— Вас куди-небудь підкинути, пане?

Я вдихнув прохолодного нічного повітря, що пахло рибою та пролитою оливою — традиційним запахом каналів.

— Ні, дякую, я телепортом додому.

Архіваріус похитав головою.

— Тут можуть виникнути труднощі, пане. Усі громадські телепорт-станцїї перевели у підпорядкування військових. На вулицях були... заворушення, — безсумнівно, у маленького хранителя книгозбірні, котрий, схоже, понад усе шанував закон і цілісність, ці слова викликали огиду. — Гайда, — промовив він, — я вас довезу до приватного терміналу.

Я приглянувся до нього. В іншій епосі на Старій Землі він би мав народитися ченцем у монастирі, який поставив собі за мету збереження нечисленних решток класичної минувшини. Я зиркнув на старі архіви позаду нього й усвідомив, що це якраз і є його нинішня роль.

— Як вас звати? — поцікавився я, раптом збайдужівши до побоювань, що інший кібрид Кітса вже міг про це його запитувати.

— Евдрад Тайнар, — кліпнув він у відповідь, поглянувши на простягнуту мною руку і твердо прийнявши її потиск.

— А я... Джозеф Северн, — ну, не міг я йому повідомити, що насправді я — технологічна реінкарнація чоловіка, чий літературний склеп ми щойно покинули.

Пан-Тайнар вагався тільки дрібку секунду, перш ніж кивнути, та я збагнув, що для науковця його рівня ім’я митця, що подорожував із Кітсом, ніяка не машкара.

— Що чути про Гіперіон? — поцікавився я.

— Гіперіон? А-а, планету Протекторату, куди пару днів тому вирушив флот? Ну, наскільки я зрозумів, виникла якась проблема із відкликанням потрібних кораблів. Там дуже сильні бої. Тобто на Гіперіоні. Цікаво, що я саме думав про Кітса і його незавершений шедевр. Просто дивовижа, як вигулькують усі ці збіги обставин!

— А вторгнення розпочалося? На Гіперіон, я хотів сказати.

Пан-Тайнар саме зупинився біля своєї «емтешки» і торкнувся долонею сенсорного замка зі сторони водія. Двері піднялися і склалися всередину. Я примостився у кабінці пасажира, пропахлій сандаловим деревом та шкірою; транспорт Тайнара навіть пахнув, як архів. Так само, як і сам Тайнар, раптом дійшло до мене, щойно архіваріус відкинувся на спинку сусіднього сидіння.

— Не знаю, чи вторгнення почалося, — відповів він, замикаючи двері та запускаючи машину одним доторком і командою. Під нашаруванням ароматів сандалу та шкіри всередині «емтешки» пахло типовими для нових транспортних засобів речами: полімерами, озоном, мастильними речовинами та своєю енергією, що вже чи не тисячу років спокушала людство.

— Сьогодні до нього поганий доступ, — правив він далі. — Я ще ніколи в житті не бачив такої перевантаженої інфосфери. Вдень навіть довелося чекати на запит про Робінсона Джефферса[80]!

Ми злетіли, перемахнули через канал, майнули над площею, напрочуд схожою на ту, де вранці мене ледве не вбили, і вийшли на свій низький ешелон у трьохстах метрах над дахами будинків. Уночі місто було прекрасним: багато давніх споруд окреслювали старомодні фотострічки, а вуличні ліхтарі кількісно переважали рекламні голограми. Та у завулках вирували натовпи, над головними магістралями міста і телепорт-станціями ширяли військові «емтешки» Самооборони Ренесанс-Вектора. Самого Тайнара двічі перехоплювали задля перевірки посвідчення особистості, один раз — місцева дорожна інспекція, а вдруге нас допитував упевнений голос армійця.

Ми летіли й надалі.

— В архіві немає телепорту? — поцікавився я, вглядаючись у далечінь, де начебто горіла якась пожежа.

— Ні. Не було потреби. Відвідувачів у нас небагато, а науковцям, котрі до нас періодично навідуються, не складно пройти пішки пару кварталів.

— А де ж той приватний телепорт, яким би я, на вашу думку, міг скористатися?

— Тут, — відказав він.

Ми покинули ешелон і колами спустилися до невисокого будинку поверхів на тридцять, не більше, і сіли на виносну платформу в стилі Ґленнон-Гайт-деко, що росла із каменя і пласталі.

— Тут побутує мій орден. Я належу до забутої течії в християнстві — католицизму, — архіваріус мав зніяковілий вигляд. — Та ви вчений, пан-Северне, то мусите знати про нашу Церкву в ті давні дні.

— Вона мені відома не тільки з книжок, — проказав я. — То це орден священиків?

— Яких там священиків, пан-Северне! — всміхнувся Тайнар. — У мирському ордені Братів істориків і літераторів нас усього восьмеро. П’ятеро працюють в Університеті Райхса. Двоє мистецтвознавців займаються реставрацією Люцхендорфського абатства. Я керую літературним архівом. Церкві дешевше дозволити нам оселитися тут, ніж оплачувати щоденні поїздки із Пацема.

Ми зайшли до квартирного вулика — ветхого навіть за стандартами Старої Мережі: модернізоване освітлення в коридорах, змурованих зі справжнього каменя, двері на завісах, а сам будинок нас ані привітав, ані опитав при вході. Керований спонтанним рішенням, я раптом промовив:

— Я хотів би телепортуватися на Пацем.

— Сьогодні ввечері? — здивувався архіваріус. — Зараз?

— Чому б і ні?

Він похитав головою. Я зрозумів, що для цього чоловіка сто марок за один квиток на телепортування дорівнює платні за кілька тижнів роботи.

— У нашому будинку є свій портал, — сказав він. — Сюди, прошу.

Центральні сходи були зроблені з вигорілого каменю та вкритого корозією кованого заліза. Посередині — шістдесятиметровий провал. Десь унизу в темному коридорі ридма ридало немовля, на фоні якого кричав чоловік і плакала жінка.

— І давно ви тут мешкаєте, пан-Тайнаре?

— Сімнадцять місцевих років, пан-Северне. Е-е... тридцять два стандартні роки, здається. Ну ось, ми прийшли.

Портал телепорту не молодший від самого будинку, перехідна рама оперезана позолоченим барельєфом, що набув зеленуватого та сірого кольорів.

— Сьогодні в Мережі діють обмеження на пересування телепортом, — пояснює він. — Шлях на Пацем нібито лишається вільним. Близько двохсот годин до варварського... хай там як їх називають... вторгнення туди. Це вдвічі більше, ніж дають нам тут, на Ренесанс-Векторі, — він простягнув руку і схопив мене за зап’ясток. Я відчував його напруження — ледве помітне вібрування сухожиль та кісток. — Пан-Северне... ви ж не думаєте, що вони спалять мій архів? Навіть вони не зможуть знищити десять тисяч років людської думки, правда? — його рука обм’якла.

Я не був певен у тому, кого він мав на увазі під цим «вони». Вигнанців? Саботажників із Церкви Ктиря? Бунтівників? Ґледстон і провід Гегемонії воліли пожертвувати світами першої хвилі.

— Ні, — потиснув я йому руку. — Я не вірю, що вони дозволять знищити ваші архіви.

Пан-Евдрад Тайнар усміхнувся і зробив крок назад, спантеличений своїм проявом емоцій. Ми потиснули один одному руки.

— Най щастить вам, пан-Северне. Куди б вас не привели ваші подорожі.

— Благослови вас, Боже, пан-Тайнаре, — я вперше скористався цим висловом, і мене вразило, як він звучав. Я глянув униз, видобув командну карту Ґледстон і набрав трицифровий код Пацема. Портал перепросив, заявив, що на даний момент послуга недоступна, але відтак збагнув своїми мікроцефальними процесорами, що він має справу із командною картою, і з дзижчанням запустив перехід.

Я кивнув Тайнару і ступив уперед, підозрюючи, що роблю зараз серйозну помилку, не вернувшись назад навпростець до ЦТК.

На відміну від урбаністичної заграви Ренесанс-Вектора, ніч на Пацемі стояла глупа і темна, чоботи заливав дощ. Краплі з неба гупотіли з такою люттю, ніби чиїсь кулаки гамселили по металу, від чого кортіло згорнутися калачиком під товстими ковдрами і перечекати той дощ до ранку.

Портал був розташований у затишку якогось дворика, наполовину прикритого дахом. Але затишку не достатньому для того, щоби забути про ніч, дощ та холод. Особливо про холод. Повітря Пацема в порівнянні зі стандартами Мережі вдвічі розрідженіше. Його єдине нагір’я, придатне для людського життя, було вдвічі вище приморських міст Ренесанс-В. Я би розвернувся і подався геть від тієї ночі та зливи, якби з тіней не випірнув армієць-десантник, озброєний багатоцільовою штурмовою гвинтівкою, що зараз висіла на ремені, але була готова будь-якої миті розвернутися в моєму напрямку. Він попрохав моє посвідчення.