— Справжньому Гіперіоні? — нетямуще вторив я. У пальцях рук і ніг закололи голочки дивовижного збудження, що охопило мене. Хай моя свідомість насправді живе у ТехноКорді, проте мої тіло та мозок аж надто людські й вразливі до адреналіну та решти випадкової біохімії.

Ґледстон кивнула.

— Туди бажають відправитися мільйони людей. Рушити телепортом у якесь незвідане місце. Зблизька побачити війну, — вона зітхнула і пересунула свій записник. — Ідіоти! — вона знову кинула на мене серйозний погляд карих очей. — Але мені потрібна людина, яка побуває там і персонально мені потім доповість. Лі сьогодні вранці відправляється туди одним із нових військових телепортів, тож я подумала, що ви можете скласти йому компанію. Нагоди злітати на сам Гіперіон, може, і не випаде, але в його систему ви потрапите.

На думку спало одразу кілька запитань, але найперше ж із них поставило мене в незручне становище.

— Це небезпечно?

Голос і вираз обличчя Ґледстон навіть не змінилися:

— Можливо. Навіть попри те, що ви лишатиметеся далеко від лінії фронту, а Лі має чіткі вказівки не підставлятися самому... берегти вас... і не лізти на рожен.

«Рожен», — повторив я про себе. Але скільки ж тих рожнів ховається в зоні бойових дій навколо планети, по якій вільно блукає така істота, як Ктир?

— Гаразд, — погодився я. — Полечу. Та є одна річ...

— Слухаю.

— Мені потрібно знати, навіщо особисто вам моя присутність на Гіперіоні. У мене складається враження, нібито все це заради мого зв’язку із прочанами. Якщо це так, то, відсилаючи мене, ви ризикуєте без потреби.

— Пан-Северне, — кивнула Ґледстон, — це правда, що ваш зв’язок із пілігримами... хай який ефемерний... мене справді обходить. Як є правдою і те, що мені вкрай важливо дізнатися про ваші спостереження та почути вашу оцінку цих спостережень.

— Хіба я для вас не порожній звук? Хіба ви не знаєте, кому я ще можу звітуватися, свідомо чи ні? Я — витвір ТехноКорду.

— Так, — не стала заперечувати Ґледстон, — однак, з іншого боку, станом на зараз ви так само можете бути і найменш ангажованою особою на Центрі Тау Кита або ж і в усій Мережі. Крім того, це будуть спостереження вишколеного поета, людини, чий геній я поважаю.

— От якраз він і був генієм, — реготнув я. — Моя ж роль — симулякра, трутня, карикатури.

— Ви цього певні?

Я здійняв порожні руки.

— За ті десять місяців, що я прожив і мислив цим дивним післяжиттям, я не написав жодного поетичного рядка. Я не думаю віршами. Хіба це не достатній доказ того, що кордівський проект із повернення особистостей — цілковита профанація? І навіть моє фальшиве ім’я ображає людину, безмежно талановитішу від будь-чого, ким можу стати я... Джозеф Северн губиться в тіні справжнього Кітса, але й навіть його скромне прізвище марудиться об мене.

— Нехай так, — кивнула Ґледстон. — А може, й не геть так. У будь-якому разі моє прохання полягає в тому, щоби ви склали компанію пан-Ганту в його короткому відрядженні на Гіперіон, — вона затнулася на мить. — Ця... подорож не... обов’язкова. Зрештою, ви навіть не підданець Гегемонії. Проте я була би вам вдячна, якби ви пристали на цю пропозицію.

— Я на неї пристаю, — повторив я і ніби з відстані почув власний голос.

— Чудово. Вам знадобиться теплий одяг. Не вбирайтесь у бахматі костюми або такі, що можуть розіпнутися у вільному падінні, хоча з невагомістю вам навряд чи доведеться мати справу. Ви зустрічаєтеся з пан-Гантом на вузловій телепорт-станції Будинку уряду через... — вона звірилася зі своїм комлоґом, — дванадцять хвилин.

Я кивнув і рушив до виходу.

— О, пан-Северне...

Я затримався у дверях. Стара жінка за письмовим столом раптом видалася навдивовижу дрібною і втомленою.

— Дякую, пан-Северне.

Бажання мільйонів телепортуватися до зони бойових дій було щирою правдою. І в Речі Спільній прохачі аж пищали, подаючи петиції та наводячи аргументи для допуску цивільних на Гіперіон. Круїзні лінії благали дозволити їм короткі екскурсії, а політичні діячі з різних планет та представники Гегемонії вимагали дозволити їм польоти в систему «задля пошуку та виявлення фактів». Усім їм було відмовлено. Громадяни Мережі — особливо багаті та впливові — не звикли до рідкісних заборон та обмежень у своєму прагненні нових переживань, а непізнана ними тотальна війна саме такою для Гегемонії і стала.

Але кабінет Директриси та керівництво Збройних сил були невблаганними: жодного телепорт-переходу в систему Гіперіона для цивільних чи осіб, які не отримали відповідних дозволів, жодного нецензурованого репортажу від новинарів. В епоху, коли в принципі не існувало недоступної інформації та неможливих подорожей, такий виняток зводив усіх з глузду і страшенно вабив.

Із пан-Гантом я зміг зустрітися на вузловій телепорт-станції, тільки здолавши дюжину кордонів та пред’явивши охороні біп-перепустку. Гант одягнув чорний шерстяний костюм, що нагадував армійський однострій без будь-яких знаків розрізнення, яких було так багато у цьому секторі Будинку уряду. Часу на перевдягання у мене не було. Я тільки заскочив до апартаментів, щоб узяти просторий жилет із численними кишенями, в яких можна тримати приладдя художника, і 35-міліметрову камеру.

— Готові? — спитав Гант. Його басетівське обличчя здалося невдоволеним при моїй появі. У руках він тримав простий чорний саквояж.

Я кивнув.

Гант махнув рукою в сторону транспортного техніка ЗСГ, і в повітрі матеріалізувався одноразовий портал. Я знав, що ці штуки зчитують сигнатури ДНК і в нашому випадку нікого іншого він би й не пропустив. Гант набрав повні груди повітря і зробив крок усередину. Живосрібна поверхня порталу взялася брижами і негайно ж заспокоїлася, ніби дзеркало води під скоробіжним подувом вітру. За ним рушив і я.

Подейкували, що під час переходу першими прототипами для телепортування людина нічого не відчувала, а тому їхні розробники, разом зі штучними інтелектами, внесли відповідні зміни в механізм — і тепер мандрівники розповідають про запах озону й ілюзорні зашпори, завдяки яким у подорожувальника виникає враження, ніби він справді здолав якийсь шлях. Хай що з цього правдиве, а з воріт я вийшов напружений і з морозцем по шкірі, перевів подих та озирнувся навколо.

Дивовижа, але от уже вісімсот років, як військові зорельоти не сходять зі сторінок романів, кадрів кіне- та голоматографа, стимсимуляцій. Людство ще не покинуло Старої Землі, ще тільки перші літаки, переоснастившись, випірнули на якусь мить із її атмосфери, а в пласких фільмах уже точилися епічні битви космольотів і велетенські міжзоряні дредноути, схожі на аеродинамічні міста й озброєні маловірогідними гарматами, носилися Всесвітом. Та й навіть у численних голографічних драмах, які заполонили ефір після битви за Брешію, гігантські флотилії стикалися на відстанях, що від них навіть піхота пережила би напад клаустрофобії. Зорельоти брали один одного на таран і палали, ніби грецькі трієри, загнані у вузькі протоки під Артемісієм[18].

Тож годі дивуватися, що в мене калатало серце і навіть змокріли долоні, коли я ступив на борт флагмана, ладний побачити широкий місток кіношного лінкора, опоряджений величезними екранами із зображенням ворожих зорельотів, звуком сирен і грубуватими обличчями мужніх командирів, що посхилялися над тактичними моніторами — крен праворуч, крен ліворуч.

Ми з Гантом стояли у вузькому коридорі, що міг би розташовуватися на якійсь електростанції. Навсібіч звивалися різнокольорові труби, а розташовані на рівних інтервалах поручні та герметичні люки свідчили про те, що ми справді перебуваємо на космічному кораблі. Найсучасніші монідиски та інтерактивні панелі також говорили про те, що коридор мав ще й інші функції, крім шляхопровідних, проте назагал усе довкола навіювало думки про клаустрофобію і первісні технології. Я би навіть не здивувався, якби побачив реальну провідню навколо вузлів електричних схем. Наш коридор перетинала вертикальна шахта; проз інші люки також можна було роздивитися вузькі, захаращені переходи.