Я дозволив йому просканувати свою перепустку, і він віддав мені честь.

— Це Новий Ватикан?

— Так точно.

Крізь дощові потоки води мені вдалося розгледіти контури освітленої бані. Я махнув рукою за мур, що оточував дворик.

— Це Собор Святого Петра?

— Так точно.

— І там можна відшукати монсеньйора Едуара?

— Пройдете цей двір, на площі за ним повернете ліворуч і побачите приземкуватий будинок зліва від собору.

— Дякую, капрале.

— Я рядовий!

Я загорнувся у свій куций плащ, формений, а тому абсолютно марний під таким дощем, і побіг через двір.

Чоловік, можливо, священик, але без сутани чи комірця, відчинив мені двері житлового будинку. Інший чоловік за письмовим столом із дерева повідомив мені, що монсеньйор Едуар удома і ще не спить попри пізню годину. Мені було призначено?

Ні, мені не було призначено, однак я хотів би поспілкуватися із монсеньйором на важливу тему.

Яку саме? Чоловік за столом був ввічливий, але невідступний у запитаннях. Командна карта Ґледстон не справила на нього ані найменшого враження. Я підозрював, що говорю із єпископом.

На тему, що стосується отця Поля Дюре та отця Лінара Гойта, сказав я йому.

Добродій мені кивнув, прошепотів у настільки дрібний мікрофон-намистинку на комірі, що я його не помітив, і провів мене до апартаментів.

У порівнянні з цим місцем старий хмарочос, де мешкав пан-Тайнар, здавався палацом сибарита. У коридорі оку не було за що зачепитися, якщо не брати до уваги грубого тиньку на стінах і ще грубіших дерев’яних дверей. Коли ми проходили повз одні такі, які були відчинені, я краєм ока помітив кімнату, більше схожу на камеру у в’язниці, ніж чиюсь спальню: низький тапчан, груба ковдра, дерев’яний ослінчик для молитви, проста тумбочка з карафкою води і непримітною мискою, цілковита відсутність вікон, жодних мультимедійних стін, голографічних ніш чи дек для доступу в інфосферу. Підозрюю, що ця кімната взагалі була не інтерактивна.

Звідкись відлунювали голоси, що здіймалися у речитативі/співі, настільки вишуканому й атавістичному, що в мене гороїжилося волосся на шиї. Григоріанський хорал[81]. Ми проминули велику трапезну, таку саму простеньку, як і келії, проминули і кухню, де нічого не подивувало би навіть кухаря з часів Джона Кітса. Потім спустилися стоптаними кам’яними сходами, пройшли іще одним погано освітленим коридором і піднялися ще одними сходами, цього разу вужчими. Інший чоловік лишив мене самого, і я ступив в одне з найпрекрасніших приміщень, що мені доводилося бачити у житті.

Десь у глибині душі я усвідомлював, що Церква перенесла й один в один відбудувала Базиліку Святого Петра, не забувши навіть покласти мощі, які нібито належали самому Петрові, у нове поховання під вівтарем, але не міг позбутися враження, що знову потрапив у Рим, де вперше побував у середині листопада 1820 року, у Рим, де я гуляв, жив, страждав і помер.

Це місце було прекраснішим та елегантнішим від будь-якого офісного шпиля-небосяга, що на милю спинався вгору на Центрі Тау Кита; Базиліка Святого Петра тягнулася в тінях на понад шістсот футів, мала чотириста п’ятдесят футів завширшки в «хрестовині» — точці перетину трансепта й нефа — та вінчалася бездоганним куполом роботи Мікеланджело, що тікав понад вівтарем у вишину на чотириста футів. Бронзовий балдахін Берніні[82], закрутистий ківорій, підтримуваний крученими візантійськими колонами, окривав головний вівтар, створюючи у тій безмежності домірний людині закуток, необхідний для окреслення перспективи святотаємних обрядів, що проводяться там. Приглушене лампове сяйво й мерехтіння свічок окреслювали певні частини базиліки, блищали на гладенькому травертині[83], поглиблювали рельєфність золотої мозаїки та вихоплювали окремі намальовані, викарбувані чи вирізьблені деталі на стінах, колонах, карнизах та самій великій бані. І далеко у вишині в жовті вітражні вікна рясно лилися невпинні блискавиці, навскоси посилаючи снопи несамовитого світла у напрямку Престолу святого Петра, шедевра Берніні.

Одразу за апсидою я трохи постояв, боячись, що своїми кроками порушу святість цього місця чи навіть власним подихом викличу луну по всьому його обширі. В одну мить очі призвичаїлися до присмерку, вловлюючи противагу між грозою і блискавками вгорі та палахкотінням свічок унизу. Саме тоді я усвідомив, що ні в апсид і, ні у довгому нефі немає ослінчиків для молільників, і жодних колон тут, під банею, а тільки два стільці, прилаштовані поруч із вівтарем за якихось п’ятдесят футів від мене. У них сиділи й бесідували, нахилившись близько один до одного, двоє чоловіків, котрим, вочевидь, було що терміново повідомити один одному. Лампове світло й мерехтіння свічок, сяйво великої мозаїки із зображенням Христа перед темним олтарем вихоплювали то один, то другий фрагмент облич співбесідників. Обоє вже підстаркуваті. Обоє священики, чиї комірці білішали в сутіні. Мені заледве не перехопило подих, коли я з подивом упізнав спершу одного — монсеньйора Едуара.

Іншим був отець Поль Дюре.

Спочатку вони збентежилися — відірвалися від своєї тихої розмови і втупилися на цього привида, на куцу тінь людини, котра виринула з темряви, озвавшись до них на ймення... у голосному подиві викрикнувши ім’я Дюре... торочачи їм щось про паломництва та прочан, Гробниці часу та Ктиря, штучні інтелекти та смерть богів.

Монсеньйор не став гукати охорону, і вони з Дюре не кинулися тікати, а разом удвох вони заспокоїли цього привида і спробували визбирати раціональне зерно з його белькотіння, перетворивши ту химерну полову на інтелектуальну розмову.

То і справді був Поль Дюре. Поль Дюре, а не якийсь його химерний двійник, андроїд-дублікат чи кібридна реконструкція. Я переконався в цьому, слухаючи, розпитуючи, зазираючи йому в очі... та головне тому, що потиснув йому руку, доторкнувся до нього і просто зрозумів, що це й направду отець Поль Дюре.

— Вам відомі... разючі подробиці мого життя... подій на Гіперіоні, у Гробницях... ще раз повторіть, хто ви такий? — попрохав Дюре.

Настав і мені час переконувати його.

— Кібрид. Реконструкція Джона Кітса. Двійник персони, котру Брон Ламія взяла із собою на прощу.

— То ви здатні з ним спілкуватися... знаєте, що з нами відбувалося завдяки своєму зв’язку зі своїм близнюком?

Я стовбичив на одному коліні між ними та вівтарем, розчаровано підносячи вгору руки.

— Через це... Через якусь аномалію в мегасфері. Та я бачив у снах ваше життя, чув оповіді пілігримів, слухав з вуст отця Гойта історію життя й смерті Поля Дюре... вашу історію життя і смерті, — я знову потягнувся, щоби торкнутися до нього крізь священицьке облачення. Загалом кажучи, через перебування з одним із прочан в одному часопросторі мені аж паморочилося.

— Отже, ви знаєте, звідки я тут узявся, — підсумував отець Дюре.

— Ні. Востаннє я бачив вас, коли ви зайшли до однієї з Печерних гробниць. Там горіло світло. Більше мені нічого не відомо.

Дюре кивнув. Мої сни не могли передати всієї шляхетності та втоми його обличчя.

— А вам відома доля решти?

Я зітхнув.

— Декого. Поет Силен живий, але настромлений на шип тернового дерева Ктиря. Кассада я востаннє бачив, коли він голіруч кинувся на Ктиря. Пан-Ламія була подорожувала по мегасфері до периферії ТехноКорду з моїм двійником Кітса...

— То він вижив у тій... петлі Шрена... чи як там вона зветься? — Дюре, здавалося, був приголомшений.

— Станом на зараз — ні, — відповів я. — Штучний інтелект на ім’я Уммон убив його... знищив саму персону. Брон поверталася назад. Не знаю, чи переживе це її тіло.

— А що з Консулом і батьком із немовлям? — нахилився до мене ближче монсеньйор Едуар.

— Консул намагався повернутися до столиці на килимі-літуні, — відповів я, — але зазнав аварії в кількох милях на північ від неї. Його доля мені невідома.