— Можна, пан-Директрисо, — відповів Ван Зейдт, — але навіщо це вам?

— Хочу поговорити з ними, — голос Ґледстон прозвучав дуже втомлено.

Десантник поглянув на неї, щиро впевнений, що жінка невдало пожартувала.

— Пан-Виконавча директрисо, через місяць вони готові будуть вислухати вас... або будь-кого із нас... по радіо чи ГТБ. Через рік-два після відновлення порядку та успішного внормування пайкової системи вони, можливо, захочуть вас пробачити. Але мине покоління, поки до них нарешті дійде, що саме ви для них зробили... що ви їх урятували... усіх нас урятували.

— Я хочу поговорити з ними, — наполягала Міна Ґледстон. — Мені з ними треба дечим поділитися.

Ван Зейдт похитав головою й обвів поглядом офіцерів, котрі спостерігали за натовпом із бійниць бункера, а тепер з аналогічним нерозумінням та жахом дивилися на Ґледстон.

— Мені треба узгодити це питання з Виконавчим директором Колчевим, — промовив генерал Ван Зейдт.

— Ні, — втомлено заперечила Ґледстон. — Тепер він керує неіснуючою імперією, а я все ще головна у світі, який зруйнувала, — вона кивнула преторіанцям, і ті дістали свої жезли смерті з-за оранжево-чорних смугастих кітелів.

Жоден з офіцерів Збройних сил не поворухнувся. Генерал Ван Зейдт проказав:

— Міно, наступний рятувальний катер обов’язково прорветься.

Жінка покивала головою, але так, наче слухала його неуважно.

— Внутрішній сад. Мені треба подумати. Натовп розгубиться на пару секунд. Коли ви знімете зовнішній периметр, вони втратять рівновагу, — вона роззирнулася, немовби забула щось, а потім простягла руку Ван Зейдтові. — Прощавай, Марку. Дякую. Будь ласка, потурбуйся про моїх людей.

Ван Зейдт потиснув їй руку і не зводив з неї очей, коли вона поправила шарф, розгублено торкнулася браслета комлоґу — ніби на щастя — і покинула бункер разом зі своїми преторіанцями. Невелике товариство перетнуло потовчені сади і поволі рушило до захисних полів. Натовп за ними, здавалося, інстинктивно відреагував як єдиний бездумний організм, що, волаючи голосом якоїсь збожеволілої істоти, намагався протиснутися крізь фіолетові іскри силового бар’єру.

Ґледстон розвернулася, підняла одну руку, ніби збиралася помахати нею, і жестом відіслала преторіанців геть. Четверо охоронців поквапилися назад збитим газоном.

— Давай, — промовив найстарший із преторіанців, котрі лишилися, і показав на дистанційне управління захисним полем.

— Хрін вам! — недвозначно відказав Ван Зейдт. Дистанційного управління вони зможуть дістатися тільки через його труп.

От тільки Ван Зейдт геть забув, що в Ґледстон досі лишалися коди доступу, зокрема до тактичних вузькоспрямованих каналів. Він бачив, як вона здійняла комлоґ, але зреагував надто пізно. Лампочки на пульті управління блимнули червоними, а потім зеленими вогниками. Зовнішнє поле зникло і повторно виросло вже в п’ятдесяти метрах ближче; на якусь секунду Міна Ґледстон опинилася сама-одна перед мільйонною юрбою, яку від неї відділяло кілька метрів трави та незліченні трупи, що під дією сили тяжіння раптово попадали вслід за відступом поля-перепони.

Ґледстон підняла обидві руки, немов хотіла обійняти весь натовп. Тиша та безрух тривали аж три секунди, а потім натовп видав єдиний рик велетенської звірини, і тисячі кинулися вперед із кийками та камінням, ножами та битими пляшками.

На якусь мить у Ван Зейдта склалося враження, що Ґледстон стояла, немов незворушна скеля під хвилями наброду; він бачив її темний костюм і яскравий шарф, бачив її випростаний стан, усе ще підняті руки, та з наближенням нових і нових сотень людей Виконавча директриса зникла з поля зору.

Преторіанці опустили зброю і були одразу заарештовані вартовими з десанту.

— Затемнити захисні поля, — наказав Ван Зейдт. — Передайте на катери: посадка у внутрішньому саду з п’ятихвилинним інтервалом. Бігом!

Генерал відвернувся.

— Боже всемогутній! — бовкнув Тео Лейн, слухаючи уривчасті повідомлення «світлом+». Мілісекундні пучки інформації надходили так рясно, що комп’ютер не справлявся з їхнім сегментуванням. Як наслідок — слухати доводилося какофонію кошмарів.

— Прокрути ще раз знищення захисної сфери сингулярності, — промовив Консул.

— Слухаюсь, — і корабель перебив інформаційний потік каналом «світло+», щоби відмотати на початок несподіваний білоцвітний вибух, по слідах якого ненадовго розквітнули букети уламків, і раптовий колапс, під час якого сингулярність поглинула сама себе в радіусі шести тисяч кілометрів. Прилади зафіксували ефект гравітаційних хвиль: невідчутний на такій дистанції, але руйнівний для кораблів Гегемонії та Вигнанців, що зчепилися в битві ближче до самого Гіперіона.

— Гаразд, — відкашлявся Консул під шелестіння звітів рапортів, які надходили «світлом+».

— Точно гаразд? — уточнив Арундес.

— Безсумнівно, — відповів Консул. — Гіперіон — знову загумінкова планета. От тільки цього разу ми в загумінку в кого? Мережі більше немає.

— Мені не йметься віри, — промовив Тео Лейн. Колишній генерал-губернатор цмулив шотландське віскі, і Консул уперше бачив свого помічника напідпитку. Тео освіжив собі чарку іще раз на чотири пальці. — Мережі... каюк. П’ятсот років експансії коту під хвіст.

— Не коту під хвіст, — заперечив Консул. Він поставив свою недопиту чарку на стіл. — Планети нікуди не ділися. Їхні культури розвиватимуться окремо, але в нас іще є рушій Гокінґа. Технологічний винахід, який ми справді можемо приписувати тільки собі, а не прикриватися подачками Корду.

Меліо Арундес нахилився вперед, склавши долоні рук, наче в молитві:

— Корд і справді тепер зник? Зруйнувався?

Дипломат постояв, дослухаючись до торохтіння голосів, криків, благань, військових рапортів та закликів про допомогу на голосових каналах «світла+».

— Знищений? Не факт, — відповів він. — Але ізольований, відрізаний від світу.

Тео покінчив зі своєю чаркою й обачно поставив її на стіл. Погляд його зелених очей можна було назвати скляним і вмиротвореним.

— Гадаєте, в них є... інші павутиння? Інші системи телепортів? Резервний ТехноКорд?

Консул відмахнувся:

— Нам відомо, що їм пощастило створити свій Абсолютний Інтелект. Тож цілком можливо, що цьому... прополюванню Корду... дозволив статися саме він. Цілком можливо, що він зберіг кілька Штінтів живими, але з обмеженими можливостями, на взірець того, як вони планували порятувати пару мільярдів людей і лишити їх у своєму резерві.

Раптом гамір зі «світла+» зник, наче його канал обтяли ножем.

— Корабель? — гукнув Консул, підозрюючи, що в передавача десь перегоріла провідня.

— Усі повідомлення «світлом-плюс» обірвалися, — озвався корабель. — Більшість посередині передачі.

У Консула загупало серце в грудях, коли в думках проскочило: «Пристрій жезла смерті», — але ж ні, одразу збагнув він. Таке не могло статися на всіх планетах одночасно. Навіть якби сотні таких пристроїв детонували одночасно, то утворилась би затримка в часі, і зорельоти Збройних сил та інші релейні джерела, винесені далеко в космос, устигли би передати свої останні повідомлення. Що ж тоді, як не це?

— Здається, повідомлення обірвали якісь збурення в пружному середовищі передачі, — правив далі корабель. — Але згідно з моїми базами даних, це неможливо.

Консул підвівся. «Збурення в пружному середовищі передачі?» Наскільки людям було відомо, середовище для «світла+» — це безкінечна в планківському розумінні топографія гіперструн самого часопростору. Саме про неї Штінти загадково говорили як про Поєднувальну Безодню. У цьому середовищі жодних збурень просто не існує.

Раптом знову заговорив корабель:

— «Світлом-плюс» надходить повідомлення. Джерело передачі: загальне. Криптографія: нескінченна. Коефіцієнт: реальний час.

Консул тільки-но роззявив рота, щоби наказати кораблю не нести такої нісенітниці, коли повітря в голографічній ніші помутніло, але те, що з’явилося, не було ані зображенням, ані колонкою даних. Голос проказав: