в житті вона ще не почувалася незграбою. Але на сьомому місяці вагітності не існує способів граційно опускатися на сидіння. На думку їй чомусь спав образ дирижабля, який цього ранку швартувався до щогли на летовищі.

— Навчительки, — закінчив за неї Кітс. — Гадки не маю, чого саме вона навчатиме, але це змінить усесвіт і спричинить появу ідей, що житимуть і за десять тисяч років від сьогоднішнього дня.

— Моя дитина? — хапаючи повітря ротом, перепитала вона. — Моя і Джонні дитина?

Персона Кітса пошкрябала собі щоку.

— Єднання людського духу і логіки абсолютного інтелекту, якого довго прагнули Уммон і Корд, що так і померли, не збагнувши нічого, — промовив він і підійшов на крок. — Шкода, що я не зможу бути поруч, коли вона почне навчати, чого б їй там не випало навчати. Побачити, як це вплине на світ. Цей світ. Інші світи.