— Що відбувається? — повторює запитання Гант.

Я говорю повільно, розставляючи слова з такою обережністю, ніби йду по землі, всіяній мінами. Кашель не вертається.

— Ця хвороба називалася сухоти, — розповідаю я. — Туберкульоз. Кінцева стадія, висновуючи з великої кровотечі.

Басетове обличчя Ганта сполотніло.

— Господи, Северне, я навіть ніколи не чув про туберкульоз, — він підносить до обличчя зап’ясток, немов хоче проконсультуватися із пам’яттю свого комлогу, але на руці нічого немає.

Я віддаю йому прилад.

— Люди не хворіють на туберкульоз уже кілька сторіч. Його побороли. Але Джон Кітс на нього хворів. І від нього помер. А це тіло кібрида належить Кітсу.

Гант підскакує, немовби надумав негайно кудись бігти по допомогу.

— Тепер Корд зобов’язаний дозволити нам повернутися! Не можуть же вони тримати тебе на цій безлюдній планеті, де немає медичних служб!

Я відкинувся на м’яку подушку, відчуваючи пір’я під смугастою тканиною.

— Можливо, саме тому мене тут і тримають. Побачимо завтра, коли прибудемо в Рим.

— Але тобі не можна подорожувати! Вранці ніхто нікуди не піде.

— Побачимо, — відказую я і заплющую очі. — Побачимо.

Наступного ранку перед таверною нас чекає ветура — маленький екіпаж, у який запряжена велика сіра кобила, що закочує очі з нашим наближенням. У прохолодному повітрі після світанку із морди тварини йде пара.

— Тобі відомо, що це? — каже Гант.

— Кобила.

Гант підносить до неї руку із відчуттям, ніби варт йому буде торкнутися боку тварини, як вона відразу ж лусне і розчиниться в повітрі, наче мильна бульбашка. Не лускає і не розчиняється. Щойно кобила хльоснула хвостом, Гант відсмикує руку.

— Але ж коні вимерли, — говорить він. — Ні один аРНКтист не займався їхнім воскрешенням.

— Ну, цей екземпляр, як на мене, досить реальний, — відповідаю я, залізаючи в екіпаж і вмощуючись на вузькому сидінні.

Гант спритно займає своє місце поруч, знервовано перебираючи довгими пальцями:

— А хто керуватиме? Де тут управління?

Віжок не видно, та й кучером, м’яко кажучи, не пахне.

— Зараз подивимося, — припускаю я, — може, кобила і сама знайде дорогу.

І тієї самої миті ми зрушуємо у неквапливому темпі. Безресорна підвода поторохтіла бруківкою грубого шляху.

— Це якийсь жарт, правда ж? — ніяк не вгамується Гант, витріщаючись у блакитне небо без жодної хмаринки та на далекі поля.

Я покашлюю в носовичок, який зробив із рушника, позиченого в таверні, якомога тихіше і швидше.

— Усе можливо, — погодився я. — З іншого боку, що тут у такому разі не жарт?

Гантові байдужа моя софістика, і ми гуркочемо далі, підстрибуючи та підскакуючи в напрямку нашого пункту призначення та призначення-присуду долі взагалі.

— Де Гант із Северном? — спитала Міна Ґледстон.

Седептра Акасі, молода негритянка і друга найважливіша помічниця Директриси, нахилилася до неї поближче, щоб не перебивати ходу військової наради.

— Досі без новин, пан-Виконавча директрисо.

— Це неможливо. У Северна є маячок, а Лі вирушив на Пацем понад годину тому. Де їх в дідька носить?

Акасі звірилася із факс-блокнотом, який розгорнула прямо на столі:

— Служба безпеки знайти їх не може. Транспортний контроль — також. Станція квантування записала тільки те, що був набраний код ЦТК (наш код), вони ввійшли, але на місце не прибули.

— Це неможливо.

— Так, пан-Виконавча директрисо.

— Я хочу переговорити з Альбедо або кимось іще з радників ШтІнтів, тільки-но скінчиться засідання.

— Гаразд.

Обидві жінки зосередилися на ході зустрічі. Тактичний центр у Будинку уряду з’єднали з Оперативним центром командування «Олімпу» та найбільшим конференц-залом Сенату за допомогою візуально відкритих порталів площею п’ятнадцять квадратів, так що всі три приміщення утворювали одну-єдину асиметричну зону, схожу на якусь печеру. Голограми Оперативного центру, здавалося, злітали у безкінечність зі сторони дисплеїв, а колонки даних розпливалися навпроти геть усіх стін.

— Чотири хвилини до вторгнення у навколомісячний простір, — повідомив адмірал Сінґх.

— Їхня далекобійна зброя могла завдавати ударів по Небесній Брамі вже давно, — зауважив генерал Морпурґо. — Здається, їх усе ж таки щось стримує.

— Перед нашими факельниками їх не стримувало нічого, — озвався міністр дипломатії Ґаріон Персов. Групу зібрали годиною раніше, коли вилазка нашвидкуруч зібраної ескадри із дюжини факельників закінчилася її фактичною ліквідацією напосідаючим Роєм. Сенсори великого радіуса дії передали його короткий знімок — гроно жаринок із термоядерними вихлипами, схожими на кометні хвости — іще до того, як пропав контакт із факельниками та їхніми зондами. Жаринок було багато, дуже багато.

— Це військові кораблі, — правив далі генерал Морпурґо. — Ми кілька годин транслювали повідомлення про те, що Небесна Брама — відкрита планета. Можна все ще сподіватися на їхню стриманість.

Засідателів оточили голографії Небесної Брами. Тихі вулиці Болотянська, авіазнімок узбереж, орбітальні фотографії сіро-бурого світу з постійним хмарним покровом, отримані з навколомісячного простору кадри барокового додекаедра навколо сфери сингулярності, що єднала в одне ціле всі телепорти, а також зображення все ближчого Рою в оптичному, ультрафіолетовому та рентгенівському діапазонах із відстані менше однієї астрономічної одиниці. Тепер це вже не цятки й жаринки. Ґледстон дивилася на термоядерні хвости військових зорельотів Вигнанців, на хаотичну масивність астероїдних ферм та сферичних міст, захищених мерехтливими силовими полями, на їхні складні та дивовижно нелюдські міські комплекси з нульовою гравітацією і раптом подумала: «А якщо я помиляюся?».

Життя мільярдів базувалося на її переконанні, що Вигнанці не стануть безпричинно знищувати планет Гегемонії.

— Дві хвилини до вторгнення, — професійним монотонним голосом, абсолютно по-солдатськи правив далі адмірал Сінґх.

— Адмірале, — зауважила Ґледстон, — хіба життєво важливо знищити сферу сингулярності, перш ніж Вигнанці перетнуть санітарний кордон? Ми не можемо зачекати трохи довше, щоби оцінити їхні наміри?

— Ні, Виконавча директрисо, — хутко відповів адмірал. — Телепорт-канал потрібно обрізати, щойно вони опиняться в радіусі дії швидких штурмових груп.

— Але ж якщо цього не зроблять ваші останні факельники, адмірале, у нас же все одно лишаються внутрішньосистемні комунікації, релейники «світло-плюс» та пристрої вповільненої дії, правда?

— Так, пан-Виконавча директрисо, але ми повинні переконатися, що весь функціонал телепортів виведено з ладу ще до того, як Вигнанці візьмуть під контроль систему. Наш запас міцності і без того залишає бажати кращого. Компроміси неприпустимі.

Ґледстон кивнула. Вона усвідомлювала цю потребу в беззастережній обачності. «Якби ж нам трохи більше часу».

— П’ятнадцять секунд до вторгнення та знищення сингулярності, — коментував Сінґх. — Десять... Сім...

Раптом голограми всіх факельників та зондів у навколомісячному просторі спалахнули фіолетовими, червоними та білими вогнями.

Ґледстон подалася вперед:

— Це вибухнула сфера сингулярності?

Військовики загомоніли між собою, вивчаючи додаткові дані, перемикаючи зображення на голографіях та екранах.

— Ні, пан-Виконавча директрисо, — відповів Морпурґо. — Це напад на факельники. Ви зараз бачите їхні перевантажені захисні поля. Е-е... ну... ось.

На головному зображенні, ймовірно, з релейника на низькій орбіті, додекаедр захисної сфери сингулярності був збільшений, і його тридцять тисяч квадратних метрів все ще неушкодженої поверхні виблискували в жорсткому промінні сонця Небесної Брами. Аж раптом це сяйво посилилося, і найближча грань структури ніби розжарилася і провисла всередину. Менше ніж за три секунди сфера набрякла і замішена в ній сингулярність вирвалася на свободу, поглинувши сама себе і все навколо в радіусі шестисот кілометрів.