— Два роки тому населення Кітса становило двісті тисяч мешканців, — прокоментував генерал-губернатор Лейн. — Зараз же разом із переселенцями в нетрях-сателітах ця цифра майже перевалила за три з половиною мільйони.

— Мені чомусь здавалося, що на всій планеті заледве п’ять мільйонів можна нашкребти, — здивувався Гант. — Включно з тубольцями.

— Усе так, — пояснив Лейн. — Тож бачте, чому все посипалося. У двох інших великих містах, Порт-Романсі та Ендіміоні, фактично зібралися всі інші біженці. Фібропластові плантації на Аквілі спорожніли і вже поросли джунглями та вогнеліссям, сільгоспугіддя понад Гривою та вздовж Дев’ятихвістки нічого не вирощують. А якщо і вирощують, то через крах системи громадського транспорту не мають чим доправити їжу на ринок.

Гант дивився, як наближається річка.

— А чим займається уряд? — спитав він.

Тео Лейн усміхнувся.

— Тобто чим займаюся я? — всміхнувся він. — Що ж, криза назрівала майже три роки. Насамперед я розпустив Раду місцевого самоврядування і формально приєднав Гіперіон до Протекторату. Щойно я одержав виконавчі функції, то націоналізував залишки транспортних і дирижаблевих компаній. Зараз екранольотами пересуваються тільки військові. Ну й нарешті ліквідував сили самооборони.

— Ліквідували? — знову подивувався Гант. — Мені здавалося, вони б знадобилися вам у першу чергу.

Генерал-губернатор Лейн похитав головою. Він легко та впевнено торкнувся універсальної панелі управління, й екраноліт по спіралі спустився у центр старого Кітса.

— Хай би вони просто були непотрібними, а так шкодили ж чимало. Стали небезпечними. Я не дуже сумував, коли «Третій ударний легіон» зник на півночі. Щойно тут висадилися Сухопутні війська та десантники, я віддав наказ роззброїти інших горлорізів із Самооборони. У тутешніх плюндруваннях вони відзначилися більше від решти. А ось тут ми поснідаємо і поговоримо.

Екраноліт остаточно скинув висоту над рікою, зробив фінальне коло і тихо сів у дворі «Цицерона», стародавнього будинку з каменю й дерева та з закрутистими вікнами. І перш ніж Лейн устиг назвати його Лі Гантові, я впізнав це місце з подорожі пілігримів: древній ресторан у серці Джектауна, розкиданий по чотирьох будинках на дев’яти ярусах, з балконами, пірсами та зчорнілими від часу містками із яз-дерева, що нависали з одного боку над неквапними водами Гулаю, а з іншого — над вузькими провулками та вуличками столиці. «Цицерон» був старішим від кам’яного лику Сумного Короля Біллі, а його похмурі кабінки та глибокі винні підвали правили Консулові за справжню домівку протягом усіх років його вигнання на Гіперіоні.

У воротах нас вітав Стен Левеський. Високий, кремезний, із темним обличчям, порепаним, немов стіни його власної кам’яниці, Левеський і був самим «Цицероном», як і його батько, дід і прадід перед ним.

— Чорт забирай! — прогримів велетень, плеснувши по плечу генерал-губернатора (і де-факто диктатора) цієї планети так, що той аж поточився. — Ти сьогодні рання пташка, еге ж? З друзями на сніданок? Ласкаво просимо до «Цицерона»! — спершу в гігантській долоні Стена Левеського потонула рука Ганта, а потім і моя. Після такого привітання довелося перевіряти, чи я не травмував собі пальців та їхніх суглобів. — Чи, може, навпаки: засидівся допізна... за часом Гегемонії? Чогось випити? Може, повечеряти?!

— Звідки ви дізналися, що ми з Мережі? — зіщулився на власника закладу Лі Гант.

Від реготу Левеського аж флюгери на даху розкрутилися:

— Ха! Складно вичислити, так? Ви вдосвіта прилетіли сюди з Тео, то гадаєте, він усіх так от постійно підкидає? Маєте вовняний одяг, але в нас не вирощують овець. Ви не армійці, не великі шишки з фібропластових плантацій... Тих я всіх знаю! Шо й слід було, значицця, доказати. З Мережі ви телепортувалися на зореліт, а сюди заскочили на добрий харч. То вам сніданок подавати чи випивку — і побільше?

— Знайди нам тихий закуток, Стене, — зітхнув Тео Лейн. — Мені шинку з яєчнею в солоно-копченому оселедці. Панове, а вам?..

— Просто каву, — промовив Гант.

— Так, — відгукнувся я.

Ми пройшли за власником спочатку кількома коридорами, піднялися вгору куцими прольотами сходів, потім рушили кутим пандусом кудись униз і знову коридорами. Всередині виявилося тісніше, темніше, задимленіше та значно захопливіше, ніж я пам’ятав зі снів. Нас супроводили поглядами кілька завсідників, але людей у закладі було набагато менше, ніж у моїх спогадах. Очевидно, Лейн за допомогою військ очистив «Цицерон» від решток варварської самооборони. Ми проминули високе вузьке вікно, і моя гіпотеза підтвердилася, коли в ньому на мить прозирнули припаркований у завулку БТР Сухопутних військ і солдати, які гуляли навколо нього зі зброєю, вочевидь, зарядженою.

— Ось, — Левеський показав на крихітну веранду, що примостилася на карнизі понад хвилями Гулаю, звідки було видно гостроверхі дахи та муровані вежі Джектауна. — За дві хвильки Доммі піднесе ваш сніданок та каву, — і Стен досить швидко (як на гіганта) зник.

Гант звірився із комлоґом.

— У нас приблизно сорок п’ять хвилин до того, як спусковий апарат, що ми ним прилетіли сюди, повинен забрати нас. До справи.

Лейн кивнув, зняв окуляри і протер очі. Я збагнув, що він сьогодні ще не лягав спати... можливо, й не тільки сьогодні.

— Гаразд, — проказав він, повернувши окуляри на місце. — Що саме цікавить Директрису Ґледстон?

Гант відповів не одразу, чекаючи, поки дуже низенький чоловічок з білою, наче папір, шкірою та жовтими очима розставляв грубі глибокі горнятка з кавою і таріль зі стравою для Лейна.

— Директриса хоче знати, що саме ви вважаєте своїми пріоритетами. Їй також треба з’ясувати, чи протримаєтеся ви тут, якщо бойові дії затягнуться.

Перш ніж відповідати, Лейн трохи попоїв. Він надовго приклався до горнятка, не зводячи уважного погляду з Ганта. Судячи зі смаку, кава була справжня, краща від тієї, яку вирощували в Гегемонії.

— На перше питання я відповім вкінці. Уточніть, наскільки це може «затягнутися».

— Кілька тижнів.

— Кілька тижнів — можливо. Кілька місяців — нізащо, — генерал-губернатор скуштував оселедця. — Ви ж бачите, в якому стані наша економіка. Якби не транспорти Збройних сил, ми би придушували голодні бунти щодня, а не раз на тиждень. Під час карантину експорт неможливий. Одній половині біженців кортить відшукати всіх священиків Церкви Ктиря і повбивати їх. Інша прагне навернутися, поки їх самих не відшукав Ктир.

— Ви знайшли священнослужителів? — поцікавився Гант.

— Ні. Ми певні, що вони встигли покинути храм до того, як його висадили в повітря, але вповноважені органи їх так і не знайшли. Ходять чутки, що вони подалися на північ до Твердині Хроноса, кам’яного замку над високогірною рівниною, де розташовані Гробниці часу.

Моя поінформованість була кращою. Принаймні я знав, що під час короткої ночівлі в Твердині Хроноса ніяких священнослужителів Ктиря прочани так і не зустріли. Зате побачили там сліди різні.

— Що стосується наших пріоритетів, — правив далі Тео Лейн, — то евакуація на першому місці. На другому — усунення загрози нападу Вигнанців. І на третьому — допомога з угамуванням страхів перед Ктирем.

Лі Гант відкинувся на лаковану дерев’яну спинку. Із його важкого горнятка йшла пара.

— Зараз евакуація неможлива...

— Чому? — шмагнув ніби зарядом пекельного батога Лейн.

— Директрисі Ґледстон бракує політичної влади... на даний момент... для того, аби переконати Сенат і Річ Спільну, що в Мережі знайдеться місце для п’яти мільйонів біженців...

— Дурня, — відрізав генерал-губернатор. — Мауї-Заповітну тільки в перший рік перебування у складі Протекторату відвідало вдвічі більше туристів, які начисто знищили унікальну екологію планети. Відправте нас на Армаґаст або якийсь інший пустельний світ, поки не минеться переляк від війни.

Гант похитав головою. Його басетові очі виглядали сумніше, ніж зазвичай.

— Проблема не стільки в матеріально-технічній стороні цієї справи, — проказав він, — чи політичній. Мова про...